Гаряча тема “Що силове відторгнення Криму від України не задовольнить апетитів Росії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки
Слово Просвіти, №12 за 2014 рік
Збройна агресія Росії проти України, яка розпочалася 27 лютого 2014 року силовим захопленням приміщення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, супроводжувалась окупацією півострова російськими збройними регулярними та іррегулярними формуваннями.
Володимир ВАСИЛЕНКО, правознавець-міжнародник, заслужений юрист України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор
16 березня 2014 року в умовах військової окупації там відбувся нелегітимний псевдореферендум про входження Кримської автономії до Російської Федерації, 17 березня Верховна Рада АКР, розпущена постановою ВР України, проголосила Крим незалежною державою, а 18 березня самозвані його представники підписали з президентом РФ Владіміром Путіним договір про включення його до складу Росії. Інакше кажучи, відбулася незаконна і поспішна оборудка, покликана створити видимість правомірності силового відторгнення Росією частини території України.
Генеза Безпосередніми чинниками, які спровокували збройну агресію Росії та анексію нею частини території України, були слабкість національного сектору безпеки та надто толерантне ставлення провідних західних держав до реваншистської неоімперіалістичної політики РФ на пострадянському терені. Злочинне і тривале недофінансування українських Збройних сил у часи президентства Леоніда Кучми та Віктора Ющенка завершилося руйнацією всього сектору національної безпеки за режиму Януковича. Дії керованої ним команди, яка не лише грабувала країну, а й нищила її обороноздатність, слід розглядати як державну зраду. Деградація армії та флоту, зовнішньої розвідки та контррозвідки, Служби безпеки, РНБО відбувалася не без участі спецслужб та агентів впливу Росії, які були широко інфільтровані в структури державного управління всіх рівнів і діяли безперешкодно та безкарно. Починаючи сплановану агресію проти України, керівництво Росії чудово знало про незадовільний стан українських Збройних сил та інших компонентів національної безпеки. Проте агресія проти України стала також наслідком цілковитої безпорадності західних демократій у протидії експансіоністській політиці РФ, що найяскравіше виявилося під час її агресії проти Грузії. Безкарність Росії за злочинні дії у серпні 2008 року породила новий злочин — агресію проти України в березні 2014-го. Російського вторгнення ні в Грузію, ні в Україну не відбулося б, якби обидві держави були членами НАТО або принаймні мали План дії для членства в Альянсі (ПДЧ). Здавалося, що вони мали отримати його у квітні 2008 року на Бухарестському саміті НАТО. Однак унаслідок позиції канцлера Німеччини Анґели Меркель, президента Франції Франсуа Міттерана та прем’єр-міністра Ісландії Ґейра Хорде цього не сталося. Для блокування курсу України і Грузії на членство в Альянсі Росія мобілізувала весь арсенал своєї дипломатії та спецслужб і досягла успіху. Виступаючи 29 січня 2009-го в Москві на розширеному засіданні співробітників Федеральної служби безпеки, президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв сказав: “У низці сусідніх держав зберігається нестабільна соціально-політична обстановка, не припинялися спроби розширення НАТО, зокрема й за рахунок так званого пришвидшеного вступу до Альянсу Грузії та України. Все це, цілком зрозуміло, потребувало чіткої та узгодженої роботи всіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів і вельми високого рівня координації їхньої діяльності. Мушу одразу сказати, що Федеральна служба безпеки загалом успішно виконала поставлені перед нею завдання”. Глибинна причина і безвідповідальності української влади у гарантуванні безпеки країни, і безпорадності Заходу в протидії російській експансії криється в ігноруванні рушійних мотивів української політики РФ, а відтак у неспроможності адекватно оцінити її геополітичні цілі та зумовлену ними стратегію щодо України. В історії Росії Україна відіграла особливу роль, тому її незалежне існування є викликом російській імперській свідомості й психологічно травмує сучасних російських імпершовіністів. Певний час у минулому вона була потужним духовним, культурним і ресурсним донором і разом із тим рушієм трансформації Московського царства в імперію. Після приєднання її території воно розширило свої межі до кордонів Східної Європи, а згодом проголосило себе імперією, адаптувало для себе назву української стародавньої держави — Русь — та привласнило всю історію України-Русі перед монголо-татарською навалою. Відродження незалежної державності України неминуче пов’язане з відновленням її національної пам’яті та окремішньої національної історії, робить історію Росії урізаною, руйнує міф про тисячолітню державність та споконвічну належність останньої до європейського цивілізаційного простору. Російські імпершовіністи розуміють, що без України (з її територією, ресурсами та людським потенціалом) будь-які спроби Росії відновити свій імперський статус є безперспективними. Як наслідок — тамтешня політична еліта й більшість громадян вважають, що: — Україна є частиною Росії і не повинна існувати відокремлено від неї;
— Україна винна у дезінтеграції радянської імперії і спричинених цим негараздах Росії; — росіяни й українці є одним народом, їхнє возз’єднання в одній державі має завершитися формуванням потужного надетносу та утворенням “Русского міра” з однією церквою, однією мовою та однією культурою; — незалежна державність України є геополітичною аномалією і становить стратегічну загрозу для Росії; — Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава. Укорінені в російській ментальності антиукраїнські ідеологеми та реваншистські прагнення визначають зміст української зовнішньої політики РФ, остаточна стратегічна мета якої передбачає тотальне знищення України як геополітичної реальності, національної одиниці та суб’єкта міжнародного права. Відповідно за фасадом відносин, притаманних цивілізованим відносинам між суверенними державами, Росія здійснює щодо України спецоперацію, у якій домінують три ключові імперативи: 1) протидія інтеграційній політиці України в західному напрямку, оскільки її членство в НАТО та ЄС роблять саму ідею відродження російської (під машкарою євроазійської) неоімперії нездійсненною; 2) викорінення всього українського в межах і поза межами Росії, оскільки лише знищення української ідентичності може стати передумовою створення та запорукою існування такої імперії; 3) постійне підтримання в Україні стану керованого хаосу та провокування сепаратистських рухів, спрямованих на послаблення державних інституцій, розчленування країни та руйнацію її державності. Реалізація цих імперативів відбувається в тісній співпраці російської дипломатії і спецслужб із використанням радянських традицій. Головними методами в їхньому арсеналі є підривна діяльність агентури й агентів впливу, дезінформація і шантаж, погрози й тиск, підкуп і залучення до спецоперацій кримінальних елементів. Важливим чинником, що впливає на зміст, методи і способи здійснення української політики Росії, є особистість Влідіміра Путіна, який має чекістське минуле, претендує на роль пожиттєвого “національного лідера” й демонструє параноїдальну ненависть і зневагу до українців та України. Не випадково з його обранням 2000 року на посаду президента українська політика Росії стала жорстокішою і підступнішою, масштабнішою та системнішою. Окрім протидії курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію РФ стала на шлях розширення гуманітарної агресії, здійснюваної за допомогою агентури та п’ятої колони в інформаційній, мовній, культурній, історичній та конфесійній царинах. Таким чином Росія прагне зруйнувати ідентичність українців, яка є системоутворюючим складником Української національної держави, та забезпечити “остаточне вирішення українського питання” в контексті традиційних російських імперських прагнень. Контрольована Кремлем українська влада, очільником якої став Віктор Янукович, продовжила термін перебування Чорноморського флоту Росії в Криму, відмовилася від курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію та виступала співучасником російської гуманітарної агресії проти України.
Мета Крах режиму Януковича й усунення його від влади означали, що нова українська влада відновить курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію, протидіятиме російській гуманітарній експансії, спрямованій на руйнацію державності України через знищення її національної ідентичності, та вживатиме заходів для відновлення правопорядку, зміцнення демократичних державних інститутів і збереження єдності країни. Відчувши втрату контролю над Україною, Путін вдався до збройної агресії, наслідком якої стало відторгнення Криму від України. Це була помста українцям за Майдан і водночас масштабна спецоперація, спрямована на упокорення України раз і назавжди. Агресивна акція Росії в Криму критично поглиблює конфліктну складову українсько-російських відносин і має більш далекосяжну мету, ніж позбавлення України частини її території. Підтвердженням цього є спроба російської дипломатії запропонувати руйнівний для державності та єдності України план врегулювання українсько-російського конфлікту та залучити для його реалізації західні держави. Ще 5 березня 2014 року міністр закордонних справ РФ Сєрґєй Лавров під час переговорів із державним секретарем США Джоном Керрі виклав його основні елементи, а саме: непідписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, відмова від вступу до НАТО, перенесення дати президентських виборів із 25 травня 2014 року на пізніший термін, розробка нової Конституції, федералізація України, надання російській мові статусу другої державної. У більш розгорнутому і дещо модифікованому вигляді план Лаврова було викладено в заяві МЗС Росії про Групу підтримки для України, опублікованій 17 грудня 2013-го. За своїм змістом і спрямованістю це план не врегулювання, а поглиблення конфлікту, оскільки він позбавляє Україну права на участь у євроатлантичній системі безпеки, залишає її сам на сам із Росією та створює підстави для її втручання у внутрішні українські справи. План Лаврова — програма міжнародної ізоляції України, фрагментації та розколу, русифікації та знищення ідентичності української нації, а отже, і ліквідації її державності. Ця програма передбачає відтермінування президентських виборів — очевидно, Кремль ще не знайшов подібної до Януковича маріонетки, якій можна доручити її реалізацію. Хочеться вірити, що цей план відкинуть і українська влада, і західні демократії. Слід розуміти, що силове відторгнення Криму від України не задовольнить апетитів Росії, а заохочуватиме кремлівського диктатора на подальші експансіоністські акції, спрямовані не тільки на фрагментацію України та руйнацію її державності, ай проти інших країн. Свідченням цього є концентрація російських військ на східних кордонах України та мітинги під сепаратистськими гаслами, що їх прагнуть організувати в обласних центрах окремих східних регіонів російські спецслужби за допомогою завезених туди із Росії політичних провокаторів. Владімір Путін, виступаючи в Кремлі 18 березня 2014 року, заявив, що в складі України є “значні території Півдня Росії”. Отже, можна передбачити, що невдовзі РФ зробить спробу відторгнути і їх. Не виключено також, що в певний час російська агентура може бути задіяна для створення хаосу і висунення неправомірних вимог у європейських країнах, на території яких присутні російські або російськомовні “соотєчєствєннікі”, під приводом захисту їхніх прав.
Способи протидії У цій ситуації українська влада має виявити рішучість у нейтралізації та покаранні винних у зазіханні на територіальну цілісність України й роздмухуванні сепаратизму. Водночас в. о. президента України Олександр Турчинов має публічно оголосити наказ Збройним силам України застосувати зброю в разі будь-яких спроб розширення агресії Росії поза межі Кримського півострова. Як держава, що зазнала збройного нападу, Україна має право на індивідуальну і колективну самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН. Це означає, що проти Росії як держави-агресора можуть і повинні застосуватись індивідуальні та колективні санкції військового, політичного, дипломатичного та економічного характеру. Первинну роль у протидії російській агресії має відігравати сама Україна. Лише тоді можна сподіватися на допомогу інших держав і міжнародних організацій. На жаль, з огляду на відсутність рішучості та політичної волі у нового керівництва України та на підступність дій Росії силові структури України не спромоглися швидко нейтралізувати маріонеткових лідерів кримських сепаратистів і придушити агресію
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
