Сторінка · с. 5сторінка оригіналу ↗
КРАСНОЯРСЬК— ІРКУТСЬК—ТИНДА
Слово Просвіти, №12 за 2007 рік
Олександр ВОЛОЩУК Думка про велику подорож на Далекий Схід з’явилася давно. Ще в 2002 році, коли я тільки почав серйозно займатися мандрівками автостопом, у мене виникла ідея дістатися на попутних машинах до Магадана. Я розумів, що це буде складна й тривала подорож, тому до її здійснення готувався заздалегідь. Кожну чергову мандрівку я ускладнював, роблячи її тривалішою і за часом, і за кілометражем. Початкова мета — Магадан — із часом “обросла” й іншими місцями, які мені хотілося відвідати. Так у маршруті з’явилися Сахалін, Курили, Примор’я, Хабаровськ, Монголія, Алтай. Вималювалась і мета подорожі. По-перше, я хотів дізнатись, як живуть далеко від батьківщини далекосхідні українці, як зберігають українську мову й національні традиції, як відстежують і що думають про нинішні події й ситуацію в Україні. Дуже цікавим для мене був Приморський край. Відомо, що його господарське освоєння наприкінці ХІХ століття здійснювали переселенці з України. Зокрема я хотів дізнатися про історію й сьогодення районного центру Чернігівка. Ну і, звичайно, Колима, — слово, яке й досі у людей асоціюється з болем, стражданнями, смертю. Розпочав свою експедицію з Красноярська, куди дістався з України потягом “Харків- Владивосток”. Місцеві колеги-журналісти допомогли мені знайти голову крайової національно-культурної автономії — Лідію Іванівну Луценко (родом із Донбасу), яка й розповіла про життя українців Красноярська. Вони згуртувалися у квітні 1992 року, нині до складу НКА входить близько 200 українців. Це переважно представники інтелігенції, які не бажають втрачати культурних зв’язків із далекою батьківщиною, разом відзначають національні свята, співають українських пісень (при національно-культурній автономії діє народний хор “Барвінок”). Турбує лише те, що більшість свідомих українців Красноярська — це літні люди. Їхні діти й онуки, на жаль, поступово втрачають національну самосвідомість. У красноярському “Меморіалі” я дістав перші списки репресованих земляків — 369 осіб. Засновником місцевого “Меморіалу” був
Володимир Біргер — син колишнього начальника планового відділу Чернігівського спиртзаводу Соломона Біргера, репресованого в 1937 році. Наступним після Красноярська містом для мене став Іркутськ, куди я вже дістався автостопом. В Іркутськ я прибув саме тоді, коли в місцевому аеропорту згорів пасажирський літак “Москва-Іркутськ”. Загинуло 124 особи, два дні місто було в жалобі. Знову почалися розмови про “іркутську геофізичну аномалію”, а як виявилося згодом, причиною катастрофи став людський чинник (пілот натиснув не на ту кнопку). Серед загиблих пасажирів літака було кілька знайомих активістки українського культурного центру “Дніпро” Галини Вакуліної, в якої я зупинився на час свого перебування в Іркутську. В Іркутській області мешкає близько 80 тисяч наших співвітчизників, із них 20 тисяч — в Іркутську, чимало — в Усть-Ілімську й Братську. В Зимінському районі найбільше моїх земляків — нащадків переселенців із Чернігівської губернії. Вони становлять переважну більшість мешканців села Батома — їхні предки переселилися сюди 1906 року в пошуках землі й кращої долі.
Перший Шевченківський вечір було організовано в Іркутську ще 1992 року, й відтоді всі шанувальники великого Кобзаря мають можливість брати участь у літературно-музичних святах, вікторинах, конкурсах, виставках книг і малюнків, присвячених творчості Т. Г. Шевченка. Зараз в Іркутській області діє два українські офіційно зареєстровані культурні центри — “Дніпро” й “Черемшина”, є народні хори й фольклорні ансамблі. Серед підростаючого покоління чимало прихильників української культури. Одні діти народилися в Україні, інші там ніколи не були, але про Україну хочуть знати якнайбільше. Всіх об’єднує любов до української співучої мови, до творчості нашого народу. Дев’ятикласник однієї з іркутських шкіл Антон Заєнок із п’яти років співає українських пісень, хоч сам в Україні ніколи не був (його прадід і прабабуся були вислані в Іркутську губернію сто років тому). Інша дев’ятикласниця — Олександра Гречко — народилася в Чернігові, але разом із батьками переїхала жити в Сибір. Олександра плекає українське слово, любить поезію, із захопленням її читає. Щороку у вересні проходить обласний фестиваль української пісні. Лише в одному селі —
Батомі є три (!) національні творчі колективи: “Зіронька”, “Любисток” і “Берегиня”. — А що вас найбільше непокоїть? — запитав я у Галини Вакуліної. — За тисячі кілометрів від батьківщини ми, мабуть, значно гостріше відчуваємо всі ті негаразди, які відбуваються в Україні, і насамперед політичну нестабільність. Та й Україна про нас просто забуває. А нас тут багато і всі ми — українці. Чи не краще спершу повернутися обличчям до нас, українців у Росії, а вже потім — до Європи, НАТО?.. Оглянувши Іркутськ і побувавши на південному березі Байкалу (через наявність двох целюлозно-картонажних комбінатів озеро там забруднене), я прибув до столиці Бурятії — Улан-Уде. В кількісному відношенні українці посідають у республіці четверте місце після бурятів, росіян і татар, але офіційно вони не оформилися. Тому я поїхав далі — в Читу. Ще кілька років тому в цьому великому місті діяла українська громада, однак її керівники чомусь не пройшли перереєстрації, і вона втратила офіційний статус. Я знайшов “головних” українців Чити. Але… Чи то я невчасно приїхав, але зустрічатися зі мною, а тим більше допомагати з розміщенням у Читі вони не захотіли. Навіть у телефонній розмові просили спілкуватися з ними російською мовою. Я поїхав далі… Подолавши близько тисячі кілометрів по так званій “федеральній трасі” Чита—Хабаровськ (вона тільки будується, під асфальтом не більше 5 % дороги), я досяг Тинди. Столиця БАМу — сучасне місто з широкими вулицями й високими будинками, які здалеку схожі на вітрила. Українців багато, переважно це ті, які будували Байкало-Амурську магістраль, а потім залишилися тут жити. В Тинді я зупинився на подвір’ї Свято-Покровського жіночого монастиря й кілька днів попрацював на будівництві нових монастирських келій. Настоятелька монастиря — ігуменя Ксенія — виявилася українкою, родом із Донецької області, але майже все життя провела в Сибіру. В один із днів моєї роботи в монастирі сталась урочиста подія — закладання в фундамент майбутніх келій пам’ятної пляшки з іменами всіх будівельників і пожертвувачів. Моє ім’я теж потрапило туди.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
