Сторінка · с. 12сторінка оригіналу ↗
“Душе моя, душе моя, устань, устань — чого спиш?!” св. Андрей Крітський
Слово Просвіти, №12 за 2007 рік
Фото Оксани Цеацури макітрі, а сир стоптували, трохи підсолювали і зберігали в дубових діжечках, а тоді роздавали в кого нема корови”. Пригадую і я з дитинства смак цього солоного сиру, бо й я виросла в бідній сім’ї, і нам часто приносили сусіди чи родичі такий сир. Його змішували з вареною картоплею і начиняли вареники. Галина Кузьмівна пригадує, що в її сім’ї під час посту їли пшоняні та ячмінні каші, пшоняний куліш з картоплею, сушені гриби, щіпані або різані пісні галушки, замішані лише на воді, затірки, капусняк (з кислої капусти, пшона й картоплі) або борщ на квасу (обов’язково був квашений кислий буряк). Також кидали в борщ чечевицю — вона дуже корисна й смачна. А для дітей, як найсмачніші ласощі, підсмажували її на олії. “А найголовніша страва, яку я любила, це була кваша! Ми завжди просили, щоб мама готувала її! Бралася житня мука, трошки пшеничної, трошки гречаної (бо без гречаної кваші не буде!), запарювалася кип’ятком й розчинялася у воді, додавались туди сушені вишні і сливи — колись же сушили всякі фрукти! — і на печі вона вкисала! І Боже, яка вона смачна! Вона мені й зараз сниться!” Не забували й про духовну поживу. “Ходили завжди до церкви. А вечорами збиралися в людей, у кого-небудь в хаті, по кутках. Співали веснянки і псальми, різні релігійні пісні, читали Біблію вечорами, бо при свічці уже не можна було ткати, темно, а електрики ж не було…” (зап. 25.02.2007 в Києві). Протягом року рівномірно були розподілені всі основні роботи. Про це цікаво розповідає моя мати Тетяна Варсонівна Варава, 1939 р. н., уродженка с. Губча. “Цілу осінь приготовляли коноплі — їх душили на чавусі, потім на терниці терли, потім дергали на щітці-дергавці, і з того клоччя робили кукли і лички, — нитки на тонке і товсте полотно. Ще до Різдва починали прясти. Спочатку пряли кукли — це дуже тонке полотно, це “дванадцятка”, а тоді починали прясти лички, — це трохи товстіше, “вісімка”, — на рядна. А після того пряли на веретені
с. 13 · сторінка оригіналу ↗
клоччя, це вал називався. З ним уже ходили на досвітки прясти дівчата. Бо веретено можна з собою носити, а тонке полотно пряли вдома, на коловоротку (прядка — Л. І.). — з прядками не ходили на досвітки, бо де там всі помістяться? Як це все попряли, то й досвітки кінчались, бо починався вже піст”. У перший день посту заносили в хату верстат і починали ткати. Першого дня снували основу, а другого дня вже ткали. Практично цілий піст працювали люди за ткацьким верстатом — спочатку ткали полотно, а тоді рядна і в кінці так само вал — на мішки, на верхній одяг. Для ряден треба було пофарбувати нитки — це також робили в піст, використовували природні барвники, а згодом куповану фарбу. Всі ці роботи слід було завершити за два тижні до Великодня — “на останньому тижні верстата вже нема в хаті” (Г. К. Тарчук). На вербному тижні верстат виносили в клуню, а після цього вже готувалися до Великодня — прали рушники, білили хати. Зі спогадів моєї матері дізнаємося, що закінчення ткацьких робіт було дуже важливим, справжнім святом у селянському побуті, яке намагались урочисто завершити. “Поробили це все — вирізують полотна, збираються в когось у хаті, роблять “закончини” — бальок такий собі маленький, а після того виносять верстат”. Неохайною і нездалою вважалась та господиня, яка не встигла поткати полотно до Вербного тижня, її висміювали в народних піснях, а дівчатам нагадувалось у веснянках: Ой на ганку, на ганочку, Там дєвчина кросна ткала, (2) До ней Весна завітала. Та й питає в неї Весна: — Чи поткала свої кросна? Звичайно, адже далі починалося зовсім інше коло робіт! Життя українського селянина було строго регламентовано аграрним календарем! “В останній тиждень посту (Страсний) кололи кабани, різали вівці чи телята, но їсти — не їли, поки не посвятиться, дітям навіть не давали! Пекли ковбаси, варили врешті-решт стати блаженним і з радістю зустріти Світле Христове Воскресіння. “Нехай стане молитва моя наче кадило перед Тобою”, — закликають кожного віруючого словами псалмопівця учасники хору “Дзвони Подолу”. І справді, їхній доробок і вся їхня багаторічна праця на все, ковбаси складали в діжку і заливали смальцем, ставили в погрібах, щоб було все до свята. А сало і м’ясо вкладали в полотняні торби, в кошики й підвішували на горищі до балки, щоб миші не достали (там воно зберігалося ціле літо, потім те жовте солоне м’ясо вимочували у воді, а сало товкли в спеціальних ковганках, щоб заправити борщ. — Л. І.). Це все робили в останній тиждень, а мастили і пряли на вербному за дві неділі до свят”. “А як молока були в піст, — продовжує Т. В. Варава, — то тоже не їли, а збирали сметани і били масла, — такі масниці були, — і вкладали в соснові бочечки й ставили в погріб, не їли”. Сир також перед тим посоливши, стоптували в бочечки так, щоб із нього вийшла ропа, та ще й зверху заливали підсоленою сироваткою, щоб не пліснявіло. Далі сир прикривали чистенькою полотняною тканиною, а зверху клали дерев’яні кружки, які бондар виготовляв разом із діжкою. (До речі, саме так і досі солять у нашому селі огірки й капусту). Кружки ж прикладали зверху “гнітом” — круглим гладеньким каменем, який теж спеціально купували на базарі. “І цей сир був цілий піст. А як піст закінчився, і люди вже йшли в поле орати, сіяти, то брали з собою полудень такий, — брали буханку хліба, грудочку масла, окраєць казали, бо різали його, горнятко сира і воду. І це все складали в рогозяний кошик, ставили на віз і їхали в поле — весняний же день великий! І там після сніданку в полі підполуднювали, а потім обідали, а пройшло трохи, то ще й підвечіркували, щоб коні відпочивали. А перед заходом сонця вже їхали додому, щоб сонце не зайшло в полі. І до схода сонця не виїздили в поле так само. Треба, щоб зійшло сонце вдома і зайшло вдома, такий закон був, так старі люди казали” (зап. 24.02.2007 р.). Отже, кожен день і кожний звичай українського сільського побуту мав свій глибинний зміст, розрахований на певну перспективу, і в цьому — той споконвічний порядок життя, який забезпечував моїм землякам повну гармонію душі й тіла.
благо Української Православної Церкви стала справжнім фіміамом, достойною жертвою, принесеною в святі дні Великого посту на олтар Христа Спасителя. Нехай же всемилостивий Господь благословить їхні чисті душі, наповнить оливою радості, добра і любові.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
