Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “У Мазепи не було іншого способу захистити батьківщину, крім тих дій, до яких він вдався”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ІСТОРІЯ ВЧОРА

Слово Просвіти, №12 за 2009 рік

Володимир ВОЙТЕНКО, професор Між Полтавською битвою і народженням Гоголя — сто років, але “круглі дати” 2009-го нівелюють хронологію, психологічно об’єднуючи ці події. Теза “Микола Гоголь як дзеркало Полтавської битви” звучить доволі пародійно, проте має сенс: творчість письменника віддзеркалює і те, чого досягла Росія, колонізувавши Україну, і те, чого вона домогтися не зуміла. Ставлення до Полтавської битви та її наслідків залишається гострою проблемою. Це продемонстрували дві книжки, видані в Москві. Назва однієї — “Вторжение шведской армии на Гетманщину. Измена и трагедия Мазепы”, іншої — “Битва при Лесной — мать Полтавской виктории”. Зрозуміло, з яких позицій автори висвітлюють доленосні для України роки. Видані Інститутом російської історії, вони обидві мають епіграф “За русско-украинское братство”. Каїн також був братом Авеля. Українська козацька держава свого часу стала форпостом європейськості на теренах Східної Європи. У Мазепи не було іншого способу захистити батьківщину, крім тих дій, до яких він вдався. Цей гетьман зробив свій внесок у створення Російської імперії, зберігаючи протягом 18 років найтісніші стосунки з Петром — доти, доки інтереси України й імперії не розійшлися. Така трагічна ситуація (коли визначні українці перед тим, як виступити за незалежність, служили інтересам чужої країни) не раз повторювалася в нашій історії й культурі. У ПОШУКАХ ІДЕНТИЧНОСТІ У глобалізованому світі національні держави можуть (будуть, уже почали) втрачати свою координаційно-адміністративну роль. Космополітичні недержавні організації, громадські об’єднання, інформаційні мережі та місця їх “гніздування” — мегаполіси — поступово починають перебирати на себе роль “центрів сили”. Футурист Б. Стерлінг (2006) трактує це так: “Люди говорили про занепад національних суверенітетів, скільки себе пам’ятаю. Але зараз є значна відмінність — час від часу в деяких державах виникають настільки великі тріщини, які неможливо нічим залатати. Цьому не завадиш. Такі країни переходять у стан “країн, що не вдалися”, чи не такою сьогодні здається світові й Україна? “Інтелігенція у пошуках Країни. Країна у пошуках Інтелігенції” — таку назву має стаття Андрія М. Окари (“День”, 2008, ч. 56). Інтригує підзаголовок “Із Росії з любов’ю” (From Russia with Love). Не багато тих, що нас люблять, озивається нині з північного сходу. Сам автор часто друкується в українських ЗМІ, а інколи бачимо його на телеекранах; має незіпсовану українську вимову. Московський клімат дається взнаки, але варто дослухатися до опонента, щоб краще почути себе. Читаємо: “Справжня місія української інтелігенції повинна полягати в тому, щоб усвідомити історичну місію України, створити конкурентоспроможну ідентичність, підняти країну з колін, вивести зі зломленого стану все суспільство, не говорячи вже про простіші й зрозуміліші речі: подолати розкол країни, переконати тих, хто має сумніви, в унікальності й неповторності української мови й культури, підвищити статус і привабливість української самоідентифікації”. Хто б сперечався? Але складається враження, пише викликане “об’єктивними процесами: урбанізацією, цілеспрямованою дебілізацією з боку масової культури, агресивністю міського жлобського російськомовного середовища…” Це правда, особливо про агресивність. Але, продовжує п. Окара, “відпадіння — захисна реакція на спробу гуманітарної еліти змінити цивілізаційну матрицю України” на оту страшну західнохристиянську; ця реакція — нехтування рідної мови зокрема — “якщо вдуматися, цілком логічна”. А далі, як по-писаному, в короткому абзаці перелічуються Люблінська унія, покатоличення, ЄС і НАТО. І все це придумала українська еліта/інтелігенція, хто ж іще? Українців полонізували і католичили, “татарили” і “туречили”, але найстрашнішою була і є “східнохристиянська” русифікація. Тож не треба морочити нас “прокляттям євроцентризму”, бо наше прокляття проросло в Переяславі. А хабарі вчителям давала “москвоцентрична” держава: викладачі російської мови й літератури мали більшу зарплатню, ніж викладачі української (аж поки той есесер луснув). Пан Окара застерігає нас — зі співчуттям, не зловтішно, — що “деякі політичні суб’єкти в Росії” вирішили з Україною як з державою й культурною реальністю “кінчати”. Перевидають із “шаленою завзятістю” книжки про український сепаратизм; знімають наклепницькі телерепортажі про Україну; Інтернет розпухає від прокльонів на нашу адресу; зазнає утисків московська Українська бібліотека, єдина в Росії: усунуто її директора, вижито більшість українськомовних співробітників, знищено унікальну добірку українських газет за 20 років. І далі — такий пасаж: “Але що всьому цьому може протиставити українська гуманітарна інтелігенція?” Як на мене, що-небудь “протиставити” мала б насамперед інтелігенція російська. Дискусії про східне та західне християнство — це одне, а наклепи, прокльони і розгром бібліотеки — зовсім інше. Скажімо, сам п. Окара, своя людина в російському медіа-просторі, чи виступив із протестом проти цього неподобства? Може, ми про це просто не знаємо? Імовірно, що там, у Москві й довкола неї, всім просто заціпило — кому з переляку, кому з байдужості, а є й такі, що радіють: хтось же пише ті антиукраїнські книжки і знімає паскудненькі телерепортажі… Є в Росії нешовіністична гуманітарна інтелігенція чи немає її? Втім, повернемося до власних справ — а вони, маємо погодитися з п. Окарою, не блискучі: роль творчої інтелігенції в житті Української держави здебільшого декоративна, а “ходіння” інтелігентів у владу (за поодинокими винятками) закінчується сумно; частенько бачимо той самий декор, або ще гірше — слухняну дипломовану челядь старого кар’єрного зразка. Лишається інтелігенції хіба що метафізика. Ця ситуація провокує, зокрема, такі ментально-мистецькі й літературні течії як застаріле народництво, “чорнуха”, “гламур”, “стьоб” і — чомусь під гендерними прапорами — “злість”; а хлопчики й дівчатка раннього паспортного віку мережать папір гібридами юнацьких щоденників із нотатками старечого песимізму. Це інколи зворушливо, але загалом такий стиль переросли навіть їхні однолітки. ПРОБЛЕМИ МОСКОВСЬКОЇ СВЯТОСТІ Сказавши “Україна, яку придумали Гоголь і Шевченко, є прекрасна й дивна”, маємо усвідомлювати, що в кожного з двох письменників вона власна — і дуже різна. Точніше, “своя” вона лише в Шевченка, бо до нього такої України, якою вона почала самоусвідомлюватися після нього, не було. Малюючи її олівцем, олією, атраментом, сльозами чи кров’ю, Кобзар відштовхувався від того, що написали попередники, але “відштовхувався” й “відштовхував”, вибирав. І робив це не з холодним чолом аналітика, а завдяки особливостям темпераменту й таланту. Саме такими (незбагненними для всіх літературознавців світу) були й ті творчі потенції Гоголя, завдяки яким він по-своєму, в буянні слів, інтонацій та настроїв відтворював країну Котляревського й Квітки- Основ’яненка (побіжно домішуючи до рідних фольклорних скарбів відомі європейські зразки): “відштовхувався”, але нічого не “відштовхував”. Не відчував потреби, бо був чаклуном; торканням пера до паперу зі старого творив начебто нове, насправді лишаючи все таким, яким воно було, — крім очей читача: вони починали бачити в темряві. Успіх оповідок Рудого Панька спочатку Гоголя здивував, а далі злякав. Про Диканьку й Сорочинці письменник розповідав легко (граючись) і робив це насамперед для заробітку; з юнацтва марив і про славу, але здобуту не в такий “несерйозний” — так йому здавалося — спосіб. На якийсь час Гоголь роздвоївся: в літературних планах “дозрівав” до повістей петербурзького циклу, але своє майбутнє приміряв і до роботи в царині української історії. На цей період припадають його нотатки “Размышление Мазепы”. Кілька їх фраґментів свідчать, що ні Мазепу, ні Гоголя імперія ні в чому не переконала (Мазепу — до смерті, письменника — до хворобливого зламу психіки): “…чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с собственным народом русского самодержца. Все это занимало преступного гетьмана. Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетьман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась ли бы против него вся нация и притом нация свободная, которая не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда мог действовать, не давая никому отчета. …Без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения. Но к кому обратиться с этим? Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием, и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демократы к государю. И потому Польша действовать решительно не могла. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, могли бы привести царя в нерешимость, действовать ли ему на юге против козаков или на севере против шведов”. Чи можна побачити в Гоголя бодай натяки на погорду у ставленні до “західнохристиянських” орієнтирів — польських чи шведських? Ні, не можна, бо їх нема. А “преступный гетьман”, розпочинаючи боротьбу проти “утраты национальности”, чи й справді здавався Гоголеві злочинцем? Українсько-шведські відносини мають довгу історію, що почалася за часів Ярослава Мудрого; у важливий для української нації період державотворення продовжилися підписанням Корсунської унії (1657 рік). В одному з пунктів угоди зазначалося, що Україна є незалежною (самостійною) державою, і саме такою зобов’язується трактувати її Швеція. Перемовинам у Корсуні передували інтенсивні дипломатичні зусилля, ініційовані ще Богданом Хмельницьким. У шведських архівах зберігаються дев’ять його листів, а також листи Івана Виговського. У контактах зі шведами обидва шукали легітимізації своєї держави, утвердження її на світовій арені, обстоювали осібність своєї зовнішньої політики, репрезентували Україну як незалежну державу в очах європейських монархів. За часів пану-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин