Події, факти, коментарі · “Навіть безглуздя слід розумно мотивувати”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
СІЛЬСЬКИЙ ХЛОПЕЦЬ ІЗ ТЕКЛІВКИ ПРОТИ СІЛЬСЬКОГО ХЛОПЦЯ З ХОРУЖІВКИ
Слово Просвіти, №12 за 2009 рік
ДОБОРОЛИСЯ…
Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
Не хочеться писати ні доброго, ні поганого про Володимира Яворівського, який недавно повторив замовну технологію інформаційного “дотискання” чинного Президента, щоб той негайно подав у відставку. Зрозуміло, що В. Яворівський — партійно-агітаційний багнет БЮТ і мусить виконувати доручення. Інша річ, як він це робить — багатослівно, розлого і з агітаційним запалом типового радянського письменника, який служить… Він думає, що служить народові, повчає народ і любить Україну й українців. Та чи любить він конкретного українця — брата свого, щоб у такий спосіб підтвердити свою віру? Згадаймо слова Христа про те, що нема віри в людині, яка не любить брата свого. Великих слів велика сила — це не віра, а щось протилежне. Чому бачимо на всіх телешоу Володимира Яворівського, чуємо по радіо Володимира Яворівського й анонімно пишемо сотні вбивчих коментарів під його текстами і подумки визнаємо: не читали ми жодного твору голови НСПУ. Тепер стало модно препаровану політичну публіцистику з газет називати літературою. Письменникові не варто бути політиком. Тоді він втрачає українську віру і починає служити золотому тільцю,
адже політика — концентрований вираз інтересів економіки, а в Україні — це концентрація інтересів економіки неукраїнської за суттю. На прикладі Яворівського маємо тисячі слів і безконечну балаканину про національну ідею, але досі немає практичного поступу. Про це говорено досить, але все марно. Ми, українці, чомусь у час відродження державності виносимо на поверхню не системних державників, а партлітераторів, які згубили українську справу в образі Винниченка і добивають українську віру словами Яворівського. Подібні “правдолюбці” стають сміливими лише під чужою сильною рукою і безжально, в екстазі самомилування толочать перші несміливі сходи віри українців у власну спроможність і значимість в Україні. Вони навіть не розуміють, що чинять і чим це обернеться для наступних поколінь. Може, і справді пан Яворівський вірить у власну місію “санітара національного лісу”, упень винищуючи слабких і нерішучих українців, яким справді пощастило пробитись до вищих щаблів влади, зважаючи на те, що й у парламенті справжніх українців небагато. Може, він не знає, що морально знищувати українців лише за слабкість ще зарано, адже все українство ще не зміцніло. Невже він, як справедливий і найвищий за чином літератор, не відчуває власного підтексту? Чи не втратив він чуття історичного моменту, який саме зараз робить економічно вигідним безкоштовне переконане інформаційне кілерство української віри, сподівання українців на те, що Президентом України може бути етнічний українець і може завершити своє служіння гідно? Біда в тому, що саме патріоти-українці не дають українському Президентові природно допрацювати, не те щоб підтримати такою більшістю, як значиться за паспортами. Тепер, правда, українськість не значиться в паспорті, то декому можна й одноплемінність вважати порожнім звуком. Хоч ні, у світі трохи інакше, але чому бракує віри і братньої любові саме нам? Чому хлопець з Теклівки не повинен розуміти хлопця з Хоружівки і хоч про людське око не топити в багнюці? Хіба годиться українцеві, який волею талану опинився серед сильних і багатих, зіштовхувати такого, як сам, униз, обзивати невдахою і недоукраїнцем? Недоукраїнці… Чи є хто між нас, живих, без тавра недоукраїнства? Навіть той, хто вважає себе справжнім, віртуально живе в іншій Україні без такого телебачення, такої преси, таких “справедливих” літераторів і “національно-компромісних” політиків. Доки нема нормальної України, доти не буде справжніх українців — і навпаки. Але звідки візьмуться справжні й сильні українці, коли на хлопця з Хоружівки завжди знайдеться “справедливий термінатор” — хлопець із Теклівки?
Фото Ксенії Гладишевої
Не вдаватимемося у полеміку стосовно того, що такі гроші “з нічого” обертаються шаленою інфляцією. Говорити треба про інше: що ще готові заставити деякі представники влади? Національні святині, на їхню думку, можна, попри те, що пам’ятки історії та культури перебувають під охороною держави, що закон забороняє їх приватизацію і продаж. Що ще доведеться заставляти після театрів і музеїв? Приміщення Верховної Ради, уряду, Секретаріату Президента? Саму Київраду? А, може, Лавру і Софію? Врешті-решт, здоровий глузд в суспільстві ще залишився, і депутати міськради вилучили зі списку об’єктів, які планують здати під заставу, будинок Національної опери, інші історико-культурні пам’ятки. Але чимало об’єктів таки потрапили “в кандидати” на заставу і можуть піти “з молотка”. І хтозна, що вчинять з ними нові господарі. За вакханалії руйнації й забудов у столиці можна чекати всього — такого, що мимоволі здивуєшся.
КИЇВСЬКІЙ МІСЬКІЙ РАДІ СВЯТОШИНСЬКІЙ РАЙОННІЙ РАДІ м. КИЄВА НА ЗАХИСТ СКВЕРУ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТУСА
Злочини здебільшого вчиняють під покровом ночі або коли люди втрачають пильність: українці відзначали 195-річчя з дня народження Тараса Шевченка, а Товариство з обмеженою відповідальністю “Компанія Гетрекс” позлодійському вночі з 9 на 10 березня вирізало 140 дерев у сквері імені Василя Стуса, що в Святошинському районі Києва. Понад столітні дуби та “святошинські високогорлі сосни, що рурами гудуть, вгорнувши в небо крони величаві”, — вони вже лежать повержені. Цей сквер становив екологічну та культурну цінність. Знищення його завдало непоправної шкоди місту і його мешканцям. Назва сквер імені Василя Стуса не встигла стати офіційною. Два роки тому, 21 квітня 2007-го, в Міжнародний день Землі, громадськість з участю учнів сусідніх шкіл №140 і №200 провела тут суботник, прибрала це місце і прикріпила на дубі саморобну табличку, щоб застерегти зазіхальників на ласий для них шмат київської землі. Але, за повідомленням газети “Хрещатик” за 13 липня 2007 р., ця “земельна ділянка площею 1,08 га на проспекті Перемоги, 119 (Святошинський район) продана ТОВ “Компанія Етрекс” для будівництва офісно-торговельнорозважального комплексу”. Відповідно до рішення Київської міської ради від 14 червня 2007 року №811/1472, яка знехтувала думкою киян. Отже, місце, де жив і творив поет у 1965—1972 рр., буде затоптане. Де мав би бути храм — буде дім торгівлі й розпусти… Передбачаючи цю біду, група колишніх політв’язнів 8 жовтня 2007 року звернулася до Президента з проханням напередодні відзначення 70-річчя з дня народження поета допомогти заснувати сквер його імені в цьому рідному йому і нам кутку святошинської землі. З цим самим проханням до Президента, Прем’єр-міністра і міністра культури зверталася ціла низка громадських організацій. Президент Віктор Ющенко 30 січня 2008 року підписав Указ № 67/2008 “Про вшанування пам’яті Василя Стуса”, де записано: “Кабінету Міністрів України, Київській міській державній адміністрації забезпечити створення у місті Києві за участю громадської організації “Музей шістдесятництва” музею Василя Стуса, а також: спорудження пам’ятника цьому активному учасникові визвольного та правозахисного руху, видатному українському поетові”. Але нічого для цього не зроблено. Хіба що хтось завбачливо набив цвяхів у живі стовбури — кажуть, нічні розбійники потемки зламали дві пилки, тому решту дерев позрізали на рівні 2—3 метри — ті пеньки волають до неба… Тут до 1979 року стояв двоповерховий будиночок — тоді це була вулиця Львівська, 62. На його місці тепер пролягає гілка Кільцевої дороги з півдня на проспект Перемоги (колись Брест-Литовський). Це тут була Четверта просіка, яку Стус згадує у віршах. В одній із двох квартир Василь Стус мешкав після одруження з Валентиною Попелюх. Тут написано найбільшу частину його творчого доробку, тут народився і ходив до 140-ої школи їхній син Дмитро. Тут побувало багато Василевих друзів, ба, в кадебістських анналах записано, що тут після арештів і судів 1965—1966 рр. відбулася “нарада
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
