Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Крізь усе життя талановитий композитор проніс любов і повагу до великого українського поета”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Микола Лисенко і Шевченкова могила До 1700-річчя від дня народження М. В. Лисенка

Слово Просвіти, №12 за 2012 рік

Раїса ТАНАНА, завідувач відділу Шевченківського національного заповідника, заслужений працівник культури України 22 березня виповнилося 170 років від дня народження відомого українського композитора, одного з найкращих інтерпретаторів творчості Тараса Шевченка Миколи Віталійовича Лисенка. Крізь усе життя талановитий композитор проніс любов і повагу до великого українського поета, надзвичайно захоплювався його творчістю. Із 1868 року написанням музики до Шевченкового “Заповіту” (на замовлення галичан) Микола Віталійович розпочав велику серію творів під назвою “Музика до “Кобзаря”, до якої входить майже 90 вокальних номерів різних жанрів. Та глибока шана і любов до Тараса Шевченка виявилася не тільки у звертанні композитора до його текстів, частими були й приїзди Миколи Віталійовича до місця вічного спочинку Кобзаря. Про це можна довідатись із тогочасної періодики, зі спогадів сина композитора — Остапа, із записів та автографів, які Лисенко залишив на сторінках книг вражень першого народного музею поета — Тарасової світлиці, із листування Миколи Віталійовича з талановитим педагогом, журналістом і вірним охоронцем Шевченкової могили В. С. Гнилосировим, із хоровим і культурно-освітнім діячем, хоровим диригентом і педагогом Г. І. Маркевичем. В Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського та в Інституті рукописів Інституту літератури Національної академії наук України зберігаються кілька таких листів, датованих 1882—1896 рр. Із них дізнаємося, наприклад, що 1882 року Микола Віталійович зі своєю родиною відпочивав у Каневі. В листі до Г. І. Маркевича від 31 березня 1882-го він писав: “На літо маємо на гадці наймати собі дачу у Каневі, на горах, так що й Полтавщина уся, мов на долоні, і Дніпро під горою берег риє, Тарасова оселя побіч, у Київ і в Кременчук водяний шлях недалеко. Місцина, кажуть, чудова, коли б тільки судилося найняти…” (ІР ІЛ НАНУ Ф 25, №176) Микола Віталійович був членом Старої Київської громади, яка опікувалася впорядкуванням Шевченкової могили. Тому йому було небайдуже, у якому стані місце останнього спочинку поета. Його, як і інших старогромадівців, боляче вразила заборона київського губернатора встановити на Шевченковій могилі чавунний хрест, який виготовили 1883 року на заводі Термена в Києві. А причиною заборони стали слова Т. Г. Шевченка, які Василь Васильович Тарновський замовив для пам’ятника-хреста: Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. У листі від 12 травня 1896 року Микола Віталійович повідомляє В. Гнилосирова про свій приїзд до Канева: “Ангеле небесний, кохане серденько Василь Степанович! Думаємо у середу, ось цього 15 липня бути в Каневі на могилі Батька Тараса. Я з усією сім’єю нашою, кілька студентів, може, Кониський. Чи не виїхав би нам назустріч помогти чи човном, чи-то підводою до гори добратися…” (ІР ЦНБ НАНУ ФІІІ, №4348). Відомості про Кобзаревих шанувальників, які приїздили вклонитися його могилі, Василь Степанович спершу записував власноруч. А потім вирішив, що люди можуть це робити самі. І 1893 року він замовляє спеціальну Книгу. Та з’явилася вона на столі в першому народному музеї Кобзаря лише через чотири роки — 1897-го: раніше покласти її не дозволяла місцева влада. Перший запис від 5 червня 1897 року у цій пам’ятній Книзі належав родині Лисенків. Першим стоїть підпис композитора, потім його дружини — Ольги Антонівни, нижче — дітей: Катрусі, Галини, Остапа, Мар’яни. Особливу увагу привертає автограф наймолодшої доньки Мар’яни, якій тоді було 6 років. Своєю маленькою рукою вона не зовсім вправно вивела: “Муся Лисенко”. Відвідини Шевченкової могили стали традиційними у родині Лисенків. Ось як про це згадував син композитора Остап: “Бувало, як тільки зазеленіють лани широкополі, і Дніпро, і кручі, Микола Віталійович не знаходить собі місця: “Пора до Тараса в гості”. В останню хвилину до нас приєднувалися десятки знайомих (Старицькі, Косачі, хористи, учні батька)… До самого Канева лунало над сивим Дніпром полум’яне слово Тараса. Потім довго піднімалися на крутий горб. Ішли мовчки. Батько не раз зупинявся, важко дихаючи, спираючись на свій гуцульський топірець. Видно було, що йому, людині з хворим серцем, нелегко дається гора. Та він ніколи не скаржився… Довгі хвилини простоював Микола Віталійович над дорогою могилою свого вчителя і старшого брата…” (Остап Лисенко. Спогади про батька. — К., Музична Україна,1991. — С. 129.) Цього ж, 1897 року, Микола Віталійович ще раз побував біля дорогої серцю могили. Це було 19 Підписи родини Лисенків у пам’ятній Книзі липня. Він повертався зі своїми хористами з подорожі Україною. До книги вражень вони записали:“Хористи М. Лисенка, повертаючись із своєї мандрівки, поклали собі побувати на Тарасовій могилі. Пом’янули піснею, промовами, читанням “Кобзаря” нашого генія, подякували тим добродіям, що догадалися завести цю Книгу, полюбувалися чудовим Дніпром і горами, і поїхали”. І підписи: перший — М. Лисенка, далі — його хористів. Перегорнувши вже пожовклі від часу сторінки першої книги вражень, знову натрапляємо на автографи родини Лисенків — 6 серпня 1898 року. Після Северина Паньківського та Михайла Яворського свої підписи поставили Ольга, Микола, Остап і Мар’яна Лисенки. Для дружини Миколи Віталійовича Ольги Антонівни це була остання поїздка до Канева — через два роки її не стало. Нелегко було композитору з п’ятьма дітьми після смерті дружини. Та й у такі скрутні часи він ніколи не забував відвідати Тарасову гору. Разом із Михайлом Старицьким, художником Іваном Трушем, донькою Михайла Драгоманова Аріадною 1900 року композитор знову приходив до священної могили Кобзаря. Після цієї поїздки до Канева художник із Галичини створив два варіанти картини “Могила Т. Г. Шевченка”. Одна з них зберігається у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка, друга — у Національному музеї м. Львова. Наступного, 1901 року, Микола Лисенко разом із сином Остапом, внуком відомого українського байкаря Я. П. Гулаком- Артемовським і кількома іншими шанувальниками Тараса Шевченка вкотре вже побував на Тарасовій горі. Люди, які приходили до могили Кобзаря, у своїх записах висловлювали віру в краще життя, в те, що Україна буде незалежною. Про вільну, відроджену Україну мріяв біля Шевченкової Члени “Українського клубу” біля могили Т. Г. Шевченка гора мов обсипана була людьми. Зібралося тут сила народу. Була, звісно, кінна та піша поліція… Приїжджий священик відправив панахиду, яку проспівали подорож# ні, а як тільки скінчив, знову з біль# шим запалом зі всіх грудей вирвав# ся гучний спів “Заповіту”. (Газета “Руслан” від 17.06.1909) Щоб назавжди закарбувати в пам’яті той незабутній травневий день, усі учасники мандрівки сфотографувалися біля дорогої могили. Репродукція цієї світлини зберігається у музеї Кобзаря на Тарасовій горі. 1910 року Микола Віталійович знову приїздив із членами Українського клубу до Шевченкової могили. Про це дізнаємось із тогочасної періодики, а також із записів Є. Чикаленка у його “Щоденнику”. 1911-го минало 50 років від дня смерті геніального українського поета. Його шанувальники готувалися відзначити цей ювілей. Готувався до нього і “Український клуб” на чолі з М. Лисенком. Але ще задовго до ювілею, в листопаді 1910 року, начальник Київського охоронного відділу надіслав доповідну записку Київському генерал-губернаторові з вимогою заборонити відзначення 50-ліття з дня смерті Т. Г. Шевченка. І той заборонив будь-які ювілейні заходи. Тож зрозуміло, чому 1911 року не відбулася традиційна подорож Київського “Українського клубу” до Шевченкової могили. Така подорож відбулася 27 травня 1912 року, хоч і проходила вона під пильним наглядом “помічника пристава Либідської дільниці Яворського з двома приставами”. До членів “Українського клубу” приєдналися не лише українці, а й гості інших національностей. “…о 9 годині ранку маленький пароход “Марія” рушив вниз по Дніпру. Народу на пароході повно — до 400 душ… Серед гостей могили і Микола Віталійович. Ось один із записів: “30 травня 1906 року одвідали Батькову могилу. Подай нам, Бо# же, діждати кращих, жаданих днів волі й світа України#неньки”. Із 1908 року М. В. Лисенко очолив “Український клуб у Києві”, у якому проводив величезну музичну й культурно-освітню роботу. Тут постійно відбувалися літературні й музичні вечори. “Український клуб” став центром комітету зі спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку й спеціального комітету під головуванням М. В. Лисенка із відзначення 50-х роковин із дня смерті поета. Починаючи з 1909 року, Микола Віталійович організовував громадські мандрівки до могили Великого Кобзаря. Про це свідчить і запис у Книзі вражень від 24 травня: “Перша українська громадська мандрівка, уряджена Київським “Українським клубом”. Голова клу# бу — Микола Лисенко”. А нижче на двох сторінках лишили автографи члени цього клубу, серед яких — публіцист, громадський діяч Є. Лукасевич, галицький політичний діяч і публіцист М. Лозинський, дружина художника І. Труша А. Труш-Драгоманова, донька композитора Мар’яна Лисенко та багато інших. Цього дня було відправлено панахиду по Шевченку, учасники мандрівки виголошували промови, співали пісні. Очевидно, це були Зелені свята (Трійця), коли, за традицією, до Кобзаревої могили приходило багато його шанувальників. Преса так повідомляла про той травневий день 1909 року: “Український клуб організував поїздку на могилу Т. Г. Шевченка. Зібралося багато людей (більше 150 душ): тут були студенти, сиві діди, професор і громадські діячі, прості селяни, сліпий кобзар, було з десяток галицьких гостей… Вся

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин