Доля на тлі історії · “Для України перемога Московії в Полтавській битві була чужою”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ДО ЧОГО ПРИЗВЕЛА ПОЛТАВСЬКА БИТВА?
Слово Просвіти, №12 за 2009 рік
Коли Полтавська битва з народних пісень та легенд постає перед нами “як на долоні”, то цього не можна сказати про Батуринську трагедію. Не дивно, бо більш як за сто років, відтоді, коли зроблено перші записи фольклору, духовна і світська влада повністю витравила історичну пам’ять про Батурин, тож місто епізодично згадується в деяких легендах, зокрема записаних П. Кулішем, а долю його можна лише вгадувати в натяках на жорстокі репресії проти Гетьманщини, якими покарав українців московський цар “за Мазепу”. В одній легенді, можливо, є натяк на героїчну оборону Батурина, однак ця битва описана швидше як частина Полтавської баталії чи як її прелюдія: “Ото став бить Мазепа на Царя, то Бог знає, що робить. Аж на розділ на церкву постягував у Батурині пушки да бив. Так ізбив, що вже, — каже козак, — так наше військо завертілося, що пропадать, да й тілько”. Згадується Батурин і в думі “Битва Полтавська”, яку вперше опублікував І. Срезневський у збірнику “Запорожская Старина” (1833) і яку більшість науковців (М. Драгоманов, Ф. Колесса, К. Грушевська, Б. Кирдан та ін.) вважають фальсифікатом. “Придивляючись ближче до новіших віршів чудної цієї “думи”, ми побачимо, що вони майже цілком зроблені з маніфесту царського про те, як би то шведський король поступовав в “нескольких деревнях”, — писав М. Драгоманов. Саме шведському королю та його прихильникові Мазепі автор “думи” приписує жорстоке знищення Батурина: То став король шведський із Мазепою тайно втікати, На царських людей вдаряти: Много царських людей побивали. А у городі у Батурині Мужиків да жінок Упень сікли да рубали, Церкви палили, Святі да ікони під ноги топтали, Пліти справляли, На той бік Дніпра утікали. М. Драгоманов уважав це місце найгіршою з усіх помилок “думи”, однак для нас важливо, що автор, фальсифікуючи історію, все-таки подає інформацію про жахливі події в Батурині. Важливо й те, що перекладання своїх злочинів на плечі опонентів — правдива і характерна риса політики Москви не лише у XVIII, а й у ХХІ столітті. Попри це, український народ добре знав своїх кривдників і, на відміну від І. Срезневського, мав чітку позицію щодо них. Позиція ця виявлялася в легендах та переказах про події XVIII століття, хоч вони опосередковано торкаються трагедії в Батурині, однак яскраво описують звірства, які чинили московські солдати в містах і селах України. Наприклад, у переважній більшості легенд і пісень Семен Палій як нагороду за перемогу в
Полтавській битві просить царя не плюндрувати Гетьманщини: “Так хотів царь за Мазепу усю Гетьманщину вигубить, да ото й каже Палію, як уже побили Мазепу: “Ну, тепер, Палію Семене, чого ти од мене хочеш? Чи великого панства, чи злота, чи що?” А він каже: “Що ж, царю, я буду просить тебе об одну річ: подаруй мині!” — “Що таке? Кажи!” — “Не плюндруй, — каже, — Гетьманщини!” — “Ну, — каже, — добре, для тебе дарую”. Факт, що народ в уста улюбленого героя вкладає таке прохання, свідчить про те, як гостро стояла ця проблема в Україні у XVIII столітті. В іншому варіанті, який також записав П. Куліш на Переяславщині, надзвичайно поетично змальовано всенародний плач і молитовне звертання до Бога, щоб Він відвернув царський гнів. Не викликає сумніву, що такий духовний порив міг бути, і цим народний оповідач пояснює несподіване відвернення лиха. Вражає й те, що легенда не тільки не засуджує царя, а мовби звинувачує гетьмана Мазепу в його злочинах: “От за того Мазепенка розгнівався царь Петро на Вкраїну. Зараз шле указ, щоб рубали впень увесь народ. Уже й шаблі повиймали, щоб рубать. А тут усюди в труби та в жоломійки смутно та жалібно вигравають, а по церквах молебені правлять, щоб одвернув Господь гнів царський. Аж ось шле Петро другий указ: велить всім голови здіймать. То вже й шаблі поодпускали, та ще таки голів не здиймають. А тут усюди в труби та в жоломійки смутно та жалібно вигравають, а по церквах молебні правлять, щоб помиловав Господь невинні души. Коли ж шле Петро третій указ і прощає ввесь народ. Тоді вже всюди скоки та музика. Звеселився ввесь люд християнський”. В одній легенді, записаній В. Каллашем, цар Петро уподібнений до царя Ірода, а його військо — до татар: “Царь як розсердивсь на Мазепу, то дав приказ вигубляти малоросіянських младенців: одсунуть було лаву та попід стінкою поставлять дітей рядком, а тоді лавою й придавлять до стіни — так по всій Україні робилося”. Про те, що татари вбивали дітей лавою, знаходимо в численних історичних легендах Південної України (записи Я. Новицького, Д. Яворницького), так нібито чинили і шведи, коли перебували на Україні, й запорожці з татарськими немовлятами. Можливо, цей колись реальний епізод став символом жорстокості, як те, що у ХХ ст. в меморатах про голод 1933-го чи 1947 років таким символом став останній вузлик зерна (крупи чи картоплини), вирваний із рук немовляти. Страждання і кров невинних дітей, за християнськими уявленнями, завжди волає до Бога, і помста за це неминуча. Саме в таких деталях і виявлялося справжнє ставлення народу до своїх поневолювачів.
Вадим ДЖУВАГА, історик, м. Полтава
Зараз три країни Європи морочаться, як відзначати 300-річчя Полтавської битви: святкувати чи зовсім не помічати? Ювілей цієї події вже викликав масу публікацій в українській, російській і шведській пресі. Публікації в Росії не відкривають нічого нового. Історикам і журналістам нема потреби струшувати пил з архівних справ, лише переписати газетні публікації до 200-, 250-літнього ювілею “побєди руского оружія”. Ставлення Росії до події, яка звела три народи у смертельному двобої біля українського міста Полтави, за 300 років не змінилося. Проте росіянам слід інакше поглянути на власну історію, якщо їм не байдуже, яка думка у світі склалася про Росію. Судячи об’єктивно, всі перемоги Росії (й СРСР) на полі битви, розрекламовані російською імперською пропагандою, оберталися важкою поразкою у внутрішньому і зовнішньому житті. Наприклад, переможна війна з Наполеоном призвела до консервації феодалізму, якого Росія позбулася лише тоді, коли європейські країни вже півстоліття впевнено почувалися у комфортніших ринкових умовах. Перемога у Другій світовій війні означала для Росії та інших підрадянських республік півсторічне панування тоталітаризму на теренах не лише СРСР, але й країн Центральної Європи. Наслідки тоталітарного минулого пострадянські країни досі відчувають. Навпаки, важка поразка Російської імперії в Кримській війні (1853—1856 рр.) зумовила падіння середньовічного ладу і стрімкий розвиток суспільства завдяки ліберальним реформам. Безславна військова операція в Афганістані сприяла розпаду зовні могутньої радянської імперії на незалежні держави, деякі з них вже стали повноправними членами європейської спільноти. Так само із широко “розпіареною” придворними імперськими
Меморіальна церква на полі Полтавської битви трубадурами перемогою “руского оружія” під Полтавою. Для Росії це означало становлення абсолютної царської влади і зміцнення феодальної системи господарства, що зрештою призвело до вкрай низького рівня суспільного життя, політичного й економічного відставання Російської імперії від провідних країн світу. Це відчувається і нині — тільки природні багатства Росії й величезна територія дають їй змогу бути серед світових лідерів. Для України перемога Московії в Полтавській битві була чужою. Починаючи з 1701 року, українці брали участь у всіх війнах Московії, аж до самого розпаду СРСР (наприклад, два останні в історії Герої Радянського Союзу (укази від 17.9.1991 р. і 25.12.1991 р.) Олег Бабак і Леонід Солодков були родом з Полтавщини й Луганщини). 1713 рік — указом Петра І віковічну назву нашого східного сусіда Московія було змінено на грецьке написання віковічної назви України — Русь (грецьк. Росія), тобто сусіди вкрали у нас нашу ж назву. А Україну велено називати Малоросією. 1720 рік — заборона Петра І друкувати будь-які книжки українською мовою, крім церковних (алей вони мали перед тим пройти московську цензуру). 1722 рік — введення в Україні Малоросійської колегії замість гетьмана. Колегія керувалася росіянином і підпорядковувалася цареві. Тоді ж у Петербурзі ув’язнили козацьку старшину, яка протестувала проти введення колегії. 1764 рік — скасування Гетьманщини. Україну поділено на губернаторства, козаків переведено в кавалерійські та піхотні частини російської армії. 1775 рік — знищення Запорозької Січі. 1783 рік — повне закріпачення українських селян, вільних з часів Хмельниччини (з 1648 року). 1849 рік — розгром Кирило- Мефодіївського братства, яке ставило за мету відновлення Української держави. Членів братства засуджено або відправлено у заслання. Зокрема, братчик Тарас Шевченко отримав 10 років солдатчини. 1876 рік — указом Олександра II (Емський указ) заборонено українську мову і книгодрукування нею. Зрозуміло, в усіх навчальних закладах викладання провадилося російською мовою, тобто освіта була засобом зросійщення українців. Заборона діяла до 1905 року. 1910 рік — заборона Столипіним національних товариств “інородцев”, до яких зараховували й українців. 1914 рік — масові репресії царату проти українців, у результаті яких вислано до Сибіру велику кількість українських діячів, серед них — Михайла Грушевського й Андрея Шептицького. 1917—1921 роки — збройна війна білої та червоної Росії проти незалежної Української Народної Республіки. 1921—1922 роки — масовий голодомор в Україні, спричинений більшовицькою політикою воєнного комунізму. 1919—1933 роки — збройна боротьба більшовиків проти українського повстанського руху. 1932—1933 роки — другий, найжахливіший Голодомор в Україні. 1941—1945 роки — масове винищення українців на фронтах Другої світової війни. Наприклад, 19— 21 грудня 1941 року в бій проти танків під Москвою кинуто 1-й та 2-й кавалерійські корпуси з кубанських українців, у результаті чого вони були знищені. 1943—1962 роки — збройне придушення українського повстанського руху на ВСІЙ території України — від Карпат до Кубані. 1946—1947 роки — третій голодомор українців. Отака коротка історія віковічної українсько-російської “дружби”, започаткованої під Полтавою.
Феодосій Гуменюк. “Карл ХІІ та Мазепа після Полтавської поразки”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
