Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Від першої особи · “Нація пройшла величезний вишкіл. Ми побачили світ, світ побачив нас. Виросло нове покоління”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Левко ЛУК’ЯНЕНКО: «НЕ ПРОДАВАТИ ЧЕСТЬ І ГІДНІСТЬ!»

Слово Просвіти, №12 за 2011 рік

Наш співрозмовник — Левко Григорович ЛУК’ЯНЕНКО. Герой України, легенда національно-демократичного руху, дисидент, правозахисник, депутат парламенту кількох скликань, автор Акта про Незалежність України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року, якраз у день народження політика. У домі Левка Григоровича в селі Хотів під Києвом робочий кабінет господаря свідчить, що він і далі в епіцентрі політичного, громадського життя. Комп’ютер, ноутбук, чернетки рукописів, газети, поміж яких “Слово Просвіти”, — Левко Григорович наш передплатник. Касети і диски українського фольклору, кілька років тому випущені Товариством “Просвіта”, стелажі книг. — Левку Григоровичу, чимало людей болісно розмірковують, чому ті переміни щодо зміцнення державності, переходу від тоталітарного до демократичного суспільства, в країнах колишнього соціалістичного табору, в тій же Прибалтиці відбулися за кілька років, а в нас розтяглися на десятиліття? — Поміркуймо, які регіони України і з якою швидкістю йшли до незалежності? До Прибалтики, до Польщі у нас можна прирівняти лише Західну Україну. Бо Російська імперія захопила Західну Україну і Прибалтику майже одночасно, у 1939—1940 роках. Східну Україну комуністична імперія окупувала 1920 року. Отже, Наддніпрянщина була під комуністичною окупацією протягом трьох поколінь, Західна Україна — двох. Тому, якби 1991 року Україна не відокремилася від Союзу, і над нею ще 25 років тривала російська влада, то й Західна Україна була б такою, як Східна 1991 року. Отже, прирівнювати всю Україну до Прибалтики не можна. Згадаймо 1988—1991 роки. Те, що тоді відбувалося в Західній Україні, було рівнозначне тому, що було в Прибалтиці. Пригадайте, як ми відзначали Козацьке свято в Батурині, 500-ліття козаччини, мітинги в Києві. Західна Україна, яка має чверть населення України, давала тоді половину мітингарів. Покоління наддніпрянців за комуністичної диктатури — це вбита національна свідомість, громадянська активність. Національну свідомість вбивали тим, що карали за націоналізм, а під націоналізм підводили все: творчість письменників, журналістів, вдягнуту вишиванку. Почистили підручники, наповнили їх комуністичною антиукраїнською ідеологією. Громадянську активність також нищили. Було небезпечно проявляти свою думку. Тож привчили до того, що народ став абсолютно пасивним. — 1991 рік. Україна стає незалежною державою. Але чи державницькою, національною виявилася влада нової держави? — До 1991 року Україною керувала окупаційна адміністрація. Коли ми проголосили незалежність, то в національно-демократичних сил не було можливості замінити цю окупаційну адміністрацію. Я входив до нашого вищого виборного органу влади — Верховної Ради. Але у нас у парламенті націонал-демократи ніколи не мали більшості. І комуністична більшість сформувала виконавчу владу. Практично ті ж люди, які були в цій владі до 1991 року, залишилися на місцях. А потім, крім комуністів, з’явився ще й новий клан — червоного директорату: голови колгоспів і радгоспів, директори підприємств. Вони перетворилися на приватних власників, прихватизувавши народне добро. І другий президент Л. Кучма був представником цього червоного директорату. Перший президент Л. Кравчук теж був людиною партапарату, цебто компартії. Але як людина гнучкого розуму, готовий був прийняти українську Україну. Він запропонував Рухові спільно сформувати уряд. Не знаю, чи це було щиро з боку Кравчука, але, безперечно, це було помилкою з боку Чорновола, що він не погодився. Кравчукові дуже потрібна була опора, бо не може бути президент без опори. І якби опорою йому став Рух, він був би не проти. Але не вийшло. І Кравчук не відійшов від опори, яка зробила його президентом, — компартії. Говорячи про владу, хочу звернути увагу на засоби масової інформації. Україна до того була територією, яку наскрізь прострілювали російські медіа. Весною 1992 року влада продавала телеканали тим, хто більше заплатить. А більше платили ті, хто приїхав із-за кордону. Саме так телебачення, найпотужніший вид медіа, поширення інформації, ідеологічного впливу, виховання людей, опинилося не в руках українців. За потурання влади. У результаті Україна й досі не має свого інформаційного простору. І в царині друкованих ЗМІ найбільші газети друкуються російською, і видають їх люди, далекі від українських ідеалів. Тому під керівництвом такої влади, з таким рівнем національної свідомості ми бовтаємося між Москвою і Заходом. — Ви бачите зрушення на краще? — Звичайно, за цей час з’явилося багато патріотично налаштованих представників інтелігенції. Але цього недостатньо. Виходять прекрасні книжки, ось Богдан Горинь нещодавно презентував тритомник. Але ж які наклади? По 2—3 тисячі. А деякі взагалі ніяк не можуть вийти. Ось історик Володимир Улянич написав унікальну історію українського війська, починаючи з княжої доби. Нічого не пропустив, і 20-і роки, коли були українські частини в Червоній армії, і пізніше, УПА. Підготував 7 томів. Але потрібні чималі кошти, щоб це надрукувати. Може, держава таки допоможе видати цю працю. Це один приклад, а підросла вже ціла когорта таких патріотів, та вони бідні, друкують свої праці накладом 500 чи тисячу примірників. І це на 46- мільйонний народ! Крапля в морі. Коли я з Канади привіз книгу Павла Штепи “Московство” у двох томах, тут із неї зробили один том, надрукували, хоч і скорочено. Але як я її друкував? Невелику суму виділило Об’єднання демократичних сил, яке я тоді очолював. Ми надрукували невеликий наклад у Львові. Потім українці Канади назбирали трохи грошей, і на них у Львові видрукували ще якийсь наклад, потім — ще трохи. А книга ж перевертає той комуністичний світогляд і показує, в чому сила і слабкість росіян, у чому сила і слабкість українців. — Як сталося, що вже на перших президентських виборах 1991 року балотувалося одразу кілька представників національно-демократичних сил? — У вересні 1991 року Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл і я провели нараду. Тоді я керував Українською республіканською партією, Горинь — Секретаріатом Народного руху, Чорновіл теж був у керівництві Руху. І ми втрьох вирішили, що на президентських виборах балотуватиметься Лук’яненко. Але за кілька тижнів Чорновіл починає свою гру. Якби він сказав, що балотуватиметься, я б погодився. Але ж моя виборча кампанія вже почалася, Рух готовий був мене підтримати, наша УРП, інші сили. Ось так ми й пішли на вибори. Але є інший аспект. Я дуже багато їздив під час виборчої кампанії Україною і казав виборцям на зустрічах, мітингах: “Ви можете обрати чи не обрати мене президентом, але благаю, проголосуйте за незалежність України”. Я пояснював людям, що Кравчук зробить уряд із комуністів, а я з націонал-демократів, не садитиму комуністів у тюрми, але усуну їх від влади. Врешті, те, що, крім Кравчука, нас було кілька кандидатів — Юхновський, Гриньов, Табурянський, Чорновіл ія, це, може, було й непогано й сприяло тому, що був такий високий результат референдуму з незалежності. А говорити про те, що якби від нас був один кандидат, то він би переміг, безпідставно. Ре- У книгах є ще й інші кілька важливих тем. Перша — відносини українських політв’язнів із політв’язнями Литви, Латвії, Естонії, інших країн. Народи Прибалтики — то взагалі наші союзники у боротьбі проти Російської імперії. Але також із нами були й інші політв’язні: азербайджанці, грузини, вірмени, нехай їх було й менше. Наступна тема — політв’язні й адміністрація концтаборів, тюрем. Ще одна тема — це мої міркування, роздуми, можна сказати мрії з приводу долі України, подій різних років. Хто допомагав у виданні чотиритомника? Перші два томи видала своїм коштом Міжнародна академія управління персоналом, і я дуже вдячний за це і задоволений, що робота не зосталася в рукопису. Третій том вийшов за фінансової підтримки Сергія Овчарука, юриста, мого соратника по Республіканській партії. На четвертий том кошти збирав я сам. Серед тих, хто редагували томи, — Микола Славинський, Григорій Гайовий, мій товариш по другому ув’язненню Василь Овсієнко. Частину накладу я закупив і дарував ці книги бібліотекам, навчальним закладам України”. альні шанси на перемогу мав лише кандидат від компартії, на якого працювали медіа, структури влади — колишні комуністи. До того ж, наш народ був за світоглядом близький до комуністів. Виборці не були готові голосувати за нас. — Але потім було багато виборів, парламентських, президентських. І кожного разу поставала ця проблема єдності демократів. — Але як саме поставала, стабілізувалася наша держава? Росія постійно вела проти нас інформаційну, пропагандистську війну. Це діяло на комуністів України, на владу. Над нами тяжіла стара свідомість, було багато тих, особливо комуністів, які говорили, що це, мовляв, тимчасово, що скоро повернемося назад у Союз. Народ не мав можливості піднятися і подолати ту стару антиукраїнську ідеологію. Що могла зробити жменька національно-демократичних газет? Тому національне прозріння було дуже загальмоване. А потім почався організований підрив національно-демократичних партій. Скажу на прикладі нашої УРП. Як тільки до нас приходив патріотично налаштований український бізнесмен, підприємець і пропонував допомогу партії, про це миттєво ставало відомо владі. Іна людину починався вульгарний тиск із боку податкової, інших органів, щоб змусити її не співпрацювати з нами. Звичайно, були у нас і внутрішні проблеми. Частина партії повела угодовську політику пристосування до влади. Партію розкололи. Але те ж саме було і в соціалістичній партії, яку розкололи на кілька. Трагічно розкололи Рух, де проблеми почалися ще до його розколу, коли почали брати гроші від бізнесменів, наближених до Кучми. І Рух уже не був альтернативою владі. А це трагедія для народу: влада погана, альтернативи немає. — Не можемо обминути таку тему, як 5 років помаранчевої влади, час надій, ілюзій, розчарувань. — Люди вийшли на Помаранчеву революцію з ненависті до режиму Кучми. Його антиукраїнська політика, бандитські методи добору кадрів, аморальність, розвал економіки — все це реалії того режиму. Десять років руйнації. І Ющенко став тим, довкола кого люди об’єдналися. Програма, гасла Ющенка були прекрасними. Але його діяльність за 5 років показала, що він не державник, а лише пропагандист. Скажімо, виступає і говорить, яка гарна українська мова. Про це і я, і ви можемо говорити. А треба було зробити викладання у школах, ВНЗ українською. Скласти план і здійснити його силою державної волі, протягом 2—3 років. На жаль, нічого не зроблено. Звісно Ющенко почав робити перші кроки з відродження національної пам’яті, з підтримки демократії. Але в цілому це було невдале правління, через що до влади прийшла партія Януковича. — Україна і зарубіжне українство. Звертаюся до Вас, як до колишнього Посла України в Канаді, де найпотужніша українська діаспора. — Визначальним у становленні відносин нашої держави із зарубіжним українством був початок 90-х. Я став Послом весною 1992 року, багато їздив Канадою, зустрічався з українцями, запрошував їх в Україну. Говорив, що у нас чимало проблем, але теж був у полоні ілюзій, не думав, що розпочнеться така руйнація. І ось сотні українців Канади поїхали в Україну на святкування першої річниці Незалежності. Але багато хто з них повернулися з України розчарованими: вразили наша невлаштованість, численні соціальні проблеми, засилля бюрократії. Я намагався якось пояснити все це наслідками колоніального рабства. Якось до мене прийшов українець, який був заступником голови найбільшого банку Канади. Сказав, що чимало українців Канади, бізнесменів, готові вкласти великі кошти в економіку України. Організував мені зустріч із цими людьми. Зібралося їх кілька десятків. У них були дуже серйозні капітали, вони готові були інвестувати в Україну мільярди доларів. І ось вони сформували делегацію, яка поїхала в Україну, на розвідку. І по наших міністерствах вони наштовхнулися на стіну бюрократії! Коли повернулися в Канаду, той банкір, який організовував цю зустріч і поїздку, прийшов до мене і каже: “Допоможіть мені допомогти вам”. — Блискуча фраза! І традиційне, болюче запитання: “Що робити?”. Як нам нарешті здійснити справжні переміни, утвердити державність, демократію? — Хочу завершити на оптимістичній ноті. 20 років не минули марно. Нація пройшла величезний вишкіл. Ми побачили світ, світ побачив нас. Виросло нове покоління. Соціальна база державності, демократії збільшилася. Та нашим мас-медіа, політикам треба втлумачити виборцям одну просту, але надзвичайно важливу, річ: усе залежить від виборців! Не треба продавати свій голос на виборах. Бо продавши, виборець на кілька років передає владу шахраям. Треба переконати людей, що їхній бюлетень має вагу, що тепер нам владу не присилають ні з Москви, ні з Берліна, ми самі її формуємо. Тому треба йти голосувати. І обирати гідну владу. Тоді станемо господарями у своїй країні. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин