Читацьке віче · “Шевченко пророкував кінець Російської імперії, кінець безмежної влади її тиранів, що спираються на маси російського народу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Двісті років без Шевченка?
Слово Просвіти, №12 за 2014 рік
Нещодавно у статті Т. Гундорової з’явилося твердження про “двісті років без Шевченка”. Напевно, авторитетний літературознавець хоче цим підкреслити, що українське суспільство й досі не розуміє свого поета-пророка. Гадаю, це не зовсім так. Спочатку треба внести певне уточнення: ідеться про “сто сімдесят чотири роки без Шевченка”, бо перший “Кобзар” вийшов 1840 року. Саме від того часу можна говорити про вплив Шевченка на українців, вплив, який у ХІХ ст. російська влада обмежувала всіма можливими способами.
Роксана ХАРЧУК
Твори Т. Шевченка у Російській імперії здебільшого були під забороною: або поширювалися у списках, або видавалися за кордоном, принаймні ті, в яких нещадно висміювалися російські царі й абсурдні імперські порядки. Картину кругової поруки зажерливих і безвідповідальних російських аристократів, начебто християн, під п’ятою “батюшкісамодєржца” у “комедії” “Сон” описано так переконливо, що ця картина, відома з легкої руки І. Франка як сцена “генерального мордобою”, поширюється й на сучасного російського диктатора і на його маріонеток. У совєтські часи пропаганда зробила усе можливе, аби перетворити живе слово Шевченка на музейне, занафталінене. Створювалася ілюзія: якщо немає такого явища, як цар, то й слова поета про царів утратили актуальність. Одначе Шевченкова пересторога: “ростуть і висяться царі” остаточно не забулася. З одного боку, поет опановував уми й душі українців поступово. З другого, він супроводжує українців на всіх етапах формування української нації аж до сучасної моделі політичної нації. Недаремно на Майдані “Кавказ” читав Самвел Нігоян, вірменин, що почувався не просто українцем, а громадянином України, відповідальним за все, що в ній відбувається. Коли дивишся на чисте обличчя й глибокі очі Нігояна, думаєш про Христа. Ми завжди знали, що “Кавказ” — це слово Боже. Сучасні літературознавці, зокрема шевченкознавці здійснюють комплексний аналіз текстів Шевченка, розглядають найтонші нюанси змісту, але при цьому, пишучи про поему “Кавказ”, стверджують, що у ній ідеться про кавказців — добре, що хоча б не про осіб кавказької національності. Це свідчить, що совєтська фаза шевченкознавства, можливо, й професійна з погляду літературознавства, не скінчилася. Ще й досі жива традиція прочитання Шевченка крізь призму російської історії та російської душі. Унаслідок такого прочитання у ХІХ ст. сформувався образ Шевченка-фольклорного кобзаря, мужичого поета, у ХХ ст. — співця наймитів, предтечі більшовиків і сталіністів, нарешті іпостась Шевченка-інтернаціоналіста у часи розвиненого соціалізму. Теза про “двісті років без Шевченка”, на жаль, не розкриває механізму конструювання образу Шевченка-атеїста, кращого друга російських революціонерів-демократів, який закликав українців до кривавої революції і помсти. Саме такий брехливий образ створювала совєтська, тобто російська пропагандистська машина. Нині, коли ми є свідками незавуальованої, грубої роботи цієї машини, варто звернути увагу на перекрученого, перелицьованого Шевченка, якого у совєтські часи фактично перетворили на українського Леніна. Російська імперія пам’ятники поету забороняла, СССР, навпаки, скрізь їх ставив, але при цьому знищував моральний авторитет Шевченка, і сповідувані ним християнські ідеали любові, і його образ як пророка. Шевченко насправді пророкував не соціальну революцію й не громадянську війну. Він пророкував кінець Російській імперії, кінець безмежної влади її тиранів, що спираються на маси російського народу, й майбутню перемогу українського братерства: “Обніміте ж, брати мої, / Найменшого брата”. Російська пропаганда робила все можливе, щоб замаскувати пророцтво Шевченка, вкорінене у його глибокому розумінні феномену Росії, її імперського механізму. Серед сучасників Шевченка глибоко зрозуміли Росію не так уже й багато людей. По-перше, маркіз де Кюстін, автор славетної книжки “Росія у 1839 році”, який без прикрашання показав Миколаївську Росію й постать освіченого монарха Миколи І, що увінчав російське суспільство рабів-вельмож і рабів-плебсу. Кюстіна Шевченко не читав, натомість його улюбленцями й братами по духу були А. Міцкевич і М. Лермонтов — поети, які вловили страх Росії перед свободою і вільним вибором. Їхні вірші сповнені моторошного відчуття її приреченості на рабство. У даному випадку ідеться не лише про еліти російського суспільства, а й про сам російський народ, бо кожен черговий російський тиран-самодержець — не випадковість. Кожний із них — колективний витвір і колективний вибір російського
Живий народ — бо з іменем Тараса. Він поміж нас — у думах та піснях. По світу йде всесильна і прекрасна Його двохсота праведна весна.
Йдемо до тебе й несемо, Кобзарю, У дні святкові, в пору лихоліть У спраглих душах попри біль і чвари — Твій клич: “Свою Україну любіть!”
Наш вічний геній правди і свободи. Боровсь. Каравсь. Не каявсь, — а творив. Тарас — то совість нашого народу. Він бачить все з Чернечої гори.
Не забувай: ти — українець, поки На перехрестях збурених століть Іще “Реве та стогне Дніпр широкий” І наш Тарас над кручею стоїть!
Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ
Тарас
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
