Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “Не варт випробовувати українське терпіння, зомбуючи слабкі соціальні пласти “русскім міром”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ЩЕ РАЗ ПРО «МОВНУ ЄРЕСЬ» ТА ЄРЕТИКІВ, «МОЛОДЕ ВИНО» І «СТАРІ МІХИ»», с. 1

ЩЕ РАЗ ПРО «МОВНУ ЄРЕСЬ» ТА ЄРЕТИКІВ, «МОЛОДЕ ВИНО» І «СТАРІ МІХИ»

Слово Просвіти, №12 за 2011 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Тож є Творець мов і богонатхненних книг для народу, а є й ті “вовки”, які все нищать, не боячись гніву Божого. Страшніше, коли демонічний плуг нищення переорює не лише духовні джерела нації, а проходить через сам народ, виорює із його свідомості, пам’яті правдиві зерна й засіває борозни кукілем. Та так глибоко і зловісно, що якийсь із діда-прадіда Швець копилить губи у зневазі до свого коріння, бо його міліцейське високоблагородіє “телячої мови не розуміє”. Бо він уже не Швець, а “Швєц!!!”. Колись Максим Рильський про одного поважного на освітянській ниві Швеця, що також комизився і не писав у своєму прізвищі м’якого знака, сказав: “В українській мові слова “Швец” і “поц” пишуться без м’якого знака”. Прошу вибачення за цю цитату у всіх Швеців-українців, бо, як кажуть, із пісні слів не викинеш. І прошу редактора залишити ці слова інтелігентного класика, який плекав мову, як виноградну лозу, але вмів досить таки дотепно і в’їдливо до телячих умів донести істину так, щоб і вони почули. І печально, що ця сентенція прозвучала майже півстоліття тому, а й досі актуальна, бо поганому роду і досі нема переводу. А вже у “мовній єресі”, мово-зневазі, мовоблуді і мовобунті просто-таки купаються нинішні очільники — від верхів до низів. Переписують історію, “реформують” освіту, словом, пробувають на тій стезі, яку заповів їм батько Каїн. Ті, що вгорі, збурунюють каламуть і все погрожують із телячим завзяттям загнати у стійло Мову. Щоб не дай Боже, нові покоління не забули, які саме питомо українські прізвища пишуться рідною мовою без м’якого знака. Ну, а вже “подножки, грязь Москви” на нижчих провладних щаблях святкують перемогу — діждалися свого дня в суверенній державі! З якою запопадливістю вони зреагували на нову хвилю українофобії, на можливість мати фантомну державу (як хворий апендикс великої держави) без державної мови. Мають бо нагоду знову одягти личину козачків і промовити таке жадане: “Чєго ізволітє?” Аж лоби парують від рабського догідництва та запопадливості. Готові не лише позакривати українські школи, а й дихання собі перекрити, аби довести, що рабський дух живучий. І нехай вони “енки-єнки”, а “телячої мови знать нє желають”, а тому готові гнати її геть із рідної землі, аби хазяїн вірив їхній вірнопідданості… Теревені про надання російській мові статусу другої державної — це, знову ж таки, від лукавого. Бо в других вона не звикла ходити, як і не звикла будь із ким церемонитися і рахуватися. Бо за нею — “вєлікая і нєдєлімая”. “Цу-цу дурні, схаменіться!” — писав поет до цих “дітей юродивих”, які хочуть переконати і себе, і суспільство, що так і має бути. Нині кремлівські зорі, що були пригасли, знову пояскравішали. Бо, як казав “дєдушка Лєнін”, “ми пойдьом другім путьом”. Ідуть. Московські зірки просто-таки зазвіздили всі наші телеекрани. Днюють і ночують тут. Дивишся, співає-співає, танцює-танцює та щось і втне про вічну дружбу, велику любов до братів-українців. Ой, скільки тече нині з півночі патоки — та все освідчення в любові! Рух “братерський” не просто відновився, а звично і з “любов’ю” кишнув місцевих братів із телепростору, заповнивши його собою. А розмови про тісніші контакти та відновлення кращих стосунків ніж до цього були, просто таки фонтанують “братолюбієм”! Режисура теж промовиста: який канал не ввімкнеш — російські лиця, російська мова, російський дух. Ось так і “внєдряєтся русскій мір”, зомбуючи пересічного українця. Отож і силкуєшся у цій діжі дьогтю відшукати бодай ложку меду і не знаходиш. Бо дерево ж таки пізнається за плодами. А ці плоди миршаві, гіркі і терпкі: від надмірної “любові” закривається в Москві єдина українська бібліотека, а на Донбасі, рукою того ж-таки режисера — українські школи. А вже як у Криму повіяло північними вітрами! Не змовчав і “брат” Жириновський, багато кому адресуючи фразу: “Україна скоро поймьот, что у нєйо нєт економікі”. Провели невеличку репетицію щодо закриття українських шкіл у цілком “благонадійному регіоні” — Донбасі. Результат мав забезпечити нові кроки, більш рішучі, прискорені, уже, напевно, не з акторами. А випробувана зброя дала осічку! У регіоні, який звернений на кремлівські зорі, дез мовою буцімто давно все вирішено, де зовсім немає “нациків” (вираз колишнього російського президента) — неочікувані й несподівані метаморфози: російськомовні люди оголосили голодівку на лютому морозі, бо у їхніх дітей забирають одне з найбільших прав і свобод — право вибору: закривають українські школи. А інші погрожують на площі облити себе бензином і підпалити. Оце так ребус! Усього лиш два незалежні десятиліття минуло, а таке зрушення! Такі висоти людського духу й самоповаги! А що вже казати про інші регіони! З танцюристами-співаками минулося, а от із мовою не виходить. Отак думаєш собі не раз, навіть мрієш: як би було добре, коли б слова про братерсько-сусідські відносини та християнську любов були наповнені реальним змістом, а ще мудрістю “старшого брата” у питаннях державотворення. Бо це ж з його допомогою Україна загубила свій досвід державності, політичну еліту й політичну ієрархію, і ось уже вдруге за останнє століття намагається створити власну державу, але це їй дається важко. Бо державотворення — процес складний, він має кілька стадій, має народитися кілька поколінь насправді вільних людей, вільних у своєму мисленні, патріотизмі, має народитися політична еліта, що усвідомлює свою історичну місію й відповідальність за народ, державу. Але спочатку має сформуватися державний народ. А вже із його середовища — державотворці. Але… Якщо відверто, то не виявилося серед нас тих яскравих особистостей, які створюють і втримують молоду державу від помилок і самонищення. Ті, що тирлуються на виду ось уже 20 літ, — часто просто бездарні непрофесійні люди, нікчемні господарники, істеричні політикани, недолугі керманичі, агресивні україножери, зусилля яких спрямовані на власне збагачення. Україна, народ якої звали хліборобами, гречкосіями, нині купує гречку в Китаї, картоплю привозить із Єгипту, яблука купують у Туреччині та Польщі, м’ясо також продає нам Польща, цукор постачає болотиста Білорусь, а з усього світу скидають до нас модифіковані продукти у красивих упаковках. І це в державу, на яку припадає третина чорноземів. То яка ж влада нашої країни, хто панує на найкращих землях планети?! Нічого спільного із духом благодатного Краю землеробів-оріїв! Двадцять літ витрачено не на зведення держави, а на взаємопоборювання та на розграбування краю. Тож пересвідчуємося у силі духовних повчань, що “молоде вино у старі міхи не вливають”. А ми влили і сподіваємося, що вчорашні люди, які жили в чужій державі і, наскільки це було можливим, масово крали — на заводах-фабриках, на будовах, у колгоспах, у торгівлі, їдальнях-ресторанах іт. д. — поміняють свою мораль, свою ментальність і переродяться аж так, що зможуть не красти, а творити власну демократичну державу, дбаючи про її багатство та процвітання. Що ота червивість-гнилість учорашніх людей не роз’їсть серцевини плоду і не вразить усе дерево. Можна нарікати на чорнобильську біду, екологію, інше, спостерігаючи, як невпинно маліє чисельністю та вигибає рідний народ, та слід побачити й те, що “до коріння дерева сокира прикладена”… Держава — це фортеця. А державники — ті, що і кайлом працюють, і каміння вергають, і бійниці знають як робити, і порох носять, і сокиру в руках вміють тримати, і хліб для народу печуть та борщі варять. Словом, вони нев білих рукавичках. Вони жертовні трударі. Медоносні бджоли! Наші ж державники… Працює постімперська модель із чітким поділом на експлуататорів і експлуатованих. Більшість із них — трутні. Короїди національного древа. Булгаківський Шаріков із “Собачого серця” сповідував філософію “отобрать і подєліть”, маючи на увазі багатих. Філософія “шарікових” відбирати, не приробляючи, не дає збою. Новітні шарікови також пішли цим же перевіреним шляхом: відібрали і поділили, але вже у народу, щоб стати багатими. Щоправда, поділили непорівно, що й провокує почасти “дідівщину” під гаслами “за народ”. А якщо обурені, упосліджені низи зробити верхами, а перегодовані верхи — низами? Результат буде той таки ж. І підтвердженням моїм словам єте, як наші сучасники рвуться до влади, прагнучи так само зайняти місце у тій залі, де можна відірвати ласий шмат, прихватизувати і по-вампірськи висмоктати всю кров із землі, на якій вони почувають себе божками. І є досить простий і примітивний тест на відбір до управління державою: щоб прийшли совісні, професійні, не корумповані й патріотичні — зробити зарплати і пенсії депутатів як і в усього улюбленого народу, зняти пільги та недоторканність, виключити можливість корупції та мафіозних схем. Простою мовою — включити Карний кодекс, щоб зникли липкорукі. Тобто, жити і відповідати перед законом як простий люд. Та туди і гарапником не заженеш! Розбіглися б, як пацюки. Але таке залишається поки що для нас лиш утопією. Тому правителі будуть змінюватися, будуть поборювати один одного, вважаючи свого недруга чи й попередника нікчемним і неспроможним, але кожен (!) у найближчій перспективі не зуміє створити “Держави для людей”, бо самі люди не готові ще її взяти. Не готові верхи, не готові низи. І кравчуки, кучми, ющенки, януковичі та іже з ними, — невдалі поводирі у пустелі неспроможностей, тому й викликають і осуд, і співчуття водночас. Вони — випадкова невипадковість, бо — замініть ці прізвища іншими — результат знову буде таки ж той. Бо щоб опара стала хлібом, треба щоб вона добре висходила, щоб до неї додали борошна, добре вимісили та щоб знову тісто підійшло, а вже тоді і випікати можна. Бо рабство випікає Час. А честь і чесність — далеко не міфічні величини, хоч їх і вигнано із нашої землі. Бо без Божої Благодаті “Держава для людей” не зводиться. Мусимо ждати, допоки Майстер зробить нові міхи і наше вино переграє й вистоїться… А воно двічі за наших днів нагадувало про себе і шукало міхів, але їх не було. Чи всі помітили і відчули його прекрасний смак на губах? Студентський майдан та Майдан-2004 — це і є оте молоде вино, в якому схована Істина Української Долі. Але старі запліснявілі міхи осквернили цей молодий і свіжий трунок. Виходить, ще не прийшов його час. Але не варто впадати в розпач і розчаровуватися, що не сьогодні, не за наших днів. Треба працювати, наближаючи цей час, зводячи, цеглинка до цеглинки, Українську Державу. І дарма, що її багато хто із нас побачить і благословить із Батьківщини вічної. Сущим перепав саме такий час. Він наш, і це також істина. Усвідомлення цього і є проявом найвищого Патріотизму, любові безперервної, нескінченної — ще, може, від землеробів-оріїв — свята, безвічна любов до Вітчизни, що й творить храм незнищенного Ду-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин