Сторінка · с. 7сторінка оригіналу ↗
Головні ресурси доброго планування — інтелектуальній психологічні, а не матеріальні.
Слово Просвіти, №12 за 2007 рік
Олег РОМАНЧУК, шеф-редактор журналу “Універсум”, член Світової організації періодичної преси
Відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії Васілій Лєонтьєв слушно зауважив: “Щоб прогнозувати розвиток економіки, потрібен системний підхід. Економіка кожної країни — це велика система, в якій багато різних видів діяльності, різних галузей промисловості, і кожна з них щось виготовляє — промислову продукцію, сільськогосподарську продукцію, послуги тощо. Кожна ланка, компонент системи може існувати тільки тому, що вона одержує щось від інших”. Справді, нехтування хоча б одним об’єктивним законом може викликати в цій складній динамічній системі лавину негативних, некерованих процесів, яким надзвичайно важко дати раду. Економічні механізми не менш складні, ніж механізми звичайного біологічного організму. Уявімо собі, що в організмі саморегуляція замінюється регуляцією. Людині доведеться щоразу приймати вольове рішення з будь-якого приводу: регулювати частоту дихання, ритм серцевих скорочень, роботу нирок, печінки, кишківника, ендокринних органів, — і все це осмислювати, планувати і т. ін. Такий гіпотетичний гомо сапіенс повинен мати гігантський мозок вагою кілька тонн, і цей мозок тільки те й робив би, що аналізував внутрішній стан і приймав рішення за кожну клітину, за кожну тканину свого організму. Ця теоретична ситуація вельми нагадує нашу хвору економіку — не нормально функціонуючу самоорганізовану систему, а систему, що спроможна працювати лише за командами. Врештірешт це може призвести до клінічної смерті “пацієнта”, повернути якого до життя виявиться непростою справою. Свого часу політики й громадяни не раз кепкували з прем’єр-міністра Леоніда Кучми, який усе запитував Верховну Раду, що він має будувати. Вже тоді можна було сформувати стратегічні цілі й визначити пріоритети. Прем’єр-міністрові потрібен був план. Як людина, що потрапила у велику політику з найбільшого у Радянському Союзі підприємства ВПК —“Південмаш”, Леонід Данилович не міг не знати азів менеджменту (хай і совєтського штибу). Треба було чітко визначитися: чого прагне народ, куди хоче дістатися, яким способом гадає досягати мети. Верховна Рада, яку раз на п’ять років обирає народ, досі не дала відповіді на ці запитання. Своєю чергою український народ, до колективного розуму якого полюбляють апелювати політики (надто під час виборів), також не зумів чітко сформулювати для владної еліти власного бачення майбуття. Має рацію доктор політичних наук Іван Варзар, що “за всі так звані “незалежні роки” керівники усіх рівнів від столиці до району так зрозуміло народу й не пояснили: хто є хто в нашому “новому суспільстві”. Куди йдемо і за чим? Хто та що на нас чекає у так званому “ринковому майбутньому”? “В усьому цивілізованому світі, скрізь і завше народ є джерелом політичної влади. Але народ, який і обирає, і поважає свою владу з остраху, це народ-боягуз і популіст, який ніколи не стає об’єктивною соціальною базою тої влади” (Іван Варзар). Тим часом уже тоді, на початку 90-х рр. минулого століття, українському народові слід було чітко пояснити зрозумілою мовою, що сучасна нація повинна мати науку світового рівня, інакше плентатиметься в хвості науково-технічного прогресу. На жаль, гуманітарно-поетична еліта, з якої наприкінці 80 — на початку 90-х років минулого століття впереваж складався демократичний рух, не розуміла значення науки й сучасних технологій (наука досі виконує роль пасербиці, додатка до освіти — тому й втрачаємо через відплив інтелекту в інші країни сотні мільйонів доларів щорічно), погано уявляла новітню систему державного управління, не усвідомлювала належним чином, що економіки без науки й знань не буває… Існують засадничі речі, які слід було давно чітко й точно усвідомити, — ДЕ ХОЧЕМО БУТИ і ЯК ХОЧЕ- МО ТУДИ ДІСТАТИСЯ. Необхідно встановити пріоритети, якими визначається майбутнє і які зумовлюють конкретні дії сьогодні. Слід виробити оптимальний план осягнення цілі. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Головні ресурси доброго планування — інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні. Добре планування полягає у стимулюванні до дії — розумно і свідомо вибрані, реалістично й точно окреслені цілі, які можна здійснити. Цілі мають збігатися з можливостями, інакше — втрата ресурсів на авантюрні прожекти.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
