Про-читання · “При каганці читаю “Кобзаря” І на початку юного століття”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Світлопис таємниці миті
Слово Просвіти, №12 за 2013 рік
З РОСИ Й ВОДИ!
МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ
ОКО Де вовче око, мов свіча, Горить і не згорає, Знов чути дзенькання меча Від пекла і до раю.
Хтось точить зброю уночі, Де свічка — вовче око. Шукають здобичі сичі В степах широких.
Горить до раю совісна свіча, До пекла — вовче око. Повз темне брязкання меча Душа летить до зір високих.
СВІЧА
Павлові Мовчану
При каганці читаю “Кобзаря” І на початку юного століття. Вкраїнська світиться зоря Крізь чорне віття.
Життя минає при свічі, При ній народжуються діти. У край, де плачуть вже й сичі, Зозулю нашу зносить вітер.
У кирзаках і куфайках Простуємо у глиб століття, А в душах, небесах, думках Іскрить вчорашнє сміття.
ОСТАННЯ КРИХТА Останню крихту хліба віддали Горобчикам на вдячний спогад. Голодними за обрій побрели — Та зберегли пташиний погляд.
Той погляд завше грів і вів До Господа нас, дивно сущих,
Микола МАЧКІВСЬКИЙ, член НСПУ, м. Хмельницький
Книжка невелика за обсягом, але вагома за змістом, літературними якостями. Зроблено детальний аналіз доробку поета, з’ясовано, яка його роль у сучасному літературному процесі, наскільки багатшою стала культура України завдяки його пісням. Пісні уславили Михайла Ткача найбільше. Та не менш плідно і добротно працював він як прозаїк, критик, перекладач, кіносценарист. За сценарій документального фільму “Радянська Україна” удостоївся Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Отож творча спадщина відомого буковинця різножанрова, а головне — талановита, самобутня, належить перу справжнього майстра, робить висновок авторка дослідження. Власне, хто читає літературні портрети? Викладачі словесності, учні, студенти… Інші категорії читачів ними не цікавляться. Книжка Світлани Телешман “Пісня Михайла Ткача” — також літературний портрет. Але такий, що зацікавить кожного, хто любить пісенне слово. У цьому ґрунтовному дослідженні не лише аналіз поетового доробку. Авторка подає колоритні картини, епізоди життя свого земляка, в яких — дух Карпат.
І ми прийшли до днів та слів, І молитов, мов хліб, насущних.
МОВА Кирилиця вірна, надійна латина… Санскрит із століть не мовчить – Говорять про долю моєї Вкраїни, Про вічність її і про мить.
ДОБА Доба настала хитра, язиката, Доба легких трибун і домовин. Слова-ізгої, словеса-пірати Вганяють у серця одвічний клин.
Пороги збиті, скручена підкова. З трибун беруть дошки для трун. Коли ж настане ера хліба й слова? Коли ж ми вийдемо з дірявих чунь?
ХЛІБ І СЛОВО Скибку хліба принесла Сонячно казкову. І від голоду спасла — Врятувала слово.
Може, солі принесеш Із мого туману, Де сивіють сиваші — Українські рани?
Може, чистої води Ти попросиш нині, Де були мої сліди Босі на стежині?
Ти мене прости, прости, Поцілуй же знову. Я без хліба, як і ти, Та з любов’ю й словом.
* * * Домашній запах диво-рути, Любисток лине до води. Ось так воно і має бути Сьогодні, завтра і завжди.
Леонід ТОМА, Харків
Ліричний момент привноситься у вірші діонісійським началом — природним першопоштовхом почуття, яке, долаючи логічні повсякденні поняття, заповнює всю сферу творення. У цьому ще раз переконуєшся, поринаючи в своєрідний образний світ поетичної книжки Миколи Славинського “Тайнопис миті” ( Київ, “Толока”, 2012). Там є, зокрема, такі рядки: “І янголи мої почують, // Як сію жито для життя…” Наш час схильний запитувати, скільки дивідендів приносить таке світобачення, який зміст і сенс його? Зрештою, навіщо зрілий автор (Микола Славинський народився 28 березня 1948 року) переймається загадковим “тайнописом миті”, що хоче сказати тим чи тим рядком? І справді… А дощ вирощував опеньки, Кропив пороги, лиця стін. І далі біг, мов гном старенький Із бородою до колін. Хіба не дитяче, точніше — не дитинне бачення навколишнього? Хто не сприймає лірики, може критикувати чи не кожен образ. Мовляв, як це дощ “вирощував опеньки” і що це за “лиця стін”? Тим часом учителі в Славинського-поета були справжні. І чарівник українського слова Михайло Стельмах, з яким автора “Тайнопису миті” поєднувала творча дружба, і незабутній лицар нашої лірики Микола Вінграновський (рекомендував до Спілки письменників України). Їхнє запашне квітуче слово стало своєрідною передумовою поезії Миколи Славинського, якого, ще одинадцятикласником, із далекого села Павлівка, що загубилося в кіровоградських степах, знаний критик Володимир П’янов 1966 року викликав до столиці на семінар юних літераторів. То була воістину щаслива мить, адже початківців благословив на пошуки свого слова сам Павло Тичина. Та вчорашній семінарист тривалий час не оприлюднював поетичних мініатюр — навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, працював у газетах і журналах, заробляв публіцистикою та літературною критикою, а вірші… Писав для себе й для темряви шухляд, бо ніхто їх не оприлюднив би — без гімнів партії та од вождю. Отож перша (справді осяжна, вагома!) поетична збірка “Зупини мене, Господи” з’явилася друком лише 1998 року. Її автор давно вже вступив до Спілки письменників України, мав за плечима книжки й досвід праці в “Літературній Україні” та журналі “Київ”. І ось — тайнопис, радше — світлопис ще однієї миті… Бо й справді, всі чотири розділи нової збірки пронизані сяйвом білого світу, перейняті ясними відсвітами оптимізму, щедро осонцені добром, шляхетністю, злагодою й милосердям. Така чиста поезія почуття може народитися тільки з дотиком душі поета до ще не дослідженої “зоряної речовини”, яка визріває десь у глибинах світобудови. На мою думку, Микола Славинський, добре розуміючи “всепогодність” справжньої лірики, вміє художніми осяяннями надавати символічності, здавалося б, безпросвітній прозі життя. Найкращі рядки його поезії мають особливу “радіоактивну” проникність. Вони дають змогу заглянути в своєрідну кузню душі, де бринить внутрішній вогонь, без якого не можливі несподівані поетичні рядки. Скажімо, такі: “Все стає осіннім, жовтоликим, // Наче у степи забрів Китай” чи “На лапках легіт зорям служить”. У збірці є і мить радісна, легковійна (“Уже веселка від весни // На човен червня звисла”), і сонцесяйна (“Впало яблуко вдосвіта лунко: // Знову білий доспілий налив”), і казкова (“Хтось чи щось прохукає шибки,// Впустить зірку до хатини. // Може, ти, а може, із ріки // Знов русалонька прилине”). Є також, і не одна, мить драматична, і мить трагічна: “Тихо-тихо люди жнуть — // ще тихіше смерть ведуть”. Зрілий лірик зішкрібає зі слів наліт тривіальності, прагне лаконічності, нерідко так відшліфовує рядки, що вони сприймаються як афоризми: “Втікають люди — не втече народ, //Якщо таки народом зможе бути”, “Ми звикли до гріхопадінь, // Ми любимо свої печалі”, “Не стане сонце на коліна // І не помолиться за нас”… Воднораз автор “Тайнопису миті” цінує інтуїтивне начало, ту глибинну метафоричність, яка мовби тече в рослині, струменить у світлі, всміхається устами дитини, сяє в квітуванні юності, палахкотить у закоханому жіночому серці: “Таких, як ти, // немає і не буде”… Микола Славинський сповідує примат творчості над пізнанням, утверджує діонісійське начало живого віршотворення, а не безкровні, безособові “тексти”, знову й знову шукає слово, яке, мов заломлення променів у лінзі, дає змогу вияскравити й прочитати тайнописи миті.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
