Читацьке віче · “Він звик чесно трудитися, бо має в серці святе — рідне слово, якому вірно служить усе своє свідоме творче життя”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
П Пееттррооввіі ББооййккуу ппррииссввяяччууєєттььсссяя
Слово Просвіти, №12 за 2014 рік
Він, здається, й народився з палкою любов’ю до художнього слова, постійно плекав його в серці. Ця любов і проклала йому стежину до опанування секретів краси й сили саме рідного українського слова.
Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ, заслужений діяч мистецтв України, член НСПУ, член НСТДУ
Петро Тодосьович Бойко з дитинства мав слабкий зір і тому світ навчився сприймати з поміччю звукового слова. По закінченні школи вступив до Львівського паливно-гірничого технікуму за покликом романтики та ще й тому, що там була найвища стипендія. Провчився два роки, опановуючи премудрості гірничої справи, але любов до слова не згасла. Часто відвідував театр імені Марії Заньковецької та Юного глядача. Не дивно, що під час всесоюзного конкурсу художньої самодіяльності 1951 року, в якому взяв участь, попросив видатну співачку Валерію Володимирівну Барсову, голову журі, дозволити читати поезію рідною мовою. Вона не заперечила: “Читай, дорогой, этот язык нам давно знаком”. Винятковою чистотою дикції, благородним тембром м’якого шовкового голосу він завоював серед численних претендентів призове друге місце — йому заяскріла дикторська зірка і в пошуках щастя-долі подався до столиці. Переїхавши до Києва, успішно закінчує гірничий технікум і 1953 року вступає до університету ім. Т. Г. Шевченка. Якось почув по радіо оголошення на заміщення посади диктора. Подався туди. Конкурс відбувався в три тури. У першому турі взяли участь 400 осіб, до другого туру пройшли два десятки, в третьому лишилося всього двоє. Переміг першокурсник Петро Бойко. Його запросили працювати диктором Українського радіо. Вчителі в нього були справжні, українські — диктори Андрій Євенко, Ніна Савицька, Олексій Ватуля, Ігор Мурашко. “Ігор Мурашко умів так передавати найтонші смислові, логічні й психологічні зв’язки між словами в реченні і між мовними тактами фрази, як ніхто не вміє робити досі”, — згадує Петро Тодосьович. Набирався в них практичного досвіду і наполегливо працював над собою в позаробочий час, бо усвідомлював, що художнє слово в тобі не озоветься, допоки ним не переймешся, допоки в тобі воно не запалахкотить усіма барвами. Петро Тодосьович ніколи не забуває своїх навчителів — Амвросія Бучму, Поліну Нятко, Дмитра Франька, цих дивовижних майстрів, які заворожують слухачів красою й могутньою силою слова. Серед видатних дикторів неперевершений майстер художнього слова Юрій Васильович Шумський, із всесоюзних — чарівник живого слова Дмитро Журавльов. У них учився, але їх не наслідував, бо мав власну звукову палітру — свій тембр, своє відчуття й звучання слова, нарешті, своє бачення й трактування слова, закладені батьками й матір’ю-природою. Його голос дуже гнучкий, тембрально насичений, багатий на відтінки, тони й півтони. Його приємно слухати, ним замиловуєшся, йому довіряєш, бо він творить там свято, оскільки проникає в душу автора, текст якого озвучує. 1962 р. йому присвоєно звання заслуженого артиста України. Звідтоді була праця не тільки перед мікрофоном, а й на викладацьких кафедрах: виразне читання і культуру рідної мови викладав у педінституті і в університеті ім. Т. Г. Шевченка на факультетах філологічному та журналістики. Коли в Україні виник Рух за Незалежність, довелося Петрові Бойку шукати шляхи до душ і сердець слухачів. І диктор вищої категорії став священиком УПЦ Київського Патріархату. 24 серпня йому зателефонували з Руху і запропонували освятити прапор, що над Верховною Радою. Освячення було здійснено біля Святої Софії, а потім ходою всі прибули на Майдан Незалежності, де він відслужив молитву. Звідти вирушили до Верховної Ради, за ними йшов заледве не весь Київ. По обіді депутати ухвалили “Декларацію про незалежність України”. На прохання архієпископа Володимира Романюка Петро Тодосьович відслужив подячний молебень. Їздив до Канади здобувати теологічну освіту. На жаль, у Канаді виявили онкологію в оці і півтора місяця його опромінювали. Повернувшись в Україну, продовжив працю на Українському радіо. Читаючи запропоновані йому матеріали, дійшов думки, що слід здійснити ще не виконану роботу: не були прочитані і покладені на музику не тільки всі поезії Шевченка, а й прозові твори і найпрекрасніший духовний документ Поета — “Дневник”. У ці дні звучить “Щоденник” як вінець багаторічної праці Петра Тодосьовича з увічнення поетичної й прозової спадщини генія. Він прочитав і за згодою керівництва українського радіо помітно поповнив фонди Національного радіо величезною кількістю творів українських класиків і сучасників довершеними інтерпретаціями, що служитимуть взірцями для майбутніх поколінь читців. Та особливий його внесок у Шевченкіану. Майже весь “Кобзар” озвучив, дев’ять повістей російською мовою у перекладах Бориса Антоненка-Давидовича (“Наймичка”, “Варнак”), Микити Шумила (“Княгиня”, “Музыкант”), Івана Рябокляча (“Несчастный”), Івана Виргана (“Капитанша”), Леоніда Смілянського (“Близнецы”), Олексія Кундзіча (“Художник”), Степана Ковганюка (“Прогулка с удовольствием и не без морали”). Нині в інтерпретації Петра Тодосьовича звучить “Дневник” у довершеному перекладі Олександра Кониського. Звучить пристрасно, натхненно, як сповідь самого Тараса Григоровича Шевченка. Слухати цей цикл передач без хвилювання неможливо. Ними Петро Тодосьович розверзає душу геніального Кобзаря, передає його інтимні думки й переживання. Геніальне прочитання, суголосне думкам і настроям самого Тараса Шевченка! Здається, якби Тарас Григорович раптом ожив і почув, як Петро Тодосьович молитовно читає його твори, він би перед читцем схилив голову в доземному уклоні і благословив його подвиг, бо він не читає Тараса Григоровича, а творить молитву. Геніальна Марія Костянтинівна Заньковецька щиро зізналася: “Коли я виступала в ролі Галі, мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинному храмі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєї любимої героїні, — мені здається, що я молюсь… Таке ж почуття охоплює мене, коли мені доводиться виступати на вечорах, присвячених пам’яті Шевченка. Не читаю, а молюсь. Інакше не можу”. Подібне священнодійство творить і Петро Бойко — не читає Шевченка, а молиться! Дивовижний майстер слова, пси-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
