Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника “Не ти говориш мовою, а вона говорить тобою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Думка і Слово

Слово Просвіти, №12 за 2014 рік

Володимир ВОЙТЕНКО, професор Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!.. Тарас Шевченко (1848) Чи є можливою розумова діяльність, яка не спирається на мову? Існує три типи мислення: образне, конструкційне і поняттєве. Як показує назва, образне мислення — це розумова діяльність, яка не спирається на словесну технологію (є позамовною) і маніпулює образами. У такий спосіб вирішуються творчі проблеми, скажімо, художників і скульпторів (з деякими застереженнями це можна сказати про письменників). Конструктор-винахідник чи автомеханік, вирішуючи свої завдання стосовно конструкції нового двигуна чи ремонту мотоцикла, мислять певними просторово-технологічними уявленнями; конструкційне мислення також є позамовним. Якщо йдеться про роботу архітектора, то образне і конструкційне мислення тісно переплітаються. Позамовний характер цих типів розумової діяльності засвідчує та обставина, що ні художник, ні винахідник ніколи не можуть відповісти на запитання на кшталт: “Як вам пощастило намалювати “Джоконду” чи винайти принцип реактивного двигуна?” Один відповість: “Я такою її побачив”, інший: “Я про це думав”, але те, що є позамовним, не може бути розкрите у словесних формулюваннях. 1. Образне і конструктивне мислення притаманне і деяким тваринам (скажімо, собакам чи мавпам), про що свідчить їхня поведінка у певних ситуаціях. На цьому щаблі лишається дитина (людина), яка виросла серед тварин (феномен Мауглі). Але за нормальних умов Homo sapiens опановує третім типом мислення — поняттєвим, найвищим і власне людським. Чи не намагалися ви, шановний читачу, прослідкувати, як ви думаєте — словами чи без слів? Коли хтось складає вірша чи проект ділового листа, відповідь очевидна: слова є невід’ємними складниками думки. А якщо, скажімо, йдеться про дитячі спогади, розв’язання математичної задачі чи міркування про плани на завтрашній день? Л. С. Виготський (1934): “Думка не здійснюється в слові, але в слово переходить. Думка завжди прагне з’єднати щось із чимось, вона має рух, обсяг, розгортання. Все це не збігається безпосередньо з мовним потоком, його поділом на окремі слова. Одиниці (елементи) думки та одиниці (елементи) мови не збігаються. Два процеси є нерозривні, проте вони не тотожні. Слово, позбавлене думки, є мертве. Але й думка, не втілена в слові, лишається тінню, туманом, дзвоном і пусткою”. Думка реалізується лише через дію мислячої істоти чи за допомогою її слів і — ніяк інакше. Окремою темою є мовні проблеми глухонімих. Найголовніше в тому, що спілкування з людьми, які володіють і нормальною мовою, і мовою жестів, дозволяє неповносправним людям засвоїти мовні принципи спілкування, а через них — поняттєве мислення. Без такого спілкування/навчання мислення глухонімих лишається образно-конструкційним (той же феномен Мауглі). Отже, в ланцюгу мислення-мова-слово маємо складну вертикальну ієрархію процесів та їхні горизонтальні узгодження. Образний, конструкційний і поняттєвий плин думки відбувається не послідовно, не по черзі, не ізольовано, а одночасно; це важко збагнути, проте ще важче уявити щось інше. Парадоксальним (“нормально-патологічним”) є феномен ейдетизму, в дитячому віці притаманний багатьом, а в дорослому — лише окремим людям. Ідеться про високу інтенсивність сприйняття й збереження в пам’яті образів реального світу (грецьке ei- dos — образ) і про вагомий внесок образного компонента в мислення. Ейдетики краще згадують, наприклад, телефонний номер, попередньо записавши його і зафіксувавши картинку в пам’яті. Це зрозуміло, коли взяти до уваги, що сукупний обсяг мозкових структур, пов’язаних із зором, є ушестеро більший, ніж їхній слуховий відповідник. Якщо говорити про троїсту структуру мислення, то у ейдетиків кожному слову може відповідати постійний зоровий образ, не пов’язаний з реальною зоровою фігурою того об’єкта, який цим словом позначається. Відтак ейдетики мають зорові образи слів, що позначають не лише реальність, а й абстрактні поняття (скажімо, сміливість, жах, сором тощо). Ідеться про взаємне накладання функцій зорового і слухового аналізаторів. У цій царині маю особистий досвід, досі зберігаючи в пам’яті десяток (із безлічі) ейдетичних фігур; решта поступово зникла десь після 10-го року життя. Це важко зрозуміти людям, у яких ейдетична стадія розвитку мозку завершилася в ранньому дитинстві. Наведу приклад: слово “Платон”, що позначає ім’я мого батька, має форму витягнутого прямокутника, контури якого окреслені золотим, а площа залита синім. Ця та будь-які інші ейдетичні конструкції не підлягають логічному трактуванню. Для психологів і нейрофізіологів має значення їх існування, сам факт можливості зорового відображання слів. Отже, слово може сприйматися як самостійна реальність, незалежна від первинної сутності об’єкту чи явища, які цьому слову відповідають. Говоривши про пізнавальну потугу зору, не можемо збагнути якогось її збільшення через ейдетичні малюнки слів, відтак важко знайти цьому явищу місце в психології чи психопатології. Обговорюється літературна (і взагалі мистецька) обдарованість ейдетиків. Ця теза не має належного статистичного ствердження, бо частка ейдетиків не пам’ятає про дитячу особливість своєї психіки. 2. Деякі мовознавці заперечують винятково інформаційно-пізнавальний характер мови, натомість акцентують її причетність до почуттів (емоцій). Гадаю, що це помилка. Багато слів — як і інші складники свідомості — можуть мати почуттєвий тембр. Інколи він є слабкий, а за певних обставин зі слова капають кров чи сльози. Проте це не стільки входить до сутності слова, скільки є ірраціональною оболонкою, в яку його загортає той, хто говорить, чи той, хто слухає. Ідеться, зокрема, про стосунки між Мовою та Мистецтвом. Про той їхній аспект, який навіть в епоху інформатизації та математизації лишається не формалізованим і зрозумілим лише на інтуїтивному рівні. Людина не часто перебуває в інтелектуальному полі чистої науки та абстрактного мислення, пише Е. Сепір (1921), відтак раз-по-раз занурюється в гарячий струмінь емоцій, хапається за почуттєві барви слів, у такий спосіб збуджуючи в собі ауру причетності до неабстрактного буття. Отже (цитую), “мова це винятково людський, не інстинктивний засіб передачі ідей, емоцій та бажань за посередництвом системи довільно вибраних символів”. Зрозуміло, що почуттєвий тембр використовують художники слова. Водночас для кожного з них у ньому криється пастка. Слова, емоційна заангажованість яких через гнітючу одноманітність використання (та сприйняття) стають бляклими, є шкідливі, як фальшиві гроші. Справжній художник (на відміну від графомана) мусить і прагне повернути словам свіже звучання, домагаючись цього ефекту через винайдені сузір’я понять і образів. Літературою є не просто текст між книжковими обкладинками, а те, що, бувши написаним, “приобретает необычную степень знаменательности” (Е. Сепір). Спираючись на розуміння словесно-образної унікальності талановито написаного літературного тексту, не мусимо дивуватися, що його тотожне відтворення іншою мовою (переклад) є практично неможливим. Але — такі переклади є шляхетним різновидом літературної роботи, а певна їхня частка є надзвичайно досконалою. Знаємо блискучих перекладачів на українську і з української мови. Кожний талановитий літературний твір є постріл дуплетом, бо має смисловий складник, для відтворення якого достатньо знання двох мов і літературного хисту, і специфічний мовний складник, який адекватному перекладу не підлягає. Марними були б їхні пошуки у “чистому”, роз’єднаному вигляді. Проте, прийнявши тезу про потаємне співіснування двох складників, можемо говорити про майстрів слова такого щасливого обдаровання, яке дозволяє писати геніальні твори “просто”, словами, начебто свідомо обраними для такого перекладу, в якому “самі собою” поєднуються смисловий і мовний складники. Обмежуся посиланнями на Шекспіра та його вміння “подогнать свои глубочайшие интуиции под нормальное звучание обыденной речи” (Е. Сепір). Читаючи Шекспіра, маємо ілюзію, що весь світ говорить англійською, а нам у перекладі нічого не бракує. Письменник повинен користуватися всіма естетичними ресурсами, притаманними мові, проте її властивості — не його заслуга. Кожна мова готова віддзеркалити індивідуальність митця. Якщо в літературі він не народжується, то не мова є перепоною. Ідеться про те, що соціальний контекст не завжди сприяє розвитку особистості, що прагне потужної індивідуальної інтервенції в культуру спільноти. У нас, українців, тривалий час головною ознакою українськості був передовсім мелос народних пісень. Їхній мовний супровід (тексти), бувши продуктом колективної творчості (і маючи певні регіональні відмінності), не несли на собі індивідуальних авторських факсиміле. Першою, сказати б, “авторкою народних пісень” стала Маруся Чурай. Шевченко довершив цю (пісенну) справу, поза тим давши геніальні зразки індивідуалізованої літературної творчості, водночас близької до фольклорної стихії і відстороненої від неї. Це — один із творчих парадоксів: чим ближчим є митець до загальнонародних джерел, тим вагомішими є особистісні складники його Слова. Англійська письменниця Етель Ліліан Войнич (1864—1960), авторка відомого роману про боротьбу італійців проти австрійського володарювання, всім серцем прихилилася до України. Вона вивчила нашу мову і взялася за переклад Тарасових віршів. 1911 року вийшла друком книжечка, до якої увійшли шість поезій і нарис про поета, в якому Е. Войнич ставить Шевченка в перший ряд світових ліриків. Найкращими з її перекладів є “Заповіт” (найдосконаліша з усіх англомовних інтерпретацій), “Зоре моя вечірняя”, “Мені однаково, чи буду…” З почуттям вдячності маємо згадати “надзвичайного посла України в англомовній літературі” Віру Річ (1936—2009). Вона народилася в Лондоні, навчалася в Оксфорді, писала вірші — і опанувала (сказати б, несподівано для себе) українську мову. 1957 року побачив світ Франків “Пролог” до поеми “Мойсей”. 1961-го вийшла друком збірка творів Шевченка і зрештою — повністю “Кобзар”. Перу Віри Річ належать близько ста публікацій про Шевченка та про українське письменство взагалі, зокрема розвідка про український переклад Шекспірівського “Гамлета”. 3. Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), засновник Берлінського університету, належить до потужної когорти німецьких філософів; одним із духовно найближчих йому був славетний Кант. Ім’я Гумбольдта знаменує собою появу загального мовознавства (лінгвістики). Його концепція мови викладена в трьох томах, що побачили світ у 40-ві роки XIX ст. під загальною назвою “Про мову (племені) каві на о. Ява”. Перший том був перевиданий окремою книгою “Про відмінності в будові людських мов і про вплив цих відмінностей на духовний розвиток людства”. Гумбольдт належить до тих мислителів, наукові здобутки яких більше суголосні подальшим епохам, ніж сучасникам. До Гумбольдта пануючим у лінгвістиці був логіцизм, методологія формальної логіки: мова — це слова (імена предметів і явищ); мислення оперує поняттями; кожне слово виражає певне поняття, а зв’язок між мовою і мисленням є однозначний і прямий, навіть механічний. В. Гумбольдт: “Взаємозалежність мислення й слова чітко засвідчує те, що мова є не лише засіб для називання уже відомих істин, а й метод відкриття істин іще невідомих. Відмінність мов полягає не у відмінності звукової оболонки й знаків — вона визначається відмінністю світоглядів. Кожна людина може наблизитися до об’єктивного світу лише у відповідності зі своїм способом пізнання і відчування, тобто суб’єктивним шляхом. Кожна окрема мова і є одним із таких суб’єктивних шляхів пізнання”. Якби людство створило лише одну мову, її “суб’єктивність” (а мова завжди “суб’єктивна” у тому сенсі, що вона не універсальна) раз і назавжди визначила б шляхи пізнання дійсності. Множинність і розмаїтість мов — одна з гарантій сукупної гносеологічної потужності людства. Але: чи реально існуючі форми і категорії існуючих мов спрямовують мислення саме в найкраще пізнавальне річище? Чи такі мовні реалії, як підмет і присудок, однина і множина, іменник і дієслово не можуть стати потаємними творцями світоглядних концепцій, збудниками інтелектуальних пошуків певного (і, можливо, невдалого) типу? Чи можна вважати причетними до мови лише пізнавальні спрямування, а предметно-об’єктивні реалії, створювані людиною, є незалежними від мовної здатності мозку? Чи, навпаки, Ho- mo sapiens прилаштовує все, що може, під контроль мозкових структур, які є тим потужнішими, чим більше вони причетні до мовних функцій? “Не ти говориш мовою, а вона говорить тобою”, — ось зміст проблеми, яку віддзеркалюють наведені запитання. Їх загостреність має переважно публіцистичний сенс. Насправді не йдеться про те, що мова диктує людині свої “егоїстичні” закони. Розмова про те, що мислення й мова, за визначенням, є тісно зчепленими з функціями мозку. Розглядаючи їхню можливу конкурентність, дослідник свідомо спрощує ситуацію, бо не розуміє, що, власне, стоїть за цією зчепленістю; сучасна нейрофізіологія та нейролінгвістика має блискучі перспективи. На цьому закінчуючи знайомство з украй скороченим викладом філософськосвітоглядної лінгвістики Гумбольдта і готуючись до розмови про іншого мовознавця, коротко зупинимося на понятті (над)складної системи. Її найкращий зразок — людський мозок, здатний до регуляції внутрішніх проблем організму (1), сприйняття, аналізу та оперативної і стратегічної оцінки зовнішніх чинників (2), художньої і наукової творчості (3). Попри прірву всього, що нам відомо, про мозок і механізми, за посередництвом яких він реалізує кожну з трьох названих форм діяльності, ми знаємо

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин