Постать · с. 8сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №12 за 2005 рік
Слово Просвіти, №12 за 2005 рік
ВІД ПЕРШОЇ ОСОБИ
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Почесний професор Націо7 нальної Києво7Могилянської ака7 демії Ліна Василівна Костенко, чий цикл лекцій, і, зокрема, “Гуманітар7 на аура нації” стали інтелектуаль7 ним надбанням не лише тутешніх студентів, а й стимулювали широке обговорення насущних культуро7 логічних проблем серед інтеліген7 ції, на “круглий стіл”: “Поезія Ліни Костенко в часах перехідних та віч7 них”, організований НаУКМА 18 бе7 резня, напередодні ювілею поете7 си, прийшла в якості гості. Виступи професорів Миколи Ільницького й Тараса Салиги зі Львова, кіровог7 радця Леоніда Куценка, киян Во7 лодимира Моренця, Володимира Панченка, Анатолія Ткаченка, кі7 нокритика Лариси Брюховецької були того варті: провідні літерату7 рознавці не менш старанно й чес7 но підготували свої розвідки, як і юний студент Дмитро Дроздов7 ський, якому Ліна Василівна нап7 ророкувала: “Ось побачите, з цьо7 го хлопця будуть люди! Ми ще про нього почуємо”. Доросла публіка схвально зааплодувала, студенти із задніх рядів весело розсміялися. Ліна Василівна, уважно і відкрито подивившись їм у вічі, продовжила: “А ви не смійтесь. Я не помиляюся — ось і з Іваном Малковичем так було. Я прочитала його вірші і на7 писала лист7рецензію до видав7 ництва: видавайте його негайно, доки він ще ось такий, весь моло7 дюсінький. Мене послухались і ви7 дали”. Присутні зааплодували. Іван Антонович Малкович, знаний ди7 ректор відомого приватного дитя7 чого видавництва “А7БА7БА7ГА7ЛА7 МА7ГА”, як і належить успішному і визнаному поетові й видавцю, стримано і задоволено всміхався: він щойно зімпровізував свій вис7 туп, присвячений Королеві Поезії, щедро пересипавши його ремініс7 ценціями із народних казок. Ліну Василівну він порівняв із чарівною князівною, із рукава якої сиплють7 ся прекрасні квіти і добірні золоті слова7вірші… Мене особисто біль7 ше б розчулила книжка “Бузиновий цар” чи збірка дитячих віршів Ліни Костенко, видана видавництвом вдячного Малковича, — до ювілею своєї Хрещеної Матері в поезії. Але, либонь, як і інші державні й не7 державні видавці, він не зміг цього зробити: чи то через дійсні фінан7 сові труднощі, чи тому, що Ліна Костенко надто вимогливий автор. Настільки вимогливий, що її вимог7 ливість (зауваж, читачу, — вимог7 ливість до себе) — звільнила бага7 тьох від будь7якої самовимогли7 вості та читацької вдячності до Тієї, що великодушно і легко, — як і на7 лежить королевам, обдаровує нас діамантами своїх слів і не хоче юві7 лейного єлею. Вона хоче не воде7 вілів і фарсів, а етичності, адекват7 ності й правди. Її правда — в її кни7 гах, що виходили великими тиражами під більш ніж скромними силала нам свої точені ямби7сиг7 нали: “у нас немає часу на пораз7 ку!” Поразка виявлялася спритні7 шою, ніж ми: у зневазі до україн7 ського слова, в тупості літератур7 них критиків, що охрестили Ліну Костенко “народницею” (цікаво, а геніальний Сікейрос, — теж народ7 ник?), у невмінні мобілізуватися, врешті, в тому, що “наші чоловіки хапаються за серце, за голову, за ширінку — але не за зброю”, тут варто згадати й іншу поетесу, — ту, що видихнула: “Слово, чому ти не твердая криця?” Крицю, либонь, продали разом із Криворіжсталлю пінчукам та ахметовим — слово ос7 таннього призову й останнього де7 сятиліття розтеклося, як водянис7 тий кисіль безкінечними самови7 ливаннями укрсучлітпроцесу. Не допомогли ні гранти, ні гарантії “європейського контексту”: “Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую”. Костенко констатувала коротко, як діагноз: “душа пройшла всі стадії печалі. Тепер уже сміятися пора”. Отож: “Вірші пишуть мене, прозу пишу я” — ось вам “Записки україн7 ського самашедшого”. Цю повість Ліна Костенко закінчила щойно. Адресат “Записок” відомий — це ми, це наше суспільство, це наш “прекрасний і неповторний час”; де триває “карнавал масок, щоб сховати відсутність лиця” (В. Море7 нець). І доки персональна записка із цих “Записок” — кожному з нас — ще в дорозі, і якщо ми дозріли, аби зрозуміти, що “глибока етична апа7 тія суспільства не лише поставила в ситуацію ризику життя україн7 ської книжки, але й, здається, по7 глиблювала політичну катастрофу цілої держави” (В. Моренець), — послухаймо, що говорить Ліна Кос7 тенко за день до свого неєлейного ювілею.
Л. Г.
ІЗ ВЛАСНОГО ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСВІДУ — Особливо вітаю тих, кому ще далеко до власного ювілею. Щодо мене — то мій ювілей квадратовий, і цей “круглий стіл” має свою таємницю. Це Києво-Могилянська Академія, моя улюблена, дорога моя Академія зрозуміла, що треба перекрити чимось усі “урочистості”, — шанування і т. ін. І моя Могилянка сказала: буде “круглий стіл”! Просто розумні люди будуть говорити… І ви помітили — тут було кілька надзвичайних виступів, і, зокрема, мене страшенно порадував Володимир Моренець. Мені було цікаво, сподіваюся, що й вам також. А Володимир Панченко, який мені підсвітив ту скіфську одісейку, яка пройшла непоміченою! — і я йому дуже вдячна… Я дякую Києво-Могилянській Академії, всім, хто виступив і слухав. Але коли мене запрошували, то сказали, що я можу не виступати, а лише слухати. І я подумала: “Так, я пересиджу тут лиху годину”… Бо мав бути вечір в Оперному не хочу ображати, але кожен із нас заслуговує чогось такого дуже адекватного! Дуже сердечного, — ія вам дякую за цю адекватність, тому що ювілей як нагода побачити добрих людей, відчути їхнє розуміння — це адекватно! Я вдячна Ларисі Брюховецькій,
яка говорила про мою роботу в кіно і згадала мого чоловіка Василя Васильовича Цвіркунова. То людина такого благородства, що він і тепер — завжди зі мною, він — тут…
КІЛЬКА ДЕТАЛЕЙ, ЯКІ Я МУШУ СКАЗАТИ — Тут хтось сказав: вона вибрала долю, а не вірші. Ні, я таки вибрала вірші! Я вам скажу: прозу пишу я. Над статтями я працюю. А вірші пишуть мене! Господи, я вибрала вірші, — хоч би вони мене вибрали, хоч трішки… Є кілька деталей, про які я мушу сказати. Тут згадували Тельнюка, Ільницький згадував… Розумієте, все це стало вже історією. Це історія. Той, хто помер, уже не може захистити себе. Тельнюк — це складна була постать, і в тій ситуації, яка була — люди мене обороняли, а я змушена була обороняти Тельнюка. Він дуже був молодий, на нього натисли, і він змушений був написати проти мене абсолютно брутальну, некрасиву статтю. Чому написав?.. У мене — “Іма Сумак”, а він написав “Пісеньку дикого ірокеза”, яку присвятив мені. І його, молодого, неопереного, — викликали в ЦК і як дали йому, як натисли! І він написав ту статтю, яку тут згадали. Розумієте, зараз є звичка друкувати листи. Я думаю, що повинна бути якась культура — ну як сказати? — замогильної пошти. Не все треба друкувати за життя людей, які пам’ятають тих людей… Я отримала від Тельнюка дуже тяжкого листа, — він розумів, що я його зрозумію і я його пожалію. Він так страждав через ту статтю, яку написав проти мене, і я це зрозуміла. Я ніякої відповіді не давала йому через пресу. А найтяжче, що було, — мені його брат дав листа, уже після Станіславової смерті. Йому було погано, він хворів, і написав того листа, де було й кілька слів до мене. Він просив пробачення… Це дуже тяжко. Не треба випоминати хорошій людині її помилки. І, потім, — не забудьте, що про кримських татар Тельнюк писав, коли всі боялися. Про Євгена Маланюка і його архів. Це теж безкінечно сумна історія. Я не знала, що Маланюк мене знає. І коли сюди приїздив Вольфрам Бургарт, син Юрія Клена, то я по секрету передала привіт
Євгену Маланюку, — тоді, коли ім’я Маланюка не можна було вимовляти. Але я знала його рядки про те, що коли немає вождів, то народжуються поети й пророки… І який же був мій подив, коли в Америці до мене підійшла Наталя Даниленко і передала мені привіт… від Маланюка — букет із дивною квіткою, яка називається “райська птиця із Гаваїв”. І так от вийшло, складно: Маланюк, виявляється, мене знав, я його знала, і після його смерті, через багато років, я отримала цю райську птицю… Потім я відвідала його могилу, у мене є фото. Тут цитували маланюківський запис про Симоненка, що “Симоненко — це крик прозрілого раба”. Це дуже тяжко, це така доля українських поетів, — вони жили в такій країні… Якщо відштовхуватися від цього порівняння, від цього формулювання, — я б сказала про себе, що часом я — це мовчання задушеної вільної людини. Я вам відверто скажу — як там не є, ось ви тут усі говорили про творчість Ліни Костенко, а хто-небудь замислився: а чим я займаюся зараз? Я вам скоро відповім. Річ у тому, що фактично я навіть обрала… еміграцію. Я поїхала не “туди”, — я поїхала в Чорнобильську зону. І ці роки я дуже багато була там, бо в тій Чорнобильській зоні було легше, ніж у цій незалежній Україні. Це я вам відверто кажу…
НЕ ВСЕ ТЕ ПРАВДА, ЩО НА ВЕСІЛЛЯХ СПІВАЮТЬ — Мені сказали, що хтось пише дисертацію про любовну лірику Дмитра Павличка та Ліни Костенко, а також — що в школі найбільше вивчають Павличка і Ліну Костенко. Бідолашні школярі… У мене є свій погляд на це. У нас узагалі зараз макабра якась відбувається: щоб залучити школярів до української літератури, української поезії, такі, буває, фокуси роблять… Десь півроку тому я бачила книжку “вчителя, методиста, новатора”, який хотів щепити дітям любов до української поезії, зокрема до поезії Ліни Костенко. Щоб учнів “заловити” на українського поета, він брав два портрети — співака Макаревича і Ліни Костенко, бо в мене є вірш “Вокзал”, а у нього — пісня “Вокзал”. Мовляв, може учні прочитають Ліну Костенко…
Знову повторюю: “не все те правда, що на весіллях співають”, — ситуація дуже важка. У нас, в українській літературі. І коли я, в 99- му році читала лекції в Києво-Могилянській Академії, я зопалу, і від якоїсь певності, що я щось зробила і ще зроблю, написала авторський курс із 15-ти лекцій — перша була “Гуманітарна аура нації”. І я написала собі: українська література в проекції на третє тисячоліття. Отож. Я повинна була підняти всю літературу українську, проаналізувати і спроектувати на XXI століття. І коли я працювала, то зрозуміла: є якась дуже велика небезпека, яка перед українською літературою стоїть, і саме в XXI столітті. Є органічно запрограмована біда, — оцей перехід, який усе ще тягнеться. А врахуйте, що нова ера вже прийшла, прийшли нові покоління… А чи всім потрібен Микола Джеря, а чи всім потрібна любовна лірика Ліни Костенко й Дмитра Павличка, особливо в цьому поєднанні? До речі, у Павличка якраз хороша любовна лірика — “Таємниця твого обличчя”. Але якщо йдеться про поєднання імен — будьмо тактовними. Ліна Костенко втратила терпіння: в неї написано “хтось колись першим не витримає. Боюсь, що це буду я”. Так от, майте на увазі, що я — не та хороша, гармонійна людина, яка пише ямбами, а я — та людина, яка не витримала. І цим пояснюється також оце моє мовчання, оцей, страшний для мене період, коли я зрозуміла: я далі так жити не можу! Через те — будьмо етичними! Не треба всує моїм іменем махати, тому що… Розумієте, — Павличко — це дуже талановитий поет, це — Герой України, а мої герої України — там вони… Вони всі погинули, — і не забуваймо! — не забуваймо, до якої нації ми належимо. Ця нація трагічна. Через те оці водевілі, ці фальші нікому не потрібні. Хоче людина брати ордени — хай бере. Але… От, знову ж-таки, — Помаранчева революція. Ви знаєте, що вже є “Гімн Помаранчевої революції”? Він уже про-
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
