Сторінка · с. 3сторінка оригіналу ↗
“Право — явище національного духу”. Памфіл Юркевич
Слово Просвіти, №12 за 2007 рік
Олександр ШЕВЧЕНКО, доктор юридичних наук, професор кафедри теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка Концепція сучасної української національної ідеї має містити перспективну модель розвитку України на багато десятиліть уперед, яка могла б стати об’єднавчим чинником розколотого політиками суспільства. Абстрактне гасло Майдану “Схід і Захід разом!” необхідно замінити на сутнісний принцип: побудова справедливої і некорумпованої держави. Формулюючи концепцію сучасної української національної ідеї, слід брати до уваги національні цінності й пріоритети, морально-духовне багатство українців, наш історичний досвід та досвід інших народів і враховувати сучасні прагнення та устремління всього українського народу. Виходячи із зазначеного, вважаємо, що концепція сучасної української ідеї повинна включати побудову заможного, справедливого, високоморального й духовно багатого громадянського суспільства. Розглянемо складові концепції сучасної української національної ідеї: 1. Побудова заможного сус4 пільства. Побудувати в Україні заможне суспільство можна через реальне гарантування державою громадянам рівних прав і можливостей. Держава повинна забезпечити громадянам право вільно обирати рід занять і рівні можливості посідати державні посади. Будь-який громадянин України повинен мати право, повідомивши відповідний державний орган, почати підприємницьку діяльність без отримання дозволу, сплачуючи вчасно податки в повному обсязі з моменту надходження прибутків. Податки повинні сплачувати в повному обсязі всі громадяни, починаючи з прибиральниці й закінчуючи найвищими посадовцями. Усім громадянам має бути доступне отримання вищої освіти, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення тощо. Порядок нарахування пенсій повинен бути однаковим для всіх громадян. Нужденним сім’ям, дітям-сиротам, вдовам, інвалідам і громадянам похилого віку держава повинна надавати соціальну допомогу. (Подібне було закріплене в Конституції П. Орлика й практикувалося в Українській державі зсередини ХVII і майже до кінця ХVIII століття). Беручи до уваги досвід країн Заходу, необхідно, щоб наймані працівники не тільки отримували належну заробітну плату, а й брали участь у розподілі прибутків виробництва будь-якої форми власності шляхом або придбання акцій виробництва (така практика існує в Англії й США), або ж отримувати частину прибутків залежно від особистого вкладу у виробництво (така практика існує в країнах Західної Європи). Прибутки не повинні привласнюватися лише власником виробництва і витрачатися тільки на його особисті потреби. Спільна праця власників виробництва (роботодавців) і найманих працівників повинна вести до справедливого розподілу прибутків між ними. Сьогодні в країнах Заходу 25 % засобів виробництва перебувають у власності держави, 25 % — у власності приватних осіб, а 50 % — у колективній власності (працівників). Досить складним є питання власності на землю. В Українській державі середини XII—кінця ХVIII століть існувала державна форма власності на землю, земля вважалася національним багатством. Земля була у володінні сільських громад, а користування нею було подвірним (сімейним). Земля перерозподілялася в користування кожної нової сівозміни. У приватне
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
