Мандрівник-путівник · с. 12сторінка оригіналу ↗
СКАРБНИЦІ ЛЬВОВА. ПРОГУЛЯНКА ЕСТЕТА
Слово Просвіти, №12 за 2004 рік
Якщо ви вважаєте себе справжнім шанувальником старожитностей, то походові львівськими музеями варто присвятити цілий день. Не лише тому, що таємниці й дух минулого вимагають неквапності ходи та думок. У Львові тільки офіційно є понад тридцять музеїв, до яких треба додати храми, виставкові зали, галереї, пам’ятники… Сьогодні ми розповімо лише про чотири, котрі становлять своєрідне музейне кільце. Вони почасти допоможуть скласти уяву про невичерпні багатства, дбайливо збережені львів’янами для нащадків.
УСМІХНЕНІ “ФОРТЕЦІ” ГАЛИЧАН
Зійшовши крутосхилами із Замкової гори на вулицю Личаківську, а далі (перепитуючи завжди привітних перехожих) — Круп’ярською, Стрілецькою та вулицею Чернеча гора, то врешті-решт потрапимо до Шевченківського гаю. Віддавна місцина ця йменується Кайзервальдом. Гряда тамтешніх горбів, як і все у Львові, була сценою історичних драм та комедій, що, за Шекспіром, і є життям. Колись гора Льва, названа, найпевніше, на честь князя Лева, згодом була перейменована на Піскову, бо добували там камінь і пісок. А ще кажуть, ніби одного дня брів тут подорожній. Сніг заліпив обличчя, вітер хилив дерева. Раптом з гори піднявся стовп піску в подобі нерухомого лицаря при повних обладунках. Так народилася легенда про лицаря — вартового гори. Свого часу на горбах зеленіли виноградники й сади міщан. Отже, Львів виробляв власне вино! Якось побував тут цісар Йосиф II. З приводу цієї епохальної події встановили статую Мінерви, яку, щоправда, за щось звалили на початку XX століття. А зарослий лісом горб після візиту цісаря дістав назву Кайзервальд — “цісарський ліс”. Має Кайзервальд стосунок і до нової української історії. Тут організовувалося національне військо, свої перші навчання зі стрільби та розвідницький вишкіл проходили Січові стрільці. Невдовзі ця наука згодилася їм у шанцях Першої світової та на полях окупованої України. Нині Кайзервальд-Шевченківський гай — одне з улюблених місць відпочинку львів’ян. Щороку перед Великоднем громада міста, особливо молодь, влаштовує толоки з прибирання та упорядкування гаю. А на співочому полі час від часу відбуваються грандіозні мистецькі акції. Але головною метою сходження до гаю є музей народної архітектури та побуту, природно “вписаний” у ландшафт. Йдучи доріжками та стежинами, протоптаними ногами тисяч туристів, потрапляємо ніби до підкарпатського села XIX ст. А, може, ХVІІ? Що таке кілька століть для одвічних і мудрих традицій народної дерев’яної архітектури? Є чого повчитися й нам, дітям залізобетону, асфальту й скла. Уже в наші часи зусиллями науковців у близьких та далеких селах Галичини знайдені, відновлені, обережно перенесені до гаю дерев’яні помешкання та церкви, типові для нашого краю. “Мій дім — моя фортеця”, кажуть британці. Українські дерев’яні “фортеці” дихають теплом живого дерева, привітністю та добром. У них ще витає дух колишніх мешканців. У затінку столітніх дерев добре
Релігії думається про вічність та наше призначення на землі, бо всіх (краще пізно, ніж рано) чекає сумна тиша цвинтаря. Така, як на Личакові…
ЛЬВІВСЬКИЙ НЕКРОПОЛЬ
Дорогою до Личаківського цвинтаря не обминути церкви Св. Петра й Павла. Її, за свідченням тогочасних літописців, звели як придорожню каплицю, аби мандрівники та купці могли помолитися за щасливий вислід справи. Не всім судилося повернутися, бо з Глинянського тракту розходилися не завжди безпечні шляхи до Туреччини та Московії. Тихо помолившись і собі, виходимо, минаючи так зване Марсове поле, до воріт Личаківського цвинтаря. Існував він уже в ХVІ ст. Однак спершу був не таким, даруйте, престижним, як у наші часи. Зазвичай ховали тут тих, кому вкоротили віку різні пошесті. Тоді практично при кожній церкві чи костелові були свої цвинтарі. Але після XVIII ст., коли за наказом цісаря були перенесені прицерковні цвинтарі, для їх облаштування виділили кілька заміських територій. Однією з них судилося стати пустиреві поблизу села Личаків, згодом поглинутого містом. На горбі, біля альтани, збереглася найдавніша частина первісного цвинтаря. Надгробки й каплиці там датовані кінцем XVIII ст. З часом міська влада вирішила, що саме на Личакові мають бути поховані найавторитетніші львів’яни. Тут спочивають: Іван Франко, Соломія Крушельницька, Маркіян
Шевченківський гай
Шашкевич, Павлин Свенціцький, Володимир Барвінський, Анатолій Вахнянин, Михайло Павлик, Іван Верхратський, Станіслав Людкевич, Григорій Тютюнник… Деякі з цих славетних імен згадані в нашому путівнику, інші, маєте повірити, зробили багато для української культури й науки. Загалом налічують тут понад три тисячі кам’яних надгробків, каплиць. Багато з них є просто архітектурними шедеврами.
Серед славних львів’ян, котрі вже в наші часи знайшли вічний спокій у Львівському некрополі, — Володимир Івасюк та Ігор Білозір. Нині в центральній частині цвинтаря ховають лише у виняткових випадках і дуже знаних людей. Вічная пам’ять…
ТУТ СПІЛКУВАЛИСЯ З БО- ГОМ… КОСМОНАВТИ
Домініканський костел ми можемо вже вважати давнім знайомим. Але є ще одна його іпостась, варта уваги допитливих людей. На хвилі комуністично-радянського атеїзму в 1970 році в частині приміщень костелу організували музей цієї агресивної науки. Нібито розвінчуючи “опіум для народу”, вчені під цим приводом зуміли вберегти від знищення прекрасні взірці релігійної атрибутики, іконопису, скульптури, книгодрукування. Завдяки їм тепер маємо музей релігії, чи не єдиний в Україні. Увесь комплекс костелу-монастиря оповитий таємницями та
Личаків легендами. Храмом віддавна опікувався образ Руської Богородиці Переможниці (нині у вівтарі можна побачити копію, датовану XVIII ст.). За переказами, ікону X ст. до Києва з Візантії привезла дружина князя Володимира царівна Анна. Можливо, саме заступництва Богородиці сподівалася княжна Острозька, переховуючись тут від нелюбого. Пам’ятаєте? Подейкують, що в переходах і підвалах монастиря донині витають привиди. Ще на початку минулого століття костел почали пов’язувати з чорним лицарем. Його тінь з’являється щоночі в чорному капелюсі й плащі. Можливо, це той любий серцю Острозької шляхтич, котрому не судилося розділити щастя з Гальшкою?.. Як би не було, але й досі точаться розмови про виняткову енергетику та віброакустику домініканського комплексу… У різний час під склепіннями монастиря побували особи, трагічно пов’язані долею: російський цар Петро І, шведський король Карл XII та український гетьман Мазепа. “Серцем” експозиції музею-храму є його вівтар. Тут розміщені розкішні дерев’яні скульптури — роботи відомого львівського скульптора XVIII ст. Матея Полейовського. Вражають також скульптури святих, розміщені колом над галереями. Вони ніби закликають підвести голови догори, відірватися від буденності, полинувши молитвами й думками до Всевишнього. У часи, коли Музей релігії ще називався Музеєм атеїзму, виникла й прижилася між львів’янами повчальна бувальщина. До експозиції, на зустріч зі школярами, привели одного з радянських космонавтів. Якийсь допитливий хлопчак запитав у космонавта, чи не бачив він за хмарами Бога. Той на мить замислився й тихо відповів: “Я дякую Богові, що повернув мене на землю”. Всі ми під ним
Історичний музей
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
