Читацьке віче · “Тарас Шевченко став символом постійного вселюдського пошуку свободи, гідності та порядності”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
НАВЧИМО ВЛАДУ ЛЮБИТИ УКРАЇНУ
Слово Просвіти, №12 за 2011 рік
Василь НОВОРИНСЬКИЙ, м. Краматорськ, Донецька область
У 197-му річницю від дня народження великого сина України Тараса Григоровича Шевченка у місті Краматорську біля пам’ятника, спорудженого йому з ініціативи патріотів-просвітян владою міста до 10-ї річниці Незалежності України, відбувся велелюдний мітинг громадян. Святкові заходи організувала місцева влада разом з міським управлінням освіти та відділом культури міста. На Тарасове свято прийшло багато учнів краматорських шкіл, були присутні студенти місцевих ВНЗ. Можливо, вперше прийшли люди різного віку. Це радувало серце і з’являлася надія, що рано чи пізно наш народ на Сході і Заході, на Півночі і Півдні — у всьому нашому краї — вирветься з обіймів байдужості та безпам’ятства до свого духовного минулого — єдиної Української Церкви, єдиної рідної мови, до своєї справжньої, не упослідженої історії. За ці святі для кожного українця національні святині боровся і у страдницьких муках віддав своє подвижницьке життя Духовний Геній, Пророк України Тарас Шевченко. Святкову промову державною українською мовою виголосив міський голова Геннадій Костюков. Разом із Геннадієм Костюковим, Віктором Панковим та громадянами міста до пам’ятника талановитому поету, художнику, громадському діячеві України владці поклали квіти. Над міським майданом біля міської мерії, над новим сквером імені Тараса Шевченка врочисто лунав Державний Гімн України. Як свідчать останні донецькі новини, вшанування пам’яті Українського Генія Тараса Шевченка біля пам’ятників його імені відбулись у двох містах Донеччини — у Донецьку і Краматорську. Для індустріального Краматорська це — велика честь. І ми вдячні владі, що нарешті почула своїх українців. Та тривожить душу, чому такі святкові заходи офіційно не відбулися біля пам’ятників Тарасу в інших містах і селищах нашого краю, скажімо, у Слов’янську, де він, гордий і величний стоїть уже більш як два десятиліття? Чому не відбуваються пам’ятні вшанування батька української нації в інших містах нашого східного регіону — Горлівці, Маріуполі, Костянтинівці, Артемівську, Дружківці та інших індустріальних центрах? Чи, може, у тих містах немає пам’ятників Великому Українцю, то й шанувати нікого?.. Нещодавно, 25 лютого, Україна вшановувала пам’ять іншої, не менш видатної історичної постаті — 140 років від дня народження славетної доньки України, Лесі Українки. Жаль, що влада часто не помічає цих визначальних для незалежної і вільної України дат. Натомість усі державні чиновники від науки й культури зайняті важливішою для них справою — шаленою боротьбою з батьками і громадськістю Східного регіону за ліквідацію українських шкіл за програмою чужого Україні горе-міністра освіти та науки пана Табачника. Без вагань і сумнівів треба наголосити: місцевій владі пора повернутися обличчям до представників опозиційних українських партій і громадських організацій, а не покладатися лише на представників окремих партій, хто в інтересах політичної корупції та кон’юнктури прислуговує владі і шкодить народові України. Сам факт, що влада не запросила представників патріотичних українських партій і громадських організацій до участі в організації і святкуванні національного свята українців — української шевченкіани на місцевому рівні — визначає місце у суспільстві нинішньої влади. Адже недавня ліквідація з політичних мотивів Громадської ради при Краматорській міській раді, закриття єдиної незалежної демократичної російськомовної газети в місті (й можливо, єдиної у Донецькій області, котра охоче друкувала патріотичні статті й українською) “Обще- Житие” — це дорога в нікуди. Глибоко насторожує суспільство сліпа політична обмеженість керівництва місцевої влади в питаннях свободи слова і суспільної моралі. Відмова влади Краматорській Єпархії Греко-Католицької Церкви у виділенні землі під будівництво греко-католицького храму для вірян греко-католиків (а греко-католиків в Україні не менше, ніж православних, і їх із православними ніщо, крім діяльності УПЦ Московського Патріархату на догоду Москві і шкоду Україні, не розділяє!), різко негативна… Тож, насамкінець, хочемо побажати владі бути українською не лише в шевченківські дні. А ми, українські патріоти, навчимо її любити Україну.
Бондючна, Микола Пшеничний, Василь Басараба, Микола Оттов. Із їхніх вуст звучали роздуми про сутність Шевченкового слова. Актуальну тему виконання Шевченкових заповітів порушила на святі голова Рівненської обласної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Світлана Ніколіна. З особливим піднесенням лунали Кобзареві твори у виконанні заслуженого артиста України Олексія Заворотнього, одного з найактивніших популяризаторів поезії Кобзаря. Апогеєм урочистостей стала передача шевченківської естафети. Вона символічна, але протягом року неодмінно наповнюватиметься низкою нових заходів на знак пошани Великого Тараса.
Віталій Карпенко
Микола ТАБОРИТ
Бульдозер у журналістиці — саме так називали товариші-колеги Віталія Карпенка, про що він розповів в одному із газетних інтерв’ю, а потім і на вечорі з нагоди його 70-річчя. Цю ж характеристику надибуємо і в презентованій ювіляром черговій книжці “Уроки пройдених доріг”. А причиною такої оцінки стала, на його думку, енергійність і писуча вдача. За жанром “Уроки…” — мемуари. З висоти прожитого автор намагається осягнути своє минуле, пригадати найцікавіші факти свого життя, оцінити ті непрості часи й означити своє місце в них. В. Карпенкові — журналісту, який пройшов довгий шлях від “районки” до очільника популярної міської газети наприкінці минулого століття, є про що розповісти. Його поколінню (а він народився у березні 1941-го), що побачило світ напередодні чи під час Другої світової війни, довелося ковтнути не одну ложку гіркого й зазнати лихого. Можливо, тоді вже закладалась у Карпенко-вій вдачі непереборна тяга до мандрівок. І упертість — у доланні життєвих труднощів. Народився він у Києві, але вже за якийсь місяць-другий мати з немовлям (батько зник безвісти на війні) їде до свекрухи на Черкащину. Потім якийсь час житимуть на Тернопільщині, аж поки не завербувалися на південь — Миколаївщину. Саме тут, зі шкільної лави потрапляє до снігурівської районної “Соціалістичної”, потім буде комсомольська робота, обласна молодіжна газета, університет (заочно), Вища партшкола в Москві, робота інструктором сектору преси в ЦК Компартії України. Це той трамплін, із якого В. П. Карпенко опиняється в кріслі редактора газети “Вечірній Київ”. Колектив “Вечірки” на чолі з Карпенком із головою кинувся у вир соціально-політичних подій перебудови. На той час газета стала епіцентром демократичних зрушень не лише в столиці України. На її шпальтах спочатку несміливо, а потім усе відвертіше журналісти й дописувачі почали говорити про проблеми міського життя, суспільної моралі, нашої історії, не поступаючись пресі Москви і Ленінграда. Не забуваймо, що Київ ще тривалий час залишався заповідником брежнєвізму, тож введені в читацький обіг теми про чорнобильську катастрофу, компартій-
Делегація Рівненської обласної організації Національної спілки письменни8 ків України та Рівненської обласної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка біля пам’ятника Кобзареві біля села Підлужжя Дубенського ра8 йону. Тут здавна і понині б’є джерело, з якого 1846 року втамовував спрагу Тарас Шевченко під час експедиції на Волинь
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
