Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Застогнав Київ тугою, печаль велика розлилась землею Руською...” “Слово про Ігорів похід” · с. 11сторінка оригіналу ↗

У середині березня минуло 840 років з часу однієї з найтрагічніших в історії Києва подій.

Слово Просвіти, №12 за 2009 рік

куди до Уральських гір, було поділено між п’ятьма його синами й онуком. А ще через кілька десятиріч колись єдина імперія розпалася на 15 князівств, назва кожного з яких походила вже не від назви племені, що населяло його землі, а пов’язувалася з назвою столичного міста. Найбільшими за кількістю населення й економічним потенціалом були Київське, Новгородське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське князівства. Але тільки Київське князівство називали власне Руссю, Руською землею і вважали першим, а великим, тобто найголовнішим князем — того, хто княжив у Києві. Ікона Вишгородської Божої Матері. Ткана копія Попри часткову втрату значення адміністративного центру держави, Київ залишався культурним і релігійним центром Русі, великим і красивим містом із понад стотисячним населенням, з багатьма не тільки дерев’яними, а й кам’яними палацами і церквами. За красу й багатство він отримав назву другого Константинополя, а за багато святинь у ньому — другого Єрусалима. Оскільки в Русі не існувало затвердженого і загальноприйнятого порядку успадкування великокнязівської влади, нерідко траплялося так, що кияни виганяли неавторитетного, слабкого правителя, натомість запрошуючи на київський стіл князя з іншої землі — як правило, людину мудру, досвідчену, доброго стратега й дипломата. Так сталося 1113 року, коли після смерті непопулярного в народі Київ Х—ХІІІ ст. (реконструкція) Святополка на прохання киян на трон сів Володимир Мономах, який княжив у Переяславі. Часто прихильність до претендента на титул великого князя, який хотів за допомогою військової сили зайняти Київ, виявлялася в тому, що жителі міста відчиняли йому ворота, відмовляючись захищати чинного володаря. Якщо ж на великокнязівському столі сидів розумний, вольовий і справедливий правитель, кияни дружно ставали на його захист у боротьбі з конкурентами, бо розуміли: від державницького розуму, мудрості, патріотизму, організаторського хисту, військового таланту, хоробрості, вміння приваблювати до себе людей, коротко кажучи, від того, що нині звуть харизматичністю володаря, залежали їхні безпека й добробут. А також авторитет держави у світі. Запекла боротьба за владу розгорілася у другій половині ХІ ст., коли свої претензії на Київ заявив Юрій, князь суздальський, наймолодший із Мономахових синів. Свого часу як найменш здібному з братів йому дісталося від батька віддалене, глухе, бідне ресурсами, заселене напівдикими, нехрещеними угро-фінськими племенами меря і мурома Суздальське князівство. Це були нащадки тих лісових племен, яких ще у V ст. до н. е. “батько історії” Геродот називав дикунами й людожерами. Уродженець Києва Юрій за кілька десятиріч не зміг полюбити далекого й непривітного краю з морозною суворою зимою, коротким холодним літом, непрохідними лісами й болотами. До того ж, заселеного племенами-язичниками з незрозумілими мовами і примітивними культурами. На старості його дедалі більше приваблювала Україна з її розкішною природою, лагідним кліматом і доброзичливим народом. Тому він просив свого племінника великого князя Ізяслава Мстиславича дати йому якесь маленьке князівство в Руській, тобто Київській, землі, де б він дожив віку. Згодом Юрій перебрався до запропонованого Ізяславом Вишгорода. Але коли розпочав плести інтриги, які племінник розцінив як підготовку до захоплення верховної влади, його вигнали з Русі, й він знов опинився в Суздалі. Після цього Юрій повів відкриту боротьбу за Київ і 1151 року його військо підійшло до стін давнього міста. Проте кияни дали гідну відсіч нападникам. Зазнавши великих втрат, суздальці ганебно втекли. І тільки 1154 року, після смерті Ізяслава, Юрій на три роки зайняв київський стіл. Його князювання характеризувалося виявом недовіри до киян і призначенням на всі посади прийшлих володимирців і суз- Андрій Боголюбський (реконструкція) дальців. Почувши про смерть Довгорукого, яка сталася на бенкеті в якогось Петрила, кияни розгромили обидва його двори і перебили ненависних чужоземців. Рідко кому з них вдалося врятуватися від народного гніву. Це яскраве свідчення того, як ставилися мешканці Русі до заброд із півночі. На престол кияни запросили досвідченого мудрого Ізяславого сина Мстислава. Щодо Юрієвого сина Андрія, то отримавши після захоплення батьком Києва невеличке Вишгородське князівство, він дуже швидко повернувся до улюбленої Суздалі, укравши й вивізши на Північ ікону святої Богородиці, яку, за переказом, намалював апостол Лука. Нині її під назвою Володимирської Богоматері вважають найбільшою святинею Російської православної церкви. Злопам’ятливий, свавільний і жорстокий Андрій вирішив за будьяку ціну помститися киянам за їхнє волелюбство. Але якщо Довгорукий боровся за те, щоб утвердитися в Києві, то Боголюбський, усвідомлюючи велику ненависть русичів до себе і своїх земляків, організував напад, щоб завдати Києву смертельного удару. Він наказав захопили столицю Русі не для того, щоб самому сісти на великокнязівський стіл, а щоб знищити її, зруйнувати, принизити, підірвати значення, позбавивши першості. Якою ж була подальша доля князя? Залишивши в Києві свого сина Гліба, він відійшов у Суздаль, звідки наступного року зробив спробу захопити Новгород. Проте волелюбні новгородці дощенту розбили загони суздальців, володимирців і муромців. Того самого року Мстислав за допомогою киян знову став великим князем, а Гліб утік з міста без бою. 1173 року Андрій послав 50-тисячне військо, щоб остаточно знищити Київ. Але 19 грудня його дощенту розгромили біля Вишгорода. Наступного 1174 року Андрій через деспотизм і лютість загинув від рук своїх бояр. Місцеві жителі поставилися настільки байдуже до цієї події, що ніхто не хотів поховати покійника. І розірвали б собаки грішне його тіло, якби не християнське милосердя киянина на імя Кузьмище. Цей колишній Андріїв слуга і поховав свого пана. Ким вважали Боголюбського історики — дослідники тогочасних подій? За їхнім висновком, такого руйнування Київ не зазнав навіть від нападу татаро-монголів 1240 року. Російський історик В. Ключевський називає спустошення Києва початком народження Московської держави. За його словами, Андрій — “істиний суздалець за своїми звичками й політичним вихованням”. У його особі “великорос вперше виступив на історичну арену”. За словами академіка НАНУ В. Литвина, з іменем Андрія асоціюється початок формування деспотичної московської монархії.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин