Читацьке віче · “Тарас Шевченко став символом постійного вселюдського пошуку свободи, гідності та порядності”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
БЕЗПОСЕРЕДНІЙ УЧАСНИК І ЛІТОПИСЕЦЬ
Слово Просвіти, №12 за 2011 рік
ні привілеї, биківнянську трагедію, цензурні утиски, перші демократичні вибори до Верховної Ради СССР та України активно сприяли формуванню громадської думки. На той час наклад газети сягнув понад півмільйона примірників. “Вечірка” була на вершині популярності. Започатковане міське свято-фестиваль газети (на зразок французької “Юманіте”) збирало сотні тисяч шанувальників. Провідних журналістів пізнавали на вулицях, їх імена були на слуху. Двох із них кияни обрали до першої демократичної Київської міської ради, а Карпенка — депутатом Верховної Ради УССР дванадцятого (першого) скликання. Несправедливо було б вважати це виключно заслугою окремих журналістів, бо популярність газети творив увесь трудовий (майже 70 осіб) колектив — від коректора до редактора. У спогадах значну увагу приділено періоду, коли Україна виборювала незалежність. Безпосереднім свідком і учасником тих подій був і Віталій Панасович. Сьогодні це вже далека історія — двадцять років пролетіло! Але під його пером оживають і відчайдушна боротьба колективу “Вечірки” з міськкомом партії за незалежний статус видання, і ухвала Акта про незалежність України, і перші кримінальні ґешефти майбутніх мільйонерів-скоробагатьків (зразка Сьоми Юфи), і чиновницьке свавілля, і … сутінки й згасання “Вечірківської” слави. Передавши управління газетою іншому редактору, Карпенко після нетривалої не-роботи у міськдержадміністрації переходить на викладацькі хліби — спочатку у Київському держуніверситеті ім. Т. Г. Шевченка, а згодом в університеті “Україна”, бо готувати молодих журналістів сьогодні не менш почесно й відповідально. Віталій Панасович, як і раніше, багато подорожує: Японія, Німеччина, США, Австралія… Багато пише. Він член Національної спілки письменників України, автор 34 книг художньо-документальної прози, публіцистики, літературної критики, підручників і навчальних посібників. Його мемуари, гадаю, викличуть непідробний інтерес у читачів. Не менший, ніж “Погляд у минуле” редактора газети “Житомирщина” Дмитра Панчука, “На зламах епохи. Спогади історика” Сергія Білоконя, в’язнів радянських концтаборів, відомих громадсько-політичних діячів Левка Лук’яненка (чотиритомник “З часів неволі”), Івана Гнатюка (“Стежки-дороги”), Миколи Руденка (“Найбільше диво — життя”), Миколи Горбаля “Один із шістдесяти”, а також “Рубали ліс” Лариси Крушельницької (три видання!), Петра Шелеста “Справжній суд історії ще попереду”. І популярність цих книг залежить від уміння авторів чи їхнього бажання бути щирим і з читачем, і з самим собою. У Віталія Карпенка уміння та бажання завжди співпадають.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
