“Справжню ціну політика (і політики) визначає вміння працювати і в більшості, і в опозиції”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ДЕРЖАВА ДЛЯ СПРАГЛИХ
Слово Просвіти, №12 за 2008 рік
більшовизм, фашизм, нацизм, со# лідаризм… що там іще? Були, ска# зати б, варіанти. Наприклад, вели# ка любов злиденного колумбій# ського люду до наркобарона Еско# бара зумовлена крихтами з його астрономічних прибутків. Підне# сення в ранг божества дружини очільника Аргентини Евіти Перон, яка грабувала багатших, кидала кістку найбіднішим, але пам’ятала насамперед про себе. Наприклад, стійка прихильність до реґіоналів донбаського електорату, який жи# ве в жахливих екологічних умовах, втрачає здоров’я і масово гине в шахтах і “копанках”, від горілки, наркотиків, СНІДу, але має свій футбол. Охлократичні тенденції, частково зумовлені ментальні3 стю “совка” (шариковщина), частково зав’язані на новітні ім# персько-русофільські гасла, загрожують українській демок# ратії, проте нічого власне укра# їнського в тому нема: демагогія одвічна.
2. Шляхетна Європа, попри тери# торіальні, династичні та релігійні війни, часом була наївною (аж дур# ненькою), відкидала геть мудрощі древніх і досвід власного серед# ньовіччя, починала марити про утопії. Жан3Жак Руссо (1712—1778) бився, як лев, за права народу і не визнавав “депутатів, або представників”: “Щойно суспільна служба перес# тає бути головною спра# вою громадян і вони по# чинають вважати за кра# ще служити громаді своїм гаманцем, а не своєю персоною, як держава опиняється на межі заги# белі. Треба йти на війну — вони платять найманцям і залишаються вдома, тре# ба йти в раду — вони призначають депутатів і залишаються вдома. Че# рез лінощі й гроші вони врешті#решт отримують солдатів, що поневолю# ють їхню батьківщину, і представників (депута# тів), які її продають”. Пан Панібрат, якому я дав прочитати це місце в своєму конспекті, заклі# пав, перечитав і поціка# вився: — А Ви часом не ходи# ли в депутати? І ніколи не хотілося? Руссоїсти, трясця вашій мамі… Не кокетуєте? У депутати я “не ходив”, а він балотувався до ВР від якоїсь дріб# ної партії — невдало. Але поверні# мося до першоджерела: “Депута# ти, обрані народом, не є і не мо# жуть бути його представниками; вони лише його комісари і не мо# жуть нічого вирішувати остаточно. Будь#який закон, не ратифікова# ний безпосередньо народом, нічо# го не вартий — він не є законом. Англійський народ, вважаючи себе вільним, глибоко помиляється: він вільний лише під час обрання чле# нів парламенту, але щойно їх обра# но, він перетворюється на раба, на ніщо. З огляду на те, як він вико# ристовує нетривалі миттєвості своєї свободи, він цілком заслуго# вує на її втрату”. Тут, зрозуміло, мсьє Жан#Жак перегнув. І швейцарці (які “ратифі# кують” на референдумах геть усе, важливіше за демонтаж старого світлофора), й англійці (які абсо# лютно покладаються на парламен# тарів і парламент) однаково вільні. Пояснити це можна лише тим, що
Фото Олеся Дмитренка до букви Закону там і там додаєть# ся його Дух (коли хочете — Душа), а без цього закони стають кволи# ми, як українська Конституція. — Нема в англійців ніякої Кон# ституції! — розсердився пан Па# нібрат. — І взагалі — он бачите: бі# лочка… Пухнаста тваринка вправно, як в анімаційному фільмі, обертала в лапках шишку і поглядала одним оком на нас, а другим — на чорно# го шпака. Утім, облишмо білочку, щоб зафіксувати розбіжності між Руссо та Арістотелем. Француз не бачить альтернативи затверджен# ню законів “безпосередньо наро# дом”, а грек бідкається, коли “вирі# шального значення” надають саме народним декретам — тобто де# мосові та демагогам (які мають з того свій зиск). Тож виникає питан# ня, пише Арістотель, яка форма державного устрою найкраща (як# що не зважати на мрії, а брати до уваги такі способи урядування, з якими пов’язане життя реальних людей). “У кожній державі ми по# дибуємо три групи громадян: дуже заможних, дуже бідних і третю, що стоїть посередині між ними. Ос# кільки поміркованість і середина — найкраще між двома крайнощами, то і середній достаток з усіх благ найкращий. За його наявності лег#
ше коритися голосові розуму; нав# паки, важко ними керуватися ду# жій, знатній, багатющій людині — або ж убогій, кволій, незначущій за своїм становищем”. Маєте, панство, похвалу се# редньому класові, бо єдина йому альтернатива — держава панів і злидарів (олігархів і люмпенів, як# що говорити про найбільш поляри# зований поділ). В Україні саме середній клас рішуче підтримав помаранчеву ре# волюцію, і саме середній клас у всіх сферах своєї діяльності пер# шим відчув безпорадність її очіль# ників. Торкнувшись цієї проблеми, ще раз повернімося до питання про клоунаду, якою минула ВР за# кінчила, а теперішня розпочала роботу. Ідеться про міжпартійну “мишожабодраківку”. “Під партією маю на увазі об’єднання певної кількості грома# дян, які діють під впливом якоїсь спільної спонуки — пристрасті або інтересу — всупереч правам інших громадян або сталим і сукупним інтересам спільноти. Є два спосо# би виправлення такого лиха, як партійні чвари: усунення його при#
чин та послаблення наслідків. Є, у свою чергу, два способи усунення причин партійних чвар: перший — знищення свободи, яка зумовлює їхнє виникнення, другий — надан# ня всім громадянам однакових ду# мок, пристрастей та інтересів. Про перший спосіб лікування можна сказати, що він гірший за хворобу. […] Нездійсненність другого спо# собу дорівнює нерозумності пер# шого. Доки людському розуму властиво помилятися й доки лю# дина має право користуватися своїм розумом, доти існуватимуть різні думки”. Так пише сучасний американ# ський політолог Дж. Медісон у “Коментарі до Конституції Сполу# чених Штатів” (1990) і продовжує: “Причини партійного розбрату криються в природі людини. Зав# зяте обстоювання різних поглядів щодо релігії, державного вряду# вання та ін.; відданість різним ліде# рам, які амбіційно сперечаються за першість і владу — все це поді# ляє людство на партії, розпалює в них ворожість і більше схиляє до утисків і пригнічення навзаєм, ніж до співробітництва заради сус# пільного блага”. Отже, принаймні в цьому сенсі можемо не хвилюватися, бо у нас все так, як скрізь. Доводиться зробити висновок, що “причини розбрату усунути неможливо, а допомоги треба шукати лише в засобах послаблення його нас# лідків”. Періодична зміна партій, які приходять до влади, погамо# вує пристрасті в країнах з устале# ною демократією. Ми до цього маємо ще дорости. Блокування ВР засвідчує водночас і нахабс# тво, і безпорадність: справжню ці# ну політика (і політики) визначає вміння працювати і в більшості, і в опозиції. Не можна жити, лише вдихаючи повітря або лише види# хаючи його. Мені не часто доводиться бу# вати на Печерську. Нещодавно, йдучи вулицею Грушевського і спостерігаючи гру сонячних про# менів на стінах Верховної Ради, подумав: ось мавзолей україн# ського парламентаризму… Хо# четься вірити, що помилився.
3. Більшість стабільних демокра# тій — парламентські режими. Єди# на президентська демократія з тривалою історією (і без рецидивів авторитарності) — США. Неста#
більними можуть бути і парламент# ські демократії — особливо за умо# ви гострих етнічних (мовних, релі# гійних) конфліктів. Проте (посила# ючись насамперед на досвід Індії та англомовних країн Карибського реґіону) політологи доходять вис# новку, що навіть дуже поляризовані суспільства стійкіші до парламент# ських колізій, ніж до зміни прези# дентів: останні зазвичай знамену# ють “перемогу” однієї зі сторін, хоч насправді в громадянських про# тистояннях переможців не буває. Ось що пише J. J. Linz (1990): “Ре# тельне порівняння парламентариз# му як такого з президентською системою як такою веде до вис# новку, що парламентська система більше сприяє стабільній демокра# тії, ніж президентська. Надто слуш# ний цей висновок щодо країн із глибоким політичним роз’єднан# ням і численними політичними пар# тіями: їм парламентаризм загалом пропонує кращу надію”. Для нас, шановне товариство, ця проблема не просто предмет теоретичних дискусій стосовно парламентаризму і президентства “як такого”: знаємо дуже конкрет# но не лише про що, а й про кого йдеться в нашій реальності. До то# го ж, наш парламентаризм упро# довж останніх 1,5—2 років проде# монстрував схильність до деградації, відтак прагне# мо бачити поперед себе “сильного” лідера. Але повернімося в 2004 рік і запитаймо себе: чи бага# то щастя приніс би нам, читачам “Слова Просві# ти”, авторитарний прези# дент#“проффесор” і чи гарантовані ми від друго# го пришестя його (чи та# кого, як він)? Коли відпо# відь упирається в кон# кретну персону, треба брати до уваги міркуван# ня про вади й переваги інституту президентства незалежно від того, хто з політиків викликає сим# патію, а хто — ні. 1. Президентська система надає обраній особі і “церемоніальні” функції голови держави, і “реальні” повноваження голови виконавчої влади. Це спричиняє виникнення певного ореолу і персоні# фікації народних споді# вань (аналогія — генсек ЦК КПРС), що може швидко трансформуватися в не# прийняття чи й активну неприязнь (аналогія — “пізній” Л. Д. Кучма). 2. Президентські вибори дають змогу прямо обирати голову вико# навчої влади, не узалежнюючи цей вибір від підкилимових маневрів політичних партій, які (маневри) обов’язково супроводжують при# значення прем’єр#міністра в парла# ментських демократіях. Але ця пе# ревага вагома лише тоді, коли під час виборів президент одержав “безперечний мандат”, набрав# ши набагато більше голосів, ніж йо# го головний суперник. У поляризо# ваних суспільствах невелика різни# ця електоральних “вантажів” пере# можця й переможеного провокує постійні спроби реваншу, і тоді під# килимові забавки політиків стають чи не єдиною сутністю політики. 3. За таких умов законодавці (парламенти) мають велику споку# су перевищувати своє значення і міру своєї демократичної леґітим# ності. “Оскільки повноваження і президента, і парламентської більшості походять від голосів народу, завжди існує можли# вість конфлікту, що виникає з
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
