“Видавництво організувало у столиці гарну презентацію видання, яке містить 600 сторінок, понад 100 ілюстрацій”. · Доля на тлі історії 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗
Кирило Осьмак повернувся у листах і документах
Слово Просвіти, №12 за 2014 рік
У столичному видавництві “Ярославів Вал” вийшла книга “Кирило Осьмак: автопортрет в листах на тлі Владімирського централу”. Це листи Президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака та документи, що стосуються долі цього видатного діяча національних визвольних змагань, двічі репресованого комуно-радянським режимом і знищеного у тюремному ув’язненні. Автор і упорядник книги — донька Кирила Осьмака, відома громадська діячка Наталія ОСЬМАК. В інтерв’ю “СП” вона розповідає про історію створення книги, роботу з дослідження невідомих сторінок українського визвольного руху.
— Пані Наталіє, задум створення книжки давній? — Уперше ідею надрукувати листи Кирила Осьмака з тюрми висловила редакція “Літопису УПА”, це було ще в середині 90-х. Але до друку не дійшло. Потім знайшла багато документів, чотири слідчі справи, особову справу студента Московського сільськогосподарського інституту Осьмака, яку виявила в державному архіві Москви. У Київському державному історичному архіві розшукала документи Південно-Західного фронту, де батько служив під час Першої світової війни. І назбиралося вже так багато матеріалів, що вирішили зробити об’єднаний том документів і листів. Над цим я працювала близько чотирьох років. Мені допомагала Олена Сизонівна Лук’янчук, фаховий літературний редактор. І 2004 року був виданий 41 том “Літопису УПА”, де є документи, батькові листи. До листів додавала примітки, пояснення невідомих місць про родину Осьмака. Той том має дуже докладний іменний покажчик. Але потім з’явилася ідея видати окремо листи. Проспонсорувала українська Фундація “Будучність” із Торонто, Канада. Цю книгу хотілося зробити відмінною від того 41-го тому “Літопису УПА”. Я звернулася до Михайлини Коцюбинської з проханням написати передмову. Вона написала блискучу передмову. Це була одна з останніх її робіт, мені також допомогла Роксолана Свято. Усередині минулого року я звернулася до видавництва “Ярославів Вал” і з осені почалася безпосередня робота з видання книжки. І ось недавно видання побачило світ. Видрукуване у “Колосі” в Дрогобичі, поліграфічно дуже гарно зроблене. Крім “Будучності”, фінансове сприяння у виданні книги надало Середовище УГВР (голова президії Євген Стахів, голова політради Анатолій Камінський). Це Середовище створили одразу по війні, воно діє донині. На жаль, наприкінці січня Євген Стахів помер. — Чому Ви звернулися саме до “Ярославового Валу”? — Видавництво дбає про промоцію своїх книжок, їхню популяризацію, поширення, а це дуже важливо. Воно й організувало у столиці гарну презентацію видання, яке містить 600 сторінок, понад 100 ілюстрацій. Я вирішила не обмежуватися лише прижиттєвими світлинами Кирила Осьмака. Тут є також фото зі святкувань річниці УГВР, які, починаючи з 1992 року, відбуваються в селі Сприня Самбірського району, де й створили організацію. Цю книгу я присвятила 70-річчю утворення УГВР, яке відзначатимуть у липні 2014-го. — Мабуть, найважче було знайти давні сімейні фото? — Такі фото в нас були. Більшість із них мама мусила знищити задля конспірації. Якісь фото знайшла колись у родичів. Я росла з фотографією, на якій батько молодий, красивий, кучерявий, у вишитій сорочці. Я не звертала уваги на те, що фото якесь обрізане. Коли сказала про це фото молодшій сестрі першої батькової дружини Вірі Василівні, вона сказала: “Так там же була Маруся”, тобто її сестра. Це фото десь 1923—1925 років. Тривалий час я не знала про першу сім’ю батька, думала, що Леся — моя кровна сестра. Був у батька ще син Олег, який помер 1936 року. Взагалі мені вдалося знайти навіть досить багато старих світлин. Старі листи зберегла мама. Коли батько нас розшукав, і ми зрозуміли, що нас викрили, мама все ж зберегла листи. Одні адресовані мамі, окремо батько писав мені. Пізніше писав листи до своєї молодшої сестри Галини Іванівни. Нам батько вперше написав у березні 1954 року, рівно 60 років тому. До того ми нічого не знали про його долю. Батько шукав нас через МВС. 1953 року, після смерті Сталіна, він звернувся до міністерства. На перший лист відповіли, що Людмила Олексіївна Осьмак серед арештованих не значиться. Але вже на другий лист йому дали нашу адресу. Хоч мама, для конспірації, дещо змінила: я числилася по-батькові Богданівна, було в документах змінено рік і місце мого народження. Отож із 1954 року пішли батькові листи нам і прийомній дочці Валентині, яка підтримувала його всі попередні роки, надсилала гроші.
Спершу я не знала ціни тим листам. Коли познайомилася з Василем Куком і сказала йому, що я дочка президента УГВР Кирила Осьмака, для нього це була велика несподіванка. Одразу навіть не повірив. Запитав, які у мене є документи? Кажу, є батькові листи. Він попросив почитати. І порадив мені, як я маю працювати над цими листами, щоб їх оприлюднити. Саме він дав поштовх для цієї роботи. Крім листів родині, я додала в книжку тюремне листування. І ще тут, у Києві, перебуваючи під слідством, і у Владімирській тюрмі, він подавав звернення до тюремного начальства. І характерні резолюції на ці його звернення. Ось, наприклад, лист батька до тюремного начальства. Українською мовою, саме так він звертався в
Києві. “В тюрмі, якою Ви керуєте, я вже 9 місяців, а взагалі в ув’язненні 3 роки й 1 місяць. Весь час жив без передачі. Я потребую матеріальної допомоги, підтримки продуктами. Прошу повідомити мою рідню за адресою, яку подаю нижче, про моє прохання допомогти мені”. Це 12.10.1947 року. На листі, з лівого боку: “Разрешить. Начальник тюрьмы”. Але зверху друга резолюція: “Ему объявить, что просьба удовлетворена, но фактически никакого письма не посылать”. І так із другим, третім листом… — Його арештували ще 1944 року... — Слідство тяглося аж 4 роки. Як ми роздобули особисту справу батька? Ми з чоловіком 1994 року поїхали туди, у Владімир. Наша мета — знайти могилу батька. Зайшла в тюрму, вона межує з цвинтарем. Гадали, може, в тюрмі збереглися якісь документи. Співробітниця тюрми знайшла картку обліку, прочитала нам номер могили батька, пообіцяла знайти того дня якісь документи. Звичайно, ніякої могили ми тоді не знайшли. А співробітниця повідомила, що в архіві ФСБ Владімирської області є “Личное дело” батька. Там дали для ознайомлення дві папки цієї особової справи. Це 1994 рік. Скажу, що років через два мені б її не дали. А слідча справа батька була в Києві. Чесно кажучи, спершу я побоювалася шукати ці документи і не зверталася ні до кого. Але коли святкували 50-річчя УГВР 1994 року, я пішла в СБУ. Заявила, що мій батько був репресований і я хочу ознайомитися з його слідчою справою. Мене запитали, чи батько реабілітований? Кажу, що ні. В такому разі, кажуть, напишіть заяву на реабілітацію. Тоді був Радянський Союз, зараз незалежна Україна, він перед Україною не винен. Я подала таку заяву, і 5 грудня того ж року в прокуратурі мені вручили довідку про реабілітацію батька. І лише після цього ознайомилася зі слідчою справою. — Чому цим займалася прокуратура?
— А батька й засудили без суду. Було таке ОСО, “особое совещание”. Отож у січні 1995 року я почала знайомитися зі слідчою справою. В ній 6 томів. Зверніть увагу, ось у книзі протокол допиту батька, час допиту — з 10 вечора до 6 ранку. — Восьмигодинний нічний допит… — Я зробила графік викликів на допити. Є місяці, на дві третини позначені допитами, безкінечними допитами. Коли ми шукали документи про батька, то й у Владімирі, і в Рязані, і в Москві співробітники архівів, інших установ, наприклад, жінка з українським прі звищем Ткаченко, й інші ставилися до нас з чоловіком із симпатією і співчуттям. Але коли я була там у пошуках нових документів через два роки (1996-го), росіяни сказали: те, що ми дозволяли два роки тому, нині вже не дозволять. Нагадаю, що мого батька арештовували ще під час великого терору, у 30-ті роки на Рязанщині, де він працював агрономом. Молодий співробітник ФСБ був здивований таким звертанням 1994 року щодо арешту українця аж 1938 року. Але знайшов справу батька і говорив із нами з явною симпатією. Здивувався, що справа батька така велика. Як правило, справи тих кривавих років тоненькі, кілька сторінок: арешт, вирок, розстріл. А тут 370 сторінок. Каже, коли почитав, то зрозумів, що батько врятував себе від смерті тим, що не визнав жодного звинувачення. І 1940 року батька звільнили. Я умисне на називаю в книзі імена цих порядних людей із Росії, бо не знаю, як їм би зараз повелося. — Ще є якісь невідомі сторінки, “білі плями” в дослідженні політичної долі Вашого батька, його соратників? Вам є над чим працювати? — Коли 1944 року обрали Українську Головну Визвольну Раду, було вирішено, що вона очолить визвольну боротьбу українців за державність і діятиме тут, в Україні. Але згодом вирішили частину людей відправити за кордон, щоб вони там поширювали інформацію про визвольну боротьбу в Україні. 25 липня відбулося засідання Президії УГВР, за її рішенням більшість членів Ради виїхали за кордон. Ті, хто виїхав, залишилися живими. В Україні тоді залишилися президент УГВР Кирило Осьмак і голова Уряду Роман Шухевич. Їхня доля відома. Батько неодноразово писав звернення до Президії Верховної Ради, Генпрокуратури, ЦК із вимогою реабілітації. Мамі він написав, що в одному з таких звернень на 9-ти сторінках описав, як його катували. В особовій справі значиться, що такий лист отриманий і відправлений, але самого листа у справі немає. Шукаю ці листи. У Києві їх нема, я передивилася всю слідчу справу. Напевно, вони в Москві.
— Ви добилися перепоховання Вашого батька в Україні, в Києві. — Найперше, треба сказати про Середовище УГВР. Саме Василь Кук ініціював перепоховання батька в Україні. Була довга епопея. Я написала в Росію, мені відповіли, що вони не шукатимуть поховання батька. Врешті, нам це вдалося зробити. Ми поїхали у Владімир у розпал Помаранчевої революції. Я знайшла цікавий документ, свідчення доглядачки й адміністратора Княже-Володимирського цвинтаря Малишевої, де вона пише, що саме тут 17 травня 1960 року був похований Кирило Осьмак. Ми пройшли всі інстанції, отримали дозволи міської влади, її служб. Перепоховали 11 грудня 2004 року, теж у розпал Помаранчевої революції. Вдячна за сприяння Товариству політв’язнів і репресованих на чолі з Євгеном Пронюком. Він організовував відспівування батька у Володимирському соборі, віче біля пам’ятника Шевченку.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
