Рідний край · “Автор із болем описує тяжку долю рідного краю, людські страждання і надії”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Книга, написана серцем
Слово Просвіти, №12 за 2012 рік
Євгенія РЯБЧЕНКО Навесні 2011 року у видавництві “Ферокол” (м. Ніжин) вийшла книга Володимира Зубрицького “На Великому шляху”. Бестселером вона не стала. Причиною тому є і малий наклад (300 примірників), на який спромоглися спонсори автора, і форма (літопис про село на Черкащині). Тут немає гостросюжетних колізій, це не сентиментальна повість про бідних, але добросердечних селюків. Сам автор визначає свою книгу як художньо-публіцистичну розповідь про рідне село Озірну. Це викладена у художній формі історія одного українського села від часів Трипілля до наших днів. Прослідкувати такий великий відрізок часу автору допомагали історичні документи і спогади та розповіді односельців — живих свідків подій. Таких розповідей-спогадів автор зібрав понад тисячу. А в глибину віків йому допомагали заглянути літописи й історичні оповіді про рідний край. Озірна стоїть на Великому шляху. У сиву давнину цим шляхом їхали купці зі Сходу на Захід, татари везли ясир до Криму, а чумаки з Криму сіль приправляли. Усе пам’ятає ця земля — і походи перського царя Дарія, і орду Батия, і кримського хана Менглі Гірея, і литовських князів, і польських магнатів. А що вже казати про московських владик, починаючи від Великої Катерини! Усім їм є місце у книзі “На Великому шляху”. Та найбільше вражають сторінки про недавнє минуле і сьогодення. Автор із болем описує тяжку долю рідного краю, людські страждання і надії. Не можна байдуже читати оповідь про страшні роки суцільної колективізації, коли за наказом з Москви у селян забирали все, чим можна було жити, а не згодних з такою “мудрою” політикою вивозили в Сибір і залишали там напризволяще, на вірну смерть або й просто вбивали. А жахливий 1933 рік! Це ж був один із найурожайніших років в Україні. Та після збору врожаю пішли по хатах червоні опричники і вимітали всі засіки і схованки до зернини, прирікаючи на голодну смерть і старих, і малих. В. Зубрицький без страху називає поіменно слухняних виконавців волі Комуністичної партії та її “великого вождя”. І наводить спогади старожилів про той сатанинський період життя села — як вимирали від голоду цілими сім’ями. А випадки канібалізму — не вигадки і не страшний сон. Це страшна правда. Чи маємо ми моральне право забути про це і повторювати за володарями Москви, що-то були поодинокі випадки і не варто про них згадувати? Та ми ж люди, тому не можемо бути безпам’ятними. Треба протистояти спробам запопадливих можновладних українських “істориків” переписати історію нашої країни на замовлення “старшого брата”. І книга Володимира Зубрицького — спроба протистояння такому наглому акту деісторизації свідомості нашого народу. Озірна пройшла власний Великий шлях: від поодиноких поселень XVI століття до великого села 2000 року. У книзі про село не обійтися без опису побуту його мешканців. Надзвичайно цікаво розповідається про українські традиції і звичаї. Про це написано так, ніби автор книги не історик-аматор, а вчений-етнограф. Читаєш про святкування Різдва — і ніби сам зайшов до привітних господарів, поспівав колядок, поїв куті біля лампи, заправленої гасом, посмакував спеченим на капустянім листку, помащеним олією та притрушеним сіллю хлібом. А ночі купальські з піснями та вогнищами! А розмаїте сільське весілля, як театральна вистава, зі старостами, дружками, бояринами! Автор ретельно, як перлинки, повизбирував усі обряди українського села і з великою любов’ю описав їх. Візьміть, люди, милуйтеся і не забувайте, які веселі й величні були ваші діди-прадіди! Книга написана добірною українською мовою. Стиль — розмовний. Автор ніби спілкується з кращим другом, переповідаючи історію. Тому читається книга з великою цікавістю, незважаючи на відсутність сюжету. Я мала щасливу нагоду однією з перших читати рукописні сторінки книжки. Події описано настільки образно і прозоро, що я ніби побувала в Озірні, пройшла разом з автором тими ярами і вибалками, підіймалася на пагорби і кряжі, купалася в ставках і заводях, пила запаморочливі пахощі чебрецю і м’яти. Я ковтала пилюгу з-під копит татарських коней, шукала долю на чужині. Пекло мене нестерпне сонце на колгоспних ланах, сікли осінні дощі дорогою на роботу, боліло тіло від ран, а душа — від пекучих дум. Спасибі Володимиру Олексійовичу, що провів мене дорогою чумаків і гайдамаків, нескорених партизанів і щирих хліборобів, яким Господь заповів вирощувати хліб. Благословен будь, краю Тараса Шевченка і В’ячеслава Чорновола! У кінці видання автор додає хронологічну таблицю “Історичний літопис ріднокраю”. Ця літописна оповідь викликає повагу і подив. Так зануритись в історію краю, так фундаментально, ґрунтовно описати події могла лише людина великого інтелекту і працьовитості.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
