Сторінка · с. 9сторінка оригіналу ↗
ШЛЯХ ДО ТАРАСА
Слово Просвіти, №12 за 2007 рік
ПОКЛИКАННЯ z
Тарас МИНАЙЛО
Звела мене доля з людиною патріаршого віку, Героєм України — Олесем Опанасовичем Силиним, від якого я пізнав те, що про нього не прочитаєш ніде. Хочу розповісти читачам “Слова Просвіти” про його самовіддану працю задля України. Почалося все з самовиховання, гарту гідності українця, яку малий Олесь узяв від свого роду й оточення. Народився в сім’ї безземельного бондаря і наймички. Його пращури були козацького роду й стали першопоселенцями Скадовська. Дід Василь Фіоресько збудував садибу біля берега Джарилгацької затоки Чорного моря. На цьому березі, як і в центрі Скадовська, поселилися баришники, які торгували хлібним зерном, вовною, олією, навіть для закордону. То були денаціоналізовані ділки без роду й племені. Вони вважали себе аристократами й цинічно-зневажливо ставилися до всього українського, а отже, й до родини Олеся, яка була україномовною. Батьки його не цуралися свого українського походження. Вони брали участь в аматорському українському театрі. Олеся і його сестру в свята одягали в українське вбрання, яке тоді, зневажливо, називали “малоросками”. Дітьми вони чарівно співали українські пісні й танцювали українські танці. Саме батьки заклали в дітях оту національну козацьку міць, яка стала підмурком подальшого життя Олеся. Батько мав козацькі вуса й носив козацьку шапку. Мав гідну поставу й ходу, притаманні українцеві чемність, розум і гумор. Малий Олесь із батьківських вуст дізнався, ким був Тарас Шевченко і чому така “таїна” витала довкола цього імені. Про велич Тараса дізнався пізніше, коли підлітком мусив полишити батьківську хату і свій рідний Скадовськ. І то не одразу, а з часом. Куди тільки не кидала доля Олеся в тогочасному баламутному житті. Був “підручним” у вимогливих рибалок-чорноморців, сміливих мореходів. Був юнгою на парусномоторних шхунах, які в штормову негоду проривалися через морські прикордонні пости й добувалися до
ВІДЛУННЯ z
Кость ХОМЕНКО
Слово нашого Кобзаря вічне, як народ, воно резонує в найвіддаленіших куточках земної кулі, воно кличе до боротьби поневолені народи, допомагає їм вибороти свою волю й незалежність. Передусім славнозвісний Шевченків “Кавказ” — це дієва духовна зброя проти російського імперіалізму. Відлуння цього твору особливо відчувається на Кавказі нині. Сьогодні відомо понад 50 перекладів “Кавказу” мовами народів світу. Розглянемо найновіші. До 190-ліття від дня народження нашого Пророка народний поет Ічкерії Шайхи Арсанукаєв переклав “Кавказ” рідною мовою. Видрукував його журнал “Гоч” (“Переклади”) у першому числі за 2004 рік. У листі до автора цих рядків він зазначив, що над трансформацією рідною мовою цього вельми дорогого чеченському народові твору “працював з великим задоволенням, постарався зберегти не тільки зміст поеми, а й багатоманітність художніх прийомів, образів, строфіки, віршових розмірів, римування оригіналу...” “Поезія Т. Шевченка, особливо його “Кавказ”, дуже близькі і співзвучні нашому духу. Т. Шевченка добре знають у Чечні й на всьому Кавказі”. У Калмикії цю думку стверджує народний поет, голова Спілки письменників республіки Ердні Ельдишев. Він переклав “Кавказ” кал-
Болгарії, Румунії, Туреччини, Грузії… Від цих рибалок-мореходів і “контрабандистів”, які в свої небезпечні плавання брали з собою “Кобзаря”, Олесь дізнався про колишню козацьку славу і твори славетного Тараса Шевченка. А потім — Будинок робітничих підлітків (БРП). То була “комуна безпритульних”, які самі собі заробляли на злиденне прожиття. Після Херсонської Української професійної школи, де навчали на “десятника”, вступив до новоствореного технікуму мостового і шляхового будівництва. І у профтехшколі, і в технікумі Олесь поглиблював свої знання про Шевченка, а як “бригадир по культурі”, запрошував на “вечори” кобзарів-бандуристів і лірників, які несли людям народні думи про Шевченка й козацьку славу. В тридцяті роки радянський режим виявив недовіру до інтелігентів, називаючи їх “шкідниками”, тому терміново готував “соціальні кадри”. Отож Олесь, “нашвидку” закінчивши технікум, був “розподілений” у Сибір. Там він працював у складі топографічно-транспортних експедицій, які переміщалися прискорено по всьому Сибіру. І скрізь Олесь бачив масові поселення українців, їхню працьовитість і обожнююче, шанобливе ставлення до Тараса Шевченка. Так було в Західному Сибіру, в колишній Українсько-Микільській слободі (тепер — Новосибірськ); у Південному (“Сірий клин”), що тепер у складі Казахстану; в Центральному, в колишньому “Красному (красивому) яру” тепер — Красноярську; у Східному, з осередком у Читі, чи в Забайкаллі. Всюди в біленьких хатах українських переселенців на покуті, поряд з іконами, був образ Тараса Шевченка, обрамлений вишиваними рушниками та з вишитим рядком із його “Заповіту”. А також неодмінно — “Кобзар”. І молячись, вклонялися образу Тараса. Не канонізований, він був завжди, як і дотепер, українським народом обожнений. Бачене Олесем ще більше стверджувало його в почуттях до Шевченка як до Пророка. Подібне він побачив на Півночі, куди його направили після закінчення Одеського інституту інженерів-архітекторів. У Заполяр’ї, куди заслано українців, любов до Тараса була ще дужче. Те саме Олесь зустрічав під час тривалого перебування в армії на Далекому Сході: в Амурському, Уссурійському, Приморському і Хабаровському краях, особливо на “Зеленому клині”, де українці-поселенці створили “Малу Україну”. Приємно вразило Олеся Силина й побачене у Західній Європі під час Другої світової війни й після Перемоги (там він перебував як офіцер танкових військ). Так, у Руському Керестурі, що у Воєводині (колишня Югославія); в Польщі, на землях Муромареша в Румунії тав Угорському Дебрецені (Дебречин), де жили українці-русини, по хатах із ними був Тарас Шевченко. Отак, прилучившись до всенародного визнання Шевченка — геніального творця й борця за волю України, Олесь Силин відчув свій національно-громадянський обов’язок дієво долучитися до збереження всього, що пов’язане з іменем Тараса Шевченка. Хоч за радянського режиму робити це було складно й ризиковано, та він протягом десятиліть служить увічненню Шевченка своїми численними публікаціями й практичною діяльністю. Олесь Силин створив свою “Шевченкіану”, частину якої вміщено в підготованій до видання книжці — “З моєї Шевченкіани”. За його ініціативою, наполяганням і провідною участю як науковця врятовано, відреставровано, а то й відтворено ті оселі в Україні, де жив і творив Великий Тарас. І все це без жодних матеріальних винагород. Подвижництво добродія Олеся Силина, який сам собі обрав шлях до Великого Тараса, заслуговує наслідування.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
