Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Фотоапарат порівнюють з маленькою машиною часу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

СУБ’ЄКТИВНИЙ ОБ’ЄКТИВ Репортаж із ліричними завихреннями з Хмельницького міського музею-студії фотомистецтва

Слово Просвіти, №12 за 2011 рік

Броніслав ГРИЩУК, м. Хмельницький Що б хто не казав, а мистецтво тільки тоді справжнє, коли воно — СУБ’ЄКТИВНЕ. “Об’єктивні” прагматики ніколи не сприймали і не приймали “суб’єктивних” митців, так званих романтиків, ліриків та інших диваків… Якби була воля “прагматиків”, вони б уже давно заборонили романтиків, щоби ті не заважали людям жити “нормально”. Нещасні “об’єктивісти”, вони й не здогадуються, серед якої пустелі опинилося б людство! Я б назвав у цих нотатках безліч знаменитих малярів, музикантів, літераторів, які увійшли в історію саме тому, що їхня творчість була наскрізь суб’єктивна. Але оскільки закони газетного жанру змушують мене говорити лише про ФОТОМИСТЕЦТВО та ще й в окремо взятому подільському місті, то на цьому й зупинюся. Привітаймо ж один одного, подоляни, галичани, поліщуки, кияни, полтавці і т. д.: у Хмельницькому відбулося урочисте відкриття музею-студії фотомистецтва. Подія і загальногромадська, і особистісна. Принаймні для автора цих рядків мить вельми значуща, бентежна й цілковито несподівана. * * * Коли в тебе обмаль часу, не варто розглядати старі фотографії. Бо неодмінно кудись там спізнишся. І коли не поспішаєш — теж не розглядай. Не длубайся в зацвілих саркофагах, де спочивають у тиші вчорашні дні. Бо в тій німотній “археології” є щось од психологічного вандалізму. А також мимовільного, позасвідомого самокатування. Ні, не зцілює єства розкопування паперових відображень, блідих відбитків давно погаслого сонячного променя чи магнієвого спалаху, не облагороджує, не підносить над невтішним безмежжям юдолі. А лише пригнічує. Хилить тебе, мов полинову бадилину, до землі. До тверді, з якої вийшов і в яку повернешся у визначений небом невідворотний час. Се ля ві. Усе прах, високоповажні панове. І все — забуття… Одного печального дня (кружляли тоді в заметілі над містом необачно ранні лелеки) я також чи то знічев’я, чи з дурного розуму попавсь на отой некропольський гачок, занурився у сей повільний невідступний чорторий. Та ні, не знічев’я і не здуру. Просто шукав для якоїсь там анкети власну фотопарсуну. Теперішню. А натрапив на дуже давню видрукувану в темряві й вільгості кам’яного льоху. З неї, з фотографії, уважно й насторожено дивився на мене тринадцятилітній шкет, отакий собі подільський Гаврош у кортових штанцях на одній підтяжці через плече та полотняній роз- “Вертайся — куди?” Як тобі сказати… Словом, туди… У свій час. Мені СЕБЕ, нинішнього, треба знайти в оцих завалах. Розумієш? “Не шукай. Раз досі не знайшов, то…” Тобто… як не знайшов? У якому розумінні? Він (я) уже не озивався, тільки напружено вдивлявсь у свої (мої) очі. Вдивлявся, вдивлявся, вдивлявся, аж сльоза зволожила чи то його, чи мою щоку. Яким же я був!.. Яким же я був ангелочком з чубка аж до репаних ніг! Стовбур8 чили крила сорочку між вутлих ло8 паток моїх. Я грав на трофейній гармоні, я батька патрет малював, уловлював звуки симфоній, кот8 рих ще ніхто й не чував. У райсько8 му затінку вишні я ставив хиткий табурет і вірші творив дивовижні на клаптях пожовклих газет. І в час той, прихильна, ласкава, на вит8 вори янгольських рук з8за мого плеча заглядала богиня мистецтв і наук. Здавалось, що все попере8 ду, і шлях фіміамом пропах, жар8 птиця не в книжному небі — в моїх засіяє руках! Та й сам я, легкий, пружнокрилий, долаючи отрочий страх, сорочку скидав і…щасливо ширяв у святих небесах! Опер8 шись на течії горні пружинистим розмахом крил, я плив, ніби човен у морі під радісний трепет вітрил. Крізь спеку, і мряку, і грози літав наяву і у снах, і вітер втирав мені сльози на спечених сонцем що8 ках. А взимку… Спішив понад ста8 вом під клубне обмерзле вікно. Бож там, за розхрестям шершавим ясніло в диму полотно, шуміло розбурхано, пінно, палало, сніжи8 ло, цвіло… І диво, лишалось нез8 мінне, таке, яким завжди було! “Бачиш? — знову озвалася фотографія. — Дещо таки пам’ятаєш. Як тулився губами до крижаного скла, як темніла й танула ізсередини паморозь на шибці й від теплого дихання утворювалася в тій паморозі така собі ополоночка, магічне кругле віконце у незнаний кіносвіт. Диво дивне, чудо з чудес! Таке майже, як і самі фільми — про Чапаєва, Мауглі або Тарзана…” * * * Стривай, стривай, а хіба кіно — не та ж фотографія? Та сама, звісно. Тільки рухома. Спершу німа, згодом озвучена, спершу чорно-біла, згодом кольорова. Особисто мені ближча — чорно-біла. Як у раннього Олександра Соленцова. Або Володимира Дубаса. Або ще двох львівських фотомайстрів Володимира Саквука і Бориса Криштула, фотокореспондента АПН. Чи Анатолія Лисого з “Радянського Поділля” (“Подільських вістей”). Чи Іллі Суботіна з “Прапора юності” (“Корчагінця”). У день відкриття в Хмельницькому музею-студії фотомистецтва у відведених під експозицію кімнатах було вельми людно, тому я прийшов сюди через кілька днів, щоби ознайомитися з експонатами в інших, більш спокійних обставинах… Що? Ознайомитися з експонатами? Ну а коли ті експонати перебувають не тільки на поличках, за склом шаф, на квадратних і прямокутних територіях фотографій, що вдивляються в нас зі стін музею, а й зависають над ПРОСТО- РАМИ МОЄЇ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИ- НИ? Коли вони завмерли не тільки на стінах, а й у безмірі часу (недаремно ж хтось із тих, хто виступав на відкритті, порівняв фотоапарат із маленькою машиною часу!), під палючим сонцем і вільгістю туману, під снігопадом і дощем? Як тоді, скажіть, мені бути? * * * Суб’єктивний голландський живописець позаминулого століття Вінсент Ван Гог з його експресією, рваним ритмом та вільною динамікою малярського мазка… Ох, я й забув, що розповідь має бути лише про подільську периферію! Як мовиться, пардон. Отже, суб’єктивний проскурівський фотохудожник, заслужений діяч мистецтв України Олександр Соленцов та його знамениті роботи (втім, згадаю тут лише одну з них — “Проводи зими”). Як же проводжали зиму в місті Хмельницькому? А отак: попереду парубок у свитині тримає перед себе жердину, увінчану бутафорською кінською головою, а від жердини мчить назадгузь туга, ніби тятива лука, мотузяна шворка, і на тій шворці простерлися над парковим снігом, над подільською відлигою яскраво-зелені та червоні узори тернових хусток, і якісь жінки та дівчата в кожушках та довгих рясних спідницях (чи не циганських?) весело сміються, супроводжуючи парубка з жердиною, і тобі вчувається навіть, як оте (трохи вже “вгашене”) жіноцтво виспівує якоїсь сороміцької коломийки… Суб’єктивний фотомайстер Володя Дубас (я отак фамільярно його називаю, бо свого часу ми з ним працювали в одній львівській газеті) представлений у музеї циклом фоторобіт, але й тут я також обмежуся лише портретом під назвою “Дідусь”. Колоритний дідуган, що й казати: пооране зморшками чоло, стерня щетини на запалих щоках, вуса, борода. Брови опали донизу, затуляючи дідові світ, одне око лукаво примружене. То не просто дідусь у кептарику та деформованому капелюсі. То щось середнє між старим гуцулом, карпатським мольфаром, усесвітньо відомим геніальним диваком і вченим Ейнштейном (пам’ятаєте фото, де він показує усім язика) та просто сільським блаженним філософом. А “Портрет” львівського ж фотомайстра Миколи Тинкалюка — повна протилежність “Дідусеві”. Фотограф, якщо можна так сказати, зобразив чолов’ягу з потужним стовбуром шиї, обплетеним жилами та прожилками. Вольове, давно вже голене обличчя засвідчує

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин