Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутній · “Сюди треба приїздити, щоб відчути самому повітря, дух, душу Гончарівської родини”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Жінки#берегині Олеся Гончара

Слово Просвіти, №12 за 2013 рік

ДО 95-ліття ОЛЕСЯ ГОНЧАРА Леся СТЕПОВИЧКА, письменниця, заслужений працівник культури України Коли помер Гомер, сім давньогрецьких міст — Хіос, Смірна, Саламін, Колофон, Родос, Аргос та Афіни — сперечалися за честь вважатися його батьківщиною. Сторінки щоденникових записів Олеся Терентійовича ставлять філософську багато-крапку в давнішній дискусії між двома сусідніми областями: так чий же Олесь Гончар? “Доскіпливо питають — звідки ж таки: з Полтави чи з Дніпропетровська? І звідтам, і звідтам. Тато й мама помирили…” — занотував письменник. Але якщо точніше, народився майбутній класик української літератури в будинку на вулиці Петрозаводській, у Ломівці, “...А я напишу Україні, сонцю її і степам” що входила в адміністративний ареал міста Катеринослава (тепер Дніпропетровська). Народила Дніпропетровщина, а зростила Полтавщина — так уже сталося в його напівсирітській долі. Поет, прозаїк залишається у книгах, у рядках, у своєму Слові. Так, але не тільки. “Wer den Dichter will verstehen, soll zu seiner Heimat gehen”, — сказав Генріх Гейне. — “Хто поета хоче взнати, мусить йти до його хати…” Мені пощастило бувати в трьох хатах Олеся Терентійовича. Вони різні, як різні періоди його життя. Немало ми знаємо про Олеся Гончара, життя його ретельно досліджене й докладно описане, та в трьох його домівках є таке щ о с ь, чого не прочитаєш у книжках про нього. Cюди треба приїздити, щоб відчути самому повітря, дух, душу Гончарівської родини… А ще — збагнути роль і присутність у його долі кількох важливих доленосних жінок — найближчих і найрідніших — бабусі, сестри і дружини, які, мов три янголи-оборонці, допомогли йому відбутися, виконати місію Митця й Громадянина на землі. Життя великого письменника Олеся Терентійовича Гончара осяяне світлом і теплом цих трьох берегинь. Мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, подарувавши життя своєму синочку 4 квітня 1918 року, померла 26 грудня 1920 року, коли майбутньому письменникові не виповнилося й трьох рочків. Як відомо, батько Терентій Сидорович Біліченко небавом привів до хати нову дружину, класичну люту мачуху для дітей-напівсиріт Сашка й cестри його Шури. Бабуся Прісина — світлий янгол Олесевого дитинства Через півроку по смерті Сашкової мами його дід по матері, Гаврило Васильович Гончар із села Сухої, глава родини Гончарів, сказав синові Якову: “Їдь до Біліченків і без хлопця не повертайся!” Яків Гаврилович приїхав до Катеринослава і забрав малого Сашка до Сухої. Хлопчину записали в сільраді на прізвище материнської родини — Гончар, а згодом із Сашка він став Олесем (так вчителька у школі назвала). У Сухій — одна з трьох хат письменника, чи не найважливіша. Тут любили мистецтво, і самі творили красу. Дідусь Гаврило різьбив по дереву, й досі збереглися його рукотворні дива — ослін, стільчики, скриня, а дідусів брат чаклував над скрипками. Гончарів називали по-сільському “теслями”. Дядько Яків, хоч був головою сільради, ходив до церкви, співав у церковному хорі. Серед таких родичів, на тлі райської природи сходила його зоря, формувалася душа від двох до сімнадцяти років, виглядаючи своє майбуття. А на нього чекали й “окопи над Россю”, і тюрма на Холодній Горі, і фронт, і альпійський воєнний похід із мінометною ротою на Захід, і “молода слава “Прапороносців”, і “юна Валя”, і державні премії, і зустрічі з Йосипом Сталіним, і “голгофа “Собору”, і Асамблея ООН у Нью-Йорку. Усе ще було попереду… Магія старих світлин на стінах веде інтуїцію глядача до тих єдино можливих висновків — тут жили і живуть добрі люди. Бабуся по матері Пріся, світлий янгол Олесевого дитинства, його перша Берегиня. “Бабуся — найрідніша людина, що була для мене як образ самого народу”, — написав письменник про неї. Прості доторки бабусиних вузлуватих, натруджених пальців, її ласкаві долоні замінили дворічному малюкові материнські руки. Бідної матусі, що надірвалася, пиляючи дерево, ще там, тоді, у Ломівці… Бабуся Пріся (1861—1947), Прісина Євстахіївна, походить із родини кріпаків, привезли її в Суху з Харківської лінії (найбільшого невільничого ринку України в XIX столітті), неписьменна, але вельми обдарована жінка, пряла, вишивала. Мала добру вдачу, її любили родичі, невістки, сусіди. Дитинство Олеся було осяяне теплом і ласкою її серця і голосу. Співала онукові колискові, жаліла, гладила по голівці русявого хлопчину, купала в любистку і в любові. Розповідала малому Олесю казки, бувальщини, чувані від старих людей. Водила його до церкви, на півчу. “У дитинстві я був дуже релігійний. Найперше завдяки бабусі, — напише він пізніше у свій щоденник. — І те почуття, що відтоді лишилося, не раз потім допомагало мені у житті і творчості”. Бабуся Прісина, що казками, народними піснями, молитвою, любов’ю замінила Олесеві матір, і сама не відала, що плекає душу майбутнього великого письменника, Хата в Сухій — майже така, як в дитинстві Олеся мрійливу, чутливу, людяну, талановиту, неосяжну… Сестра Шура. Ломівка. Ломівка (раніше село, нині Дніпропетровськ), вулиця Клубна, 25. Садиба-музей, у якому живе на білім світі від 1914 року мила, приязна сестра письменника Олександра Терентіївна Сова, “бабуся Гончар”, як її з ніжністю називають дніпропетровцісічеславці. Друга після бабусі Прісини невсипуща Берегиня Олеся, сестра Шура. Та, що втратила його, дворічного, не за власним бажанням, а стрілася вже з сімнадцятилітнім харківським студентом. “Олесь як приїхав у 1935-ім тоді до нас, перед Вознесенням, я його вперше дорослим після Сухої побачила, йдемо ми увечері вулицею, а на нашій церкві сичі сидять, і так кричать, а братік і каже: “Сичі лихо віщують”. А наступної ночі більшовики вже церкву й розвалили”, — згадує сьогодні його сестра Шура. Олександра Терентіївна розповідає, що Олесь був вихований у християнській вірі, 1933 року купив у бідної чужої бабусі, що потребувала шматочка хліба, Біблію. У роки війни вона зберігалася в хаті родичів на Полтавщині, а після війни він перевіз її до хати сестри в Ломівку на Дніпропетровщині й читав щоразу, коли сюди приїздив. Востаннє він був тут 1984 року, а Біблія тай досі лежить на книжковій полиці у ломівській хаті. — А коли Олесь із війни повернувся, я його питаю: “Ти скажи мені, братіку, чи є Бог? Бо тут кажуть, що треба від нього відмовитися, — згадує сестра Шура. — А він мені: “Ну а ти сама віриш?” Я кажу: “Наскільки я це розумію, настільки й вірю”. А він мені: “От і вір!” Отак сказав. А ще таке розказував: “На фронті йдемо в атаку, навколо мене хлопці, як снопи падають, а мене кулі не беруть. Думаю, це хтось молиться за мене, або бабуся, або сестра…” Боєць-червоноармієць Гончар мав рацію, потерпали за ним обидві його берегині. Із розмови з Олександрою Терентіївною Совою: — Авжеж, я молилася за братіка, усю війну, денно і нощно. І бабуся наша молилася та все його виглядала. А вже яке щастя було, як Олесь із фронту вернувся! Розказував, як їхав він у поїзді, наприкінці сорок п’ятого году, і зажурився. А сусід у вагоні питає: “Чого ти журишся, солдат?” — “А не знаю, куди мені їхати, чи до бабусі у село на Полтавщину, чи до сестри в Дніпропетровськ?” — “А сестра твоя добра, гарна?” — питає сусід. — “І добра, й гарна, а тільки ж я до війни був студентом Полтавського університету…” — Ну і як же вирішилося з тими університетами? — Приїхав від до нас у Ломівку, я така була рада, така рада, що не знаю, куди його посадити і чим вгощати. Кажу: “Ти ж до нас назовсім, братіку”? А він: “Я не знаю, треба ж навчання продовжити в Полтаві!” А мій чоловік Гаврило каже йому: “А нащо тобі Полтава, хіба в нас такої школи нема, як там? Залишайся, ти нас не стісниш. Он займай ту меншу кімнату, твоя буде, кровать є, і стіл для писання”. Так він у нас і залишився. Пішов до Дніпропетровського університету, там узяли його без іспитів”. Сестра дбала про домашній затишок і душевний спокій брата, лагодила його солдатський кітель, шинель і чоботи, в яких Олесь ходив на навчання. А ночами при світлі гасової лампи писав у крихітній кімнатці “Модри Камінь”, і “Альпи”, і “Голубий Дунай”, і “Злату Прагу”. Жарко топилася пічка, і грубка, одна на двох, зігрівала обидві кімнати. Отака вона, Шура, як із народної пісні, старша сестра, що “сідельце знайшла, коня осідлала”. Від 4 квітня 2003 року на будиночку, де мешкає сестра письменника, висить меморіальна дошка, на якій написано: “Тут уроках 1945—1947 жив і писав свої твори Олесь Терентійович Гончар”. Лагідна, безкорислива Олександра Терентіївна Сова, сестра Шура, давно відома цілителька хворих ломівців, і не тільки їх, ай приїжджих — вона лікує молитвою і словом. У неї “на прийомі” можна побачити і відомого актора, і депутата, юних молодят і 4 квітня 2013 року Олександрі Терентіївні, старшій сестрі Олеся Гончара, виповниться 99 років

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин