Читацьке віче “Постала потреба встановити лад у державі для життя і розвитку українського народу”. 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗
Катерининська церква вільна. А які ж уроки цієї історії?
Слово Просвіти, №12 за 2014 рік
Петро АНТОНЕНКО Фото автора
Катерининська церква зустрічає всіх, хто в’їжджає в місто з боку столиці. Ця церква не входить до пантеону 5-ти храмів домонгольського періоду, якими пишається місто. Катеринка ж, як її лагідно називають, юна, за чернігівськими мірками їй “усього” трохи більше 300 років. Але вона — одна з туристичних перлин міста. Ця затяжна епопея почалася майже 8 років тому, коли навесні 2006-го тодішній голова обласної державної адміністрації Микола Лаврик видав розпорядження про передачу церкви громаді вірян, адже ще на початку 1990-х вища державна влада України постановила передавати вірянам приміщення церков. Відновлювалася історична справедливість. Не кажучи вже про знищення храмів за комуно-радянського режиму, багато й уцілілих не були діючими церквами, у кращому разі — музеями, в гіршому — складами або стояли порожні. Щодо Катерининської церкви, то тут був музей народного мистецтва Чернігівщини, підрозділ Національного заповідника “Чернігів стародавній”. Тож виникає запитання: як бути з музеєм? Влада міста та області запевнила громадськість, що музей збережеться, існуватиме в іншому приміщенні. До літа узгодили всі правові аспекти передачі храму, почали вивозити експонати музею. І раптом напередодні передачі музею вірянам церкву заблокували самі віряни. І тут варто згадати про розкол українського православ’я. Воно розділене, як мінімум, на дві конфесії — Українську Православну Церкву Київського Патріархату і Українську Православну Церкву Московського Патріархату, яка домінує у нашому православ’ї, хоч лукаво воліє називатися просто УПЦ, без згадки про московських хазяїв конфесії.
Україна йде до довгоочікуваного оновлення. У цей складний період очищення держави і кожної людини маємо глибоко усвідомлювати роль духовних святинь, у яких закодовано силу наших пращурів — національного Славня, Прапора, Герба. Українці традиційно називають свій прапор жовто-блакитним. Згідно з правилами вексилології (науки про прапори), першим називають колір, який є верхнім. У жовто-блакитному прапорі жовтий колір головний, а блакитний — допоміжний. Поєднання жовтої і блакитної барв має на наших землях давнє походження. Традиція їхнього використання сягає дохристиянських часів. У світогляді українського народу це зафіксовано у найдавніших колядках про Створення Світу. В них співається, що із синього моря (Вода) птахи винесли золотий камінь (Світло), з якого постало “ясне небонько, світле соненько”. Жовто-блакитні прапори використовувалися за часів Козаччини, під час революції 1848—1849 рр. в австроугорській частині України. У роки Першої Світової війни 1914— 1918 рр. жовто-блакитні прапори були найбільше поширені у Західній Україні. 22 березня 1918 року Центральна Рада у Києві ухвалила “Закон про державний прапор Української Народної Республіки”, який був жовтоблакитним. Після проголошення незалежності України 28 січня
Нарешті зник намет пікетувальників-вірян Московського Патріархату біля Катерининської церкви Чернігова. Його змела Єврореволюція в Україні: ні, намет ніхто не трощив, його прибрали самі протестувальники, зрозумівши, що ми живемо вже в іншій Україні.
Церкву заблокували віряни саме Московського Патріархату, це був не просто пікет, тут виросла так звана “похідна церква” — величезний намет під північною стіною храму, з боку центральної Красної площі міста. Протестувальники начепили на двері храму свої замки, закрутили їх дротом і нікого не впускали: ні церковну громаду, якій передали в користування храм, ні міліцію, ні законних господарів приміщення, державну структуру — Національний заповідник. Основна причина — протестувальники вважають, що храм передали “не тій церкві”. А передали його православній громаді Київського Патріархату. Марно доводити протестувальникам, що Московський Патріархат мав у місті понад 10 храмів, а Київський — лише два: П’ятницьку церкву (за театром) і храм Михайла і Федора (над Стрижнем). Не кажучи вже про історичні аспекти, про те, чому це має відійти Московії храм, який збудували українські козаки. “Стояли” понад сім із половиною років, пікет-намет став центром тяжіння для радикалів від церкви і політики, аж до приїжджих відвертих україножерів і юродивих, які всі ці роки товклися довкола Катерининської церкви. Доходило й до ексцесів. Однієї зими невідомо чому “похідний храм” згорів.
Два роки до заблокованого храму не могли потрапити не лише віряни громади, а й дирекція заповідника. Між тим, перенесення експонатів колишнього музею чомусь відбувалося повільно, а блокували храм так стрімко, що в будівлі залишилося багато цінних експонатів. Заблокована церква не опалювалася дві зими. За цей час вийшла з ладу система опалення, значних пошкоджень зазнали і сам храм, і експонати музею. Цю ганебну епопею не можна вважати завершеною, хоч уже кілька років Катерининська церква відкрита як діючий храм громади Київського Патріархату. Є питання, які так і лишилися без відповіді. Яких же все-таки збитків завдали храму і експонатам музею в результаті кількарічної блокади? Чи компенсував хтось ці величезні збитки, витрати на ремонт храму і реставрацію експонатів? Чи є належна оцінка діям чернігівських правоохоронних органів — насамперед міліції, а також судів, які виносили трафаретні рішення “про розблокування храму” і нічого не робили для їхнього виконання? Так само, як оцінити дії прокуратури, яка всі роки спостерігала за цим беззаконням? Стоянням “похідної церкви” порушувалося безліч норм і правил. Починаючи з того, що це взагалі заповідна територія міста, на якій категорично заборонено виставляти будь-які споруди. Тут навіть заборонено в’їзд транспорту, окрім спеціального. А ще є запитання до обласної і міської влади: де обіцяний відновлений музей народного мистецтва Чернігівщини? …Ось вона, звільнена красуня — Катерининська церква. Уперше за сім із половиною років можна зробити нормальне фото. Між іншим, у нормальній державі не дозволили б паскудити подібні території з огляду навіть на те, що тут — туристичний об’єкт, і люди повинні мати можливість милуватися ним. Нарешті у нас є така можливість. Єдине — щоб такі гротескні історії не повторювалися надалі.
Люблю, співчуваю, ненавиджу Андрій БАЛИЦЬКИЙ, старий галичанин (87 р.), учасник війни, м. Зборів Тернопільської обл.
Люблю життя, хоч доживаю віку і було в ньому мало радості, бо юність і молодість минули у грізні воєнні й повоєнні роки, а потім важка праця, щоб заробити на хліб насущний. Люблю весну, коли в природі все оживає, цвітуть перші підсніжники і проліски, коли прилітають із вирію лелеки і солов’ї, повітря насичується запахом садів. Люблю й інші пори року, бо кожна з них має свою красу. Люблю спостерігати з вікна (на вулицю вже не виходжу), як молоді матері ведуть уранці діток у дитячий садок, а вони дріботять ніжками, бо крочок у них ще малий, як школярики з ранцями на плечах ідуть в школу, і думаю, що вони в них несуть, бо здається, що вони важкі. Подумки бажаю їм добра і щастя, це ж бо молоді громадяни України. А ще люблю народні пісні, в яких душа народу, а не сучасні одноденки, в яких ні змісту, ні мелодії, рідну мову з її діалектами, народні звичаї. Різдвяні колядки, Великодні гаївки, люблю наш національний одяг, вишиванки і все, все, що є в рідному краі, а ще працьовитих людей. Співчуваю людям, інвалідам із дитинства, які або через нещасливі випадки втратили працездатність і потребують нашої допомоги, яку не завжди мають, одиноким і стареньким батькам, від яких відреклися рідні діти, дітям-сиротам, і тим, що стали ними при живих батькахп’яницях і наркоманах. Співчуваю і тим молодим людям, які не можуть знайти роботи і щоб якось вижити, пішли в силові структури. Думаю, у душі вони залишилися людьми, а не перевертнями і яничарами, і не підуть проти свого народу. Ненавиджу всяку наволоч і рейдерів, і кілерів, хабарників, злодіїв, обманщиків, продажних суддів, лжесвідків, слідчих, які катуванням добиваються від затриманих потрібних їм зізнань, мільярдерів, які невідомо звідки взяли свої капітали і розорили країну, державних чиновників високого і найвищого рангу “професіоналів”, які тільки й думають про себе, а народ для них ніщо. А ще ненавиджу лжепророків, що спекулюють на релігійних почуттях людей, “виганяють з них бісів” і нагло грабують їх, і тих, що топлять своє здоров’я в пиятиках, наркоманії і курінні, хоч як дивно, багато серед них жінок і молодих дівчат. Нині у нашій країні таке політичне і економічне становище, яке описав в одному із своїх віршів (збірка “Спогад”, ст. 58) відомий поет і композитор Олександр Білаш: Все продається і купується, затям Торгують розумом, здоров’ям, тілом, Довірою та навіть почуттям, Але кому до того діло?
Нехай торгують гендлярі, їдять і п’ють. На них з презирством дивляться повсюди Вони ще й Батьківщину продадуть І один одного… Іуди!
А ми не продамо — Бо — люди. Отже, залишаймося людьми, громадянами своєї Батьківщини, не біймося, не мовчім, єднаймося, бо в єдності наша сила і перемога!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
