Про-читання · “Бог дав мені проклятий цей Талант, Його не проміняю і на щастя”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ЗАГАДКА ЛЮБОВІ
Слово Просвіти, №12 за 2011 рік
но-природних, можливо, трансформаційно тягліших:
Стою, як явір у долині, Не намилуюсь на зорю. Я буду прісно, як і нині, Бо, як ніхто, життя люблю!
“Кохаючи, люблю” — називається одна із збірок поета. І ця — як бачимо, вже соціумна — гілка його творчості теж набуває нетривіальних вивищень, бринить у просторах надприродних, християнізованих. Ліричний герой не тільки вірить у вищу любов і милосердя до всього сущого, а певен у них, живе цією певністю, вона становить суть його духовного, людського єства. Саме звідси — прориви до небуденних озорінь і прозрінь:
Хай святиться дух Марії, Непорочність молода, Золотиться, сонцевіє, Мов з криниченьки вода, Що дається на причастя, Душу грішну омива.
Стільки світла, стільки щастя В світі, все ж таки бува…
У цьому короткому огляді йдеться лише про те, що я вважаю головним у ліриці М. Пивовара. Та окресленими його художні зацікавлення не обмежуються. Він відкритий усіляким іншим переживанням, болям, сумнівам, якщо хочете — і підкореневій імлі, і подихам підземної магми, і крижаним поглядам зникомості. Та більшістю й тут — у розмові про розлуку чи й небуття — домінують мотиви тимчасовості, минущості відчаю, їх заступає тиха, але несхитна осонценість сув’язі з тим, що не змерхне і завжди даватиме життю — неперебутне Життя:
Покотилась біла квітка По дорозі, по мені, Став дорогою я, вітром, Сон-морозом на вікні.
Пелюстково-білим сумом, Що пливе за небокрай… Став я думать сиву думу Про життя — ясне, як рай.
Природне, соціумне, внутрішньо-особистісне, божисте в серці ліричного героя поезій М. Пивовара витворюють і образ України. І що знов-таки цінно — не прямолінійно патріотичний,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
