Шевченкіана 13 “Уперше питання про всенародне вшанування Тараса Шевченка порушили ще 1905 року”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Злякалися Тараса
Слово Просвіти, №12 за 2013 рік
Василь ГАЛАЙБА, києвознавець
Уперше питання про всенародне вшанування Тараса Шевченка у зв’язку з 50-річчям від дня смерті й 100-річчям із дня народження, що наближалися, представники прогресивної української громадськості порушили ще 1905 року, а Полтавська губернська земська управа виступила ініціатором спорудження йому в Києві пам’ятника. Тоді ж було створено особливий комітет при Київській міській думі, який, об’єднавшись із полтавськими земцями, утворив об’єднаний комітет для спорудження цього пам’ятника. 1908 року через пресу він оголосив про свій намір поставити його або у сквері біля реального училища (на теперішньому Майдані Незалежності), або в Золотоворітському сквері, або в кінці Бібіковського бульвару (на місці нинішнього пам’ятника Леніну) чи на Караваївській площі (тепер площа Льва Толстого). Таке повідомлення викликало жваву дискусію і на шпальтах місцевих газет, і на засіданнях міської думи. Дехто висловлювався проти розташування пам’ятника біля Золотих воріт, де “колись був руський Кремль і де повинні стояти пам’ятники Ользі, Ярославу Мудрому, Володимиру Мономаху, Роману і Данилу Галицьким або іншим князям, але тільки не Шевченку, який історії Стародавньої Русі не знав і знати не хотів”. Група гласних міської думи, серед яких були поляки Ржепецький, Новицький і Козловський, єврей Шефтель і німець Фальберг, навпаки, обстоювали місце для нього тільки в центрі стародавньої частини Києва. А гласний Добринін, твердячи, що Т. Г. Шевченко
Маргарита ДОВГАНЬ
Прекрасний пам’ятник Тарасові Шевченку в Ромнах (Сумщина), встановлений 1918 року на першій хвилі революції і надій українства на Свободу, створив наш великий митець Іван Кавалерідзе. Десятиліттями ніхто не дбав про його збереження в належному стані. Зроблений він був із бетону, та ще й не дуже якісного. Скульпторові допомагали місити бетонну масу, ліпити постамент-курган його друзі й артисти театру “Березіль” Леся Курбаса. 3 грудня 1978 року, на 92- му році життя, майстер помер. За 3 роки до смерті Кавалерідзе з ним познайомився молодий тоді скульптор Борис Довгань. Представив його Іванові Петровичу товариш і сусіда по квартирі, викладач, живописець Євген Лученко. Б. Довгань часто бував у Івана Петровича вдома. Спілкувалися на мистецькі теми, допомагав у побуті. Згадався такий епізод. Страшенно захотілося Іванові Петровичу свіжої рибки! Борис поїхав до Дніпра і купив кілька рибин у рибалок. Дружина Кавалерідзе Надія Пилипівна її приготувала. Ото було радощів! Іван Петрович багато розповідав про себе, про своє навчання мистецтву в Парижі, де його покровителькою була дружина вченого Мечникова, яка також займалася скульптурою. 1911 року,
“…нічого визначного не написав, а його політична діяльність йшла врозріз із загальними інтересами Росії”, наполягав на скасуванні абсолютно всіх запланованих заходів щодо вшанування поета. Своєрідно заявили про свою позицію мешканці Подолу: “Монументами украшен Старый город уж давно, — Сколько памятников, башен В нем уже водружено! А Подол грязнее хлева И на улицах своих Украшений, кроме “Лева”, Не имеет никаких. Молим Вас, не обижайте Горемычных, сирых нас: Нам Тараса дайте, дайте, Пусть стоит у нас Тарас!” Більшістю голосів дума зупинила свій вибір на сквері біля реального училища, але незабаром скасувала своє ж рішення на користь пам’ятника княгині Ользі, який і було поставлено 1911 року. “Адже ви самі розумієте, що кавалер завжди повинен поступитися місцем дамі”, — ніби мовив перед гласними думи її голова Дяков як виправдання. А місцем для пам’ятника Шевченку було остаточно визначено Караваївську площу. Пожертвування на пам’ятник, сума яких становила 135 тисяч карбованців, надходили на адресу об’єднаного комітету з усіх куточків Росії, а також із Америки, Австро-Угорщини, зокрема від О. М. Терещенка — 1000 карбованців, від Київського губернського земського комітету — 1500 карбованців. Але була й протидія. Так, попечитель Київського навчального округу навідріз відмовив міському голові в проханні відкрити при всіх школах округу збирання пожертвувань. А священик села Волковинці (нині Хмельницької області) протоієрей Дулинський повернув комітетові підписний лист для збирання пожертвувань серед парафіян своєї парафії з такою відповіддю: “Т. Шевченко нічим особливим у російській літературі не вирізнявся, нічого він не створив геніального й ідеального, що могло б спрямувати розум і душу людини до прекрасного і доброго, щоб йому поставити пам’ятника в Києві — матері міст руських…” Ще категоричніше висловився у розмові з членами ради Київського клубу російських націоналістів у день свого смертельного поранення в міському оперному театрі 1911 року голова Ради Міністрів Столипін, котрий перебував тоді у Києві: “Доки я стою на чолі уряду, встановлення цього пам’ятника допущене не буде”. Проведені протягом 1909— 1912 років три всесвітні кон-
Караваївська площа (зараз — площа Льва Толстого) і Велика Васильківська вулиця. Листівка 1914 року
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
