“На селі рідко побачиш вершника”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
«З БОЖОГО САДУ»
Слово Просвіти, №12 за 2008 рік
Юрій Змієборець. Кінець ХІІІ — початок XIV ст. Національний музей. Львів
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ ГНІДІ, ВОРОНІ, БІЛІ
Продовження. Поч. у ч. 3, 5, 8, 10 за 2008 р.
І дав їм Йосип хліба за коні і за отари… Буття, 47 : 17
Якщо за часів господарювання Йосипа у Єгипті свійські коні були вже добре відомі як об’єкти торгівлі й обміну, то серед фараоно# вих подарунків Авраамові вони ще не згаду# ються (Буття, 12 : 6). Вочевидь, патріарх ті# шився фараоновою ласкою ще до вторгнен# ня до Єгипту войовничих Гіксосів (1700 рік до Різдва Христового). Від цих кочовиків єгиптяни запозичили не тільки коней, а й ко# лісниці. Діяння Йосипа належать до періоду Нового царства, який почався у XVI сторіччі до Христа; лише слуги фараона могли доз#
УКРАЇНСЬКІ СИМВОЛИ
Микола ДМИТРЕНКО
Вишня — символ світового дерева, дере# ва життя; символ сонця; святе Боже дерево; символ дівчини, матері, рідної домівки, рід# ного краю; любові; злагоди; символ України. Вважають, що дерево потрапило на наші землі з теплих країв — з Близького Сходу чи Китаю, Японії (де воно було святим), хоч дехто обстоює думку про автохтонність вишні на наших землях, адже вона відома тут із давніх#давен, з індоєвропейського пе# ріоду. Б. Грінченко у своєму “Словнику” фік# сує лексему “вишній”, тобто високий, вер# ховний, небесний, Божий, і наводить вислів: “Господи вишній, чи я в тебе лишній?” Схожі звертання є в піснях: “Мамо (варіант: мамко; ненько), моя вишня, чи я в тебе лишня?” Назву “вишня” дехто із сучасних дослідників (Г. Лозко, А. Багнюк тощо) сприймає як прикметник (від вишній, всевишній). А. Баг# нюк відзначає: вишня “від слова “вишина”, а також “Вишній”, той, що найвище, тобто Всевишній Бог” (“Символи українства”. — С. 200). Г. Лозко пише, що вишня як “божес# твенне дерево” присвячувалася “найвищим Богам народовір’я (саме Різдво — свято Прабога Рода#Сварога)”. Очевидно, “виш# ній” не слід “підтягувати” до означення “Все# вишній”: є вишній, а є Всевишній. У давнину наші пращури#хлібороби свят# кували новий рік у березні, в час весняного рівнодення (з 21 на 22 березня). Вишня тоді була ритуальним деревом. Ялинки не стави# ли, бо вона, за повір’ями, несла смерть до хати. А вишню ставили не напередодні ново# го року, а ще восени садили з коренем у де# рев’яну діжечку з землею, поливали тільки водою, принесеною в роті, а в березні з’яв# лявся білий, біло#рожевий вишневий цвіт, що за ним домашні (кожен мав свою гілку) визначали врожайність, а дівчата пророку#
волити собі користуватися кіньми. А наступна зустріч з ними на сто# рінках Святого Письма відбудеть# ся вже у Книзі Суддів, де пророчи# ця Девора згадує про битву з ца# рями Ханаанськими за участю во# рожої кінноти: Тоді стукотіли копи# та коня від бігу швидкого (5 : 22). Коли постарів цар Давид, двоє його владолюбних синів зажадали царювати. Перший, а згодом і дру# гий справили собі пишні повози у супроводі вершників і бігунів пе# ред собою (I Книга Царів, 1 : 5). Біблія трактує це як звичайні амбі# ції, зраду давніх традицій. Пока# равши честолюбців, заповів Давид свій престол третьому синові — Соломону. Ставши царем, Пре# мудрий відкинув сумніви батька щодо коней. Мабуть, прагнення нового покоління не були чужими йому. Модернізуючи армію, не шкодував грошей: І виходила ко# лісниця з Єгипту за шість сотен шеклів срібла, а кінь — за сто й п’ятдесят (10 : 29). Тож користування кіньми у тих краях було привілеєм вельможних. Самих коней вважали красивими, але водночас примхливими й но# ровистими створіннями. Мабуть, саме тому автор Пісні над піснями свою ко# хану прирівняв до лошиці у фараоновій ко# лісниці (1 : 9). Автори пізніших книг Старого Завіту були вже добре знайомі з кіньми й визнавали їхні видатні якості. У своєму ви# дінні пророк Захарія бачить запряжених у колісниці гнідих, вороних, білих та строкатих каштануватих коней. І чує, що їм призначено перебігти всю землю. Зрозуміло, 2500 років тому навіть пророк не міг уявити нікого пруд# кішого і витривалішого… За ранньої антич# ності, яка не була для біблійних письменни# ків глибокою давниною, робочою худобою лишалися переважно воли, а їздили на віс# люках та верблюдах; коні ж вимагали особ# ливого догляду. Ця традиція виявилася та# кою глибокою, що й у ХХ столітті заможний араб, єгиптянин чи єврей пересідав з віслю# ка одразу до лімузина. А славні арабські ска# куни за всіх часів належали лише шейхам. Інша традиція склалася на батьківщині коня — у безмежних степах, що простяглися крізь Європу, Північний Кавказ і Середню вали собі долю: вийдуть заміж чи ні. Можливо, первісно саме до дерева#мами, а не до матері, бу# ли звернені сло# ва доньки, гілка якої чомусь не зацвіла: “Мамо, моя вишня, чи я в тебе лишня?” С и м в о л і к а вишні простежу# ється в народних піснях різних жанрів. Так, у прадавній сак# ральній щедрівці “паління” (почервоніння, дозрівання) вишню порівнюють з “красною” дівчиною, яка готова обирати судженого: Запалилася вишня+черешня од Сонця, Гей, од Сонця! Порозкривай+но, красна Ганнусю, оконця, Бо прийдуть до тя 120 коней на твій двір, Гей, на твій двір! Вибирай собі, красна Ганнусю, котрий твій! В іншій архаїчній пісні#щедрівці зобра# жено картину давнього новорічного хатньо# го звичаю своєрідно прогнозувати долю дів# чини на виданні. Цікаво, що образ колупання кори міг бути пізніше перенесений на колу# пання дівчиною печі під час сватання, коли вже вишню в хаті не ставили: Де стояла вишня+черешня, Щедрий вечір, добрий вечір! На тій вишні кора золотая.
Азію аж до Монголії й Китаю, де коня приру# чили у II або навіть III тисячолітті до Різдва Христового. Це підтверджують і археологічні дослідження Трипільської культури на зем# лях України. Особливо глибоке коріння має конярство у Європі, бо саме тут виведено численні породи — від легконогих англій# ських рисаків і могутніх німецьких важково# зів до низеньких, але витривалих гірських конячок. Приклад такої горянки — наша гу# цульська порода. Не марно ж потужність ма# шин тривалий час вимірювали кінськими си# лами! До 1930 років кінь лишався, нарівні з волом, головним помічником нашого селя# нина. Крім уже згаданих якостей, коні мають розвинені чуття: слух, зір і нюх, а до того ще й добру пам’ять. Якщо хлібороб цінував на# самперед невибагливість і тяглову силу сво# єї конячини, то козацький коник мав бігати жвавим клусом, добре плавати, а коли тре# ба — то й тихо стояти, не подаючи голосу. Отже, “кінь коневі не рівня”? Так, бо коли кмітливий, то він стає другом людини, яка не тільки покладається на його якості, а й до# годжає і добре дбає. Інакше “коли коні січку їдять, то набік глядять”. Дружба вершника з конем оспівана у слов’янських піснях, ли# царських легендах і баладах; вірний коник розуміє козака з півслова, пізнає дорогу, ви# носить з бою пораненого, тужить за госпо# дарем. З великої поваги йому надають люд# ських рис: “Кінь плаче без голосу”, “Коня не бий, слуги не проклинай, жінку не дражни”. А головне — довіряють: “Як сів на коня, то й доля моя”, “Но! З долини в долину та й на Ук# раїну”. І, нарешті, коли справа рушить з міс# ця, то кажуть: “Як на коня посадив”. …Тисячу років малюють святого Георгія Переможця (у нас — Юрія (Юра) Змієборця) на коні. Сучасник лютого переслідувача християн, римського імператора Діоклетіа# на (284—305 роки), Георгій народився на Святій Землі у сім’ї високого військового, центуріона (сотника). Відмовився зректися віри, за що його стратили язичники. Його життєпис вважали зразком військової честі аристократичної верстви візантійців, а зго# дом — слов’янських князів. Численні леген# ди з його житія оповідають про лицаря, який зупинився, щоб напоїти коня біля міста, де потвора пожирала дівчат. А саме тоді черга дійшла до княжої доньки. Вразивши змія списом і мечем, Юр#Георгій повернув донь# ку батькові. А ще звернувся до присутніх з
Кому ж іти кору колупати? Дівки Настінки кору колупати. Наколупала вона да три блюдечка, Три блюдечка, три полумиска. Понесла вона до золотарика: — Золотарику, рідний братику, Іскуй мені три перстенька: Первому перстеньку — женихатися, Другому перстеньку — повінчатися, Третьому перстеньку — на посаді сидіть, На посаді сидіть — на милого глядіть. Вишні, вишневий сад символізують дім, родину, кохання; втоптана стежечка до вишні — образ доступної дівчини: “Ой в садку ви# шенька, //Попід нею стежейка, //А староста ся питав: //Хто ту стежейку витоптав? //Ой витоптав стежейку //Молодий Івасенько, //Звечора ходючи, //Подарунки носючи”. Про інтимні стосунки найвищого емоцій# ного стану йдеться в народній перлині “Ой у вишневому садочку //Там соловейко щебе#
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
