Очевидець і літописець · с. 5сторінка оригіналу ↗
СПОГАДИ В‘ЯЗНЯ НОРИЛЬСЬКОГО ПЕКЛА
Слово Просвіти, №12 за 2005 рік
ГУЛАГ
Закінчення. Поч. див. “СП” ч. 7
БЕЗ РОЗСТРІЛУ Й МОГИЛ
Радіо галасувало: “Больше сталі, угля, мєді, нікєля!” Із Москви до Норильська постійно надходили вимоги збільшити видобуток руди. Будувалися нові шахти, рудники, вдосконалювалися методи рабської праці. Норильським комбінатом керували фахові, освічені виробничники й геологи, які добре знали палеонтологію і те, що у вічній мерзлоті за тисячі років не псується м’ясо мамонтів, яке можна навіть їсти. А що буде з трупами людей, якщо їх колись так само збереженими знайдуть нащадки? І вирішили доблесні чекісти не ховати трупів у вічній мерзлоті, щоб не залишати страшних свідчень своїх злодіянь, а водночас позбавитися від досить трудомістких робіт на поховання. Було створено команди з міцніших в’язнів, які складали всіх померлих у штабелі на залізничних платформах. Цей страшний вантаж прибував у порт Дудінку. Там трупи перевантажували на вози й кіньми перевозили по скутому льодом Єнісею на численні острови. Розрахунок був нелюдським: під час весняної повені острови заливало водою, і трупи зносило вниз течією. У гирлі Єнісею людей майже немає, а якщо хто й побачить, то мовчатиме. Єнісейська дельта дуже широка, а отже, трупи буде рознесено водою її просторами; риба, дикі звірі та птахи зроблять свою справу, а решту буде винесено в океан, який сховає сліди більшовицьких злочинів. Проте сталося по-іншому. Гори трупів на островах за зиму змерзлися у льодяні гори-глиби й під тиском повеневої води не розпалися, бо вода хоч і весняна, але холодна. Коли весняні води спали, виринули страшні гори, притрушені сміттям та подовбані крижинами. Почалася навігація. Водники, мисливці, рибалки були приголомшені й стали протестувати. Приїхала комісія. Острови почали очищати від трупів. Їх довбали лопатами, сокирами. За цю шкідливу для здоров’я роботу зекам давали додатковий пайок — буханець хліба і пачку махорки. Деякі з них почали божеволіти, дехто від такого кошмару остаточно отупів, перестав реагувати на нього — сідали просто на трупи, їли хліб і курили махорку… До канібалізму норильські чениці й голубиці. Обдурені, вкрай знесилені політв’язні не відразу помічали мало-численну варту, що їх супроводжувала, а потім зникала, наче випаровувалася. Та було вже пізно. Не ставало сил ані йти далі, ані повертатись, і тисячі людей зникли назавжди без розстрілів і довбання могил… “Соціалістичний вибір” після розв’язання більшовиками братовбивчої громадянської війни, а потім покірність та сліпота більшості логічно призвели до таких наслідків.
ГОТУЮЧИСЬ ДО БОРОТЬБИ
Після смерті Сталіна в квітні 1953 р. до нашого політтабору із Джезказгана прибув етап, склад якого був спеціально підібраний чекістами для того, щоб посіяти в політтаборі міжнаціональну ворожнечу. То була чекістська репетиція на майбутнє для національних організацій у загниваючій тюрмі народів. Контингент того етапу складався переважно з росіян-кримінальників, засуджених за втечу, вбивство та злодійство. Із ними прибули їхні коноводи-ватажки “в законі”, яких тепер опікали табірні опери, — майор КДБ Рижов, старші лейтенанти Якобсон та Ходун. Новоприбулі одразу почали нахабно проводити в таборі шовіністичну пропаганду. З’єднавшись із табірними власівцями, вони натравлювати східняків-українців на західняків-бандерівців та в’язнів інших національностей, засмічуючи голови політв’язнів великоросійською ідеєю російської вищості. Ватажками шовіністів були малоосвічений колишній кримінальник “у законі” Микола Воробйов та його ли на ланки (взводи); кожен знав свій барак і свою секцію в бараці та кого повинен різати. Табір розділився на дві половини. У першій колоні політв’язнів, що працювали в шахті №18, були українці, литовці, поляки, а в другій половині — здебільшого росіяни, які працювали на будівництві. На протиставлення банді Воробйова-Козлова ми створили свій комітет та штаб із виявлення табірних сексотів-стукачів зі своєю службою безпеки і навіть почали поширювати свій рукописний часопис “Шило”, в якому я писав передовиці. До нас приєднувались і деякі росіяни, які мали свій рахунок кривд до Воробйова. Ми вирішили не сидіти, склавши руки, і також почали виготовляти ножі та списи з арматурного заліза, щоб озброїти своїх політв’язнів. У робочій зоні цю справу робили коваль із Волині дідок Іван і слюсар Сірко з Волині. Крім того, штаб дав наказ хлопцям йти до табірних оперівчекістів Якобсона Яши і Ходуна та брати на себе функції “стукачів”, щоб краще знати плани ворога, а водночас дезінформувати чекістів і майора Рижова.
ВИПЕРЕДЖАЛЬНИЙ УДАР
Якобсон і Ходун не знали про справжній стан справ у таборі. Головою нашого комітету і штабу був галичанин Антон. Ми мали свої псевда. Членами були Філя Федик з Дрогобича, поляк Слава Ставінський із Сокаля, Володя Тимощук із Волині, Михайло Стус. Воробйов і Козлов в узгодженні з чекістами табору призначили різанину на ранок неділі. Наші хлопці дізналися про їхні наміри. Наш штаб вирішив їх випередити, іна ранок суботи було призначено виконання вироку, винесеного напередодні: страту цих ватажків запланованої різанини. У суботу вранці, тільки-но сурмач-латиш програв “підйом” і наглядачі-чекісти разом із солдатами пішли відкривати бараки, як слідом за ними, зі схованими ножами ступили наші месники — шість чоловік політв’язнів, із них один росіянин Новіков, що мав свої рахунки з чекістами й Воробйовим. У нашу секцію барака блискавично вскочили свої хлопці й, відштовхнувши наглядачів і солдат, яким заборонялося в зоні носити зброю, кинулися до нар, де під шовковою ковдрою спав Воробйов. Поряд із ним спав Козлов та їхній охоронник, “тілохранитель” — боксер із Полтави. Усе закінчилося миттєво. Козлов у шовковій білизні з накинутою на плечі шовковою ковдрою зліз із постелі й ще встиг добігти до пічки проти моєї нари, де його наздогнала кара. Опер Яша Козлов, в якого очі від жаху вилізли з орбіт, впав на підлогу. Хлопці оточили їхнього охоронця Музиченка й оглушили його кочергою. На підлозі залишилося шість тіл. Солдати і наглядачі стояли вражені й тремтіли від побаченого. Месники їх заспокоювали: — Ви, служиві, не бійтесь! Вас ніхто не зачепить! Ведіть нас до буру! Звістка про цю акцію облетіла весь табір. Власівці з усіма проповідниками “вєлікой Россії” повтікали до вахти, благаючи чекістів захистити їх від нас. Але це було не все. Шахтарі з першої колони, очолювані моїм земляком з-під Києва Михайлом Олександровичем Вайченком (1928 р. народження, із с. Русанова, лейтенантом, колишнім студентом-філологом Чернівецького університету, сином розкуркуленого селянина в 1930 р., виселеним на Урал), прийняли рішення не виходити на роботу в шахту, щоб залишити м. Норильськ без вугілля та приректи металургійний комбінат на енергетичний голод. Вони поставили перед чекістами умову — вивезти з табору великодержавних шовіністів, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Саме тоді до будинку, в якому містилось управління норильського гірничо-рудного комбінату, прибув Звєрєв — брат міністра фінансів СРСР, начальник шахти №18 і начальник КДБ Красноярського краю генерал-майор Семенов. Боячись, щоб не було зірвано виконання плану видобутку вугілля, чиновники пообіцяли вивезти прибічників Воробйова і Козлова з нашого табору. Так і сталося. Спочатку їх ізолювали, огородили колючим дротом, а під вечір повантажили у вагони і вивезли кудись на материк. Ми раділи цій перемозі й ще більше повірили у власні сили.
І ДОСІ ПЕРЕД ОЧИМА…
У сталінські часи і ще довго потім після смерті “вождя” нас, політв’язнів, морили голодом. А ми лише мріяли: “Ой, коли ж ми наїмося та чорного хліба”. Лише через рік після смерті Сталіна нам у табірному ларку дозволили купувати хліб. Тоді багато політв’язнів повмирало від завороту кишок на моїх очах. Ми, піддані “Країни Рад”, ті, хто пережив колективізації, розкуркулення, голодомори, війни, фронти, якось легше переносили голод, яким нас морили більшовики. Бувало, темніло в очах від спазмів у шлунку, коли вже не відчуваєш болю і виникає збайдужіння до всього — до життя й смерті, стаєш подібним до каменя, не реагуючи ні на що. А от політзеки із Заходу: фіни, німці, прибалтійці, поляки, — важче переносили й адаптувалися до клятого голоду. Їх із Європи в Норильськ привозили більш зніжених із “буржуазного ярма”. Вони звикли нормально харчуватись. Особливо важко було богатирямлатишам, не те, що нам, мілкорослим слов’янам. Їм було потрібно більше калорій і їжі. Для них у табірному інтендантстві не знаходилося також взуття і одягу їхнього розміру, а тому їм у табірних інвалідних майстернях комбінували валянці, бушлати з двох або й трьох бушлатів і валянок. Я бачив, як ці гіганти з мого барака божеволіли від голоду. Вони лазили по табірних кухнях, помийних ямах та визбирували до казанків недоїдки з риби, голови, луску, різні обрізки з продуктів і, стоячи біля печі (плити), варили, оберігаючи ту гниль, боячись, щоб ніхто не вкрав. Знявши з плити переварену гниль, ковтали, а потім страждали кривавим розладом шлунка. Бувало, вранці встаємо голодні, а поруч на нарах лежать мертві тіла богатирів-латишів, естонців. Трупи… Після сигналу “підйом” у барак вбігає один із наглядачів, нарядчик, і кричить: “Виході без последнего!” Бо б’ють тих, хто запізнився в проході. Мертвих скидають із нар і одубілих витягують за ноги з бараку. Приводять із господарчого двору підсліпувату кобилу і мотузкою прив’язують мерців. Кобила волоче їх до брами табору. Приходить начальство зі своїми табірними хлопцями з в’язнів і складають акт смерті, а наглядач Сєров приходить із солдатами КДБ, чіпляє трупам номерки на ноги і б’є по головах мерців тяжким молотком, пробиваючи кожному череп, а інший руським штиком проколює грудину на місці серця. Лише тоді труп відтягують за браму з глумливим написом “Только честным трудом ты выйдеш на свободу”. Спершу не робили навіть домовин, а пізніше — інваліди почали з горбиля робити ящики-домовини на трьох чоловік і вантажили на залізничну платформу, щоб потім у супроводі чекіста-офіцера везти під гору Шмідта, де трупи складали у вироблену шахту, яку з часом засипали породою з ближнього терикона. Не думав випускник Київського університету св. Володимира Отто Шмідт, що його іменем, як епітафією, увінчають тисячі закатованих жертв, замордованих голодом, зібраних із усієї “Країни Рад”, “країни розвинутого соціалізму”. Як цвинтар також використовувалася гора Медвежка, що біля мідного кар’єра “Мєдвєжий ручей”… ...І досі перед моїми очима стоїть неначе стоп-кадр у кіно: бачу, як один політв’язень від голоду перерізав собі вени, пускаючи кров свою на розпечену плиту, а потім зішкрябував запечену кров і жадібно з’їдав.
z
Микола БАРБОН
Співробітники нашої редакції, котрі знайомилися з текстом Миколи Барбона перед публікацією, висловлювалися далеко не однозначно. Навіщо, мовляв, по; ширювати такі жахи, в які нині й повірити важко. А тим часом живий свідок цих жахів лежить у лікарні й молить Бога, щоб уберіг Україну й українців від повторення чогось подібного, бо лише “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
