Сторінка · с. 14сторінка оригіналу ↗
Висловлюю свій протест режиму!
Слово Просвіти, №12 за 2007 рік
Пейзаж Поділля литися, якусь частину дати на благодіяння, повинна розуміти, що є щось духовне. Якщо вона цього не зрозуміє, нащадки чи наступні покоління дітей терплять крах. У керівництві державою, економіці, політиці та культурі справжні герої, патріоти, справжні професіонали, на жаль, поки що не приходили до влади. Якщо в мистецтві виокремити справжнє, представити його світу, то всьому сірому й другосортному нічого буде робити. — Пригадую серію Ваших полотен під час пленеру в Поташні, який потім був представлений у Національному музеї Тараса Шевченка. Ви цікавий пейзажист, відчуття українського краєвиду прийшло з рідних бачених мотивів? — Колись на початку творчості мої педагоги прогнозували, що я пейзажист, займатимуся тільки живописом. Але так склалося, що я понад два десятиліття присвятив книжковій графіці й “Кобзарю”. І не жалкую, а дякую долі. Але і вчителі, і фахівці відзначали, що в мене більше здібностей до колористики. І тепер я, кілька років виїжджаючи на пленер, пишу пейзажі, щоб зробити натурні замальовки. Остання виставка краєвидів нашого гурту “Феномен українського села”, настільки прекрасні краєвиди, природа з теплими кольорами, на цю тему можна говорити дуже багато. Мабуть, добре, що я повернувся вже в зрілому віці до пейзажів. Малювати пейзаж, просто змальовувати, як учать в академії, корч чи якесь дерево — це нецікаво. Я коли виходжу на пленер, для мене дві-три години пролітає мов одна. Якось малював картину в майстерні, став о дев’ятій годині до мольберта і добу не відходив, щоправда, відійшов один раз попити води. Для мене ці 24 години пролетіли як мить. Коли художник захоплений, він повинен розчинитися у цьому стані, а коли ти на природі, то виходиш в астральні виміри. Бо якщо творчого горіння не буде, глядач ніколи не відчує життєствердного начала. Тому як професіонали в спорті віддаються до останнього, так і я виходжу на пейзаж.
“ЦІ БЕЗЛЮДНІ ХАТИ, ЯК ЖИВІ ІСТОТИ, ПРОМОВ4 ЛЯЮТЬ ДО ХУДОЖНИКА” — Є у Вас улюблені куточки, де малюєте? — Таких куточків, які ще дитинні, збереглося мало. Минулого року був на Поділлі двічі. Села безлюдні, коли ми писали ці хати, вони, як живі істоти, дихають, промовляють до художників. Вони органічно вросли в цю природу, і думаєш: Боже, тут же колись жили люди, щебетали разом із пташками діти. А зараз ніби й красиво, все заросло деревами, але самотні з вибитими вікнами хати — це так смутно! Демографічна ситуація різко погіршилася, молоді люди виїхали в мегаполіси. І знову згадується Шевченко: а чи не повторюється все по колу, що прийде новий господар, якийсь німець і навчить нас господарювати. Це питання болюче. Земля потребує господаря, але свого, українського. — Від якого полотна не відходите зараз? — Я ніколи не повторююся на своїх виставках, знаходжу у своїх темах нові акценти, тому люди йдуть із зацікавленістю. Я по-новому відчув жінку, українську мадонну, кілька графічних листів виставив і в майбутньому хочу показати виставку “Українська мадонна”. А ще цикл полотен “Українська ніч”. Щороку кілька великих картин, два на два метри, а то й на три, я виставляю. Цього року виставив “Шевченко й Катерина” і “Мазепа й Мотря”. Я вважаю, що сьогодні художник не повинен малювати кожухи і шаровари, час змінився, нова епоха, швидкості, техніка. Картина вимагає знаковості й символіки.
Спілкувалася Валентина ДАВИДЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
