Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “Громадяни нашої держави живуть у чужому іншомовному інформаційному середовищі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Піар-бої без правил Зберігши інформаційний простір СРСР, Росія анексувала Крим

Слово Просвіти, №12 за 2014 рік

Ідеться про те, що нинішнє україно-російське протистояння у Криму є також і наслідком програшу Україною Росії на інформаційному полі, що пройшло непомітно і зовсім не стривожило вітчизняне суспільство на початку 90-х років минулого століття. Іншими словами: проголосивши Незалежність, ми залишили громадян України у радянському агітаційно-пропагандистському просторі, який Російська Федерація корисливо, легко трансформувала згідно зі своїми одвічними наступальними великодержавними доктринами та планами (найбільше метастаз із них має, безсумнівно, кремлівський проект “Русскій мір” — масштабний намір відродити радянську імперію у вигляді євразійської Росії. Більше того — нас кличуть повернутися у часи монголо-татарського іга Золотої орди: до рабства, знищення всього людського у людях, національного пригнічення). Сьогодні це звучить парадоксально, але ні очільники держави, ні провідні фахівці оборонної галузі — ніхто не зважив за два десятиліття Незалежності на зміни у характері ведення сучасних воєн. А були ж (і є!) досить солідні програми співпраці України з НАТО, була участь наших військових у міжнародних миротворчих силах. Урешті, не сиділи, склавши руки, й науковці, котрі досліджують проблеми мілітарної сфери. Висновок сумний: після 1991 року провідники нації потонули у міжпартійній (точніше — міжклановій) боротьбі за владу, за утвердження олігархічного засилля у житті України. Внаслідок цього спадок колишньої радянської армії (озброєння, полігони, військові навчальні заклади, потужна система протиповітряної оборони (західний напрям був під невсипущим постійним контролем лідерів СРСР) тотально розкрадався. Досить сказати, що й Чорноморський флот, який за домовленостями між Л. Кравчуком та Б. Єльциним (кожна республіка оголошувалася власником усього, що було на її території) відійшов Україні, врешті-решт був поділений (а сьогодні московські окупанти загарбують частину кораблів, що належать військово-морським силам України). Українська влада була далека всі ці роки й від розуміння, що війни третього тисячоліття абсолютно не схожі на минулі мілітарні конфлікти. Армія США, військові Ізраїля, іранські, китайські збройні сили та країн НАТО сьогодні застосовують у військових діях кіберзброю, електромагнітні види озброєння тощо. Росія заявляє, що завершує формування своїх кібервійськ і вихід їх на рівень повної бойової готовності, що передбачено стратегією національної безпеки РФ до 2020 року. Технологічна революція призвела до появи інформаційної зброї, головним завданням якої є передусім дезінформація противника, психологічний тиск на нього. Пріоритетна мета використання згаданих засобів — контроль над інформаційним простором країни-антипода. Із приходом до Кремля В. Путіна ЗМІ стали ефективною зброєю його команди у завоюванні lebensraum — життєвого простору для ненажерливого північного сусіда (німецькомовний термін вжитий тут невипадково: хто тепер сумнівається, що для В. Путіна, як політика, зразком і прикладом для сліпого наслідування став горезвісний дует “Сталін—Гітлер”). Але якщо на Збройні сили сьогодні молимося, то інформаційний простір України залишається поза суспільною увагою. І що взагалі незрозуміло — навіть влади, від рішень якої нині залежить усе. У цьому переконують останні урядові призначення (підтримані парламентом) та кадрові рішення (чи навпаки — бездіяльність) в інформаційній галузі України. Віталій АБЛІЦОВ “Це не на часі… Почекаймо ще… Москва нас не зрозуміє…” На наше переконання, саме на межі тисячоліть Україна мала шанс опанувати вітчизняним інформаційним простором (у всякому разі внести радикальні зміни в його розвиток). Але з часом стало зрозуміло, що й президент-патріот, захоплений черговою жабомишодраківкою — конфліктом із учорашніми союзниками по боротьбі за урядові крісла, не зумів вийти за межі, окреслені його попередниками. На період президента Л. Кравчука 1991 року припав перехідний період у розвитку українських ЗМІ: вчорашні радянські газети, телебачення та радіо повинні були трансформуватися в рупор пропаганди державницької ідеології, захисту національних інтересів України. Незважаючи на те, що Л. Кравчук відповідав у центральному комітеті комуністичної партії України за ідеологічну галузь, до реформування ЗМІ у нього руки не дійшли. Косметичні заходи торкнулися лише організаційних і частково кадрових змін. Л. Кучма теж не цікавився станом вітчизняних ЗМІ. Як і Л. Кравчук, він згадував про телебачення перед черговими виборчими кампаніями. Але серед його однодумців були активні прихильники комерціалізації телебачення, радіо та друкованих видань. Не маючи достатніх коштів, новоявлені власники комерційних телета радіоканалів за сприяння покровителів “на горі” використовували державні технічні ресурси, фактично не сплачуючи за надані послуги концерну РРТ (підприємство, що забезпечує поширення телей радіосигналу в Україні). Та найактивнішу роль в інформаційній війні (вона вже й тоді велася, але влада байдуже спостерігала за її подіями та наслідками) за український інформаційний простір грала Москва. Досить згадати, що серед засновників відверто проросійського телеканалу “Интер” були не лише керівництво російського телеканалу ОРТ, а й армійські структури. З участю зарубіжного капіталу народжувалися й входили у вітчизняний інформаційний простір телеканали “1+1”, “Новий”, СТБ та інші. Зрозуміло, що сприяло цьому те, що у ті роки президентства Л. Кучми олігархи стали першими особами в оточенні лідерів держави. Їхні “бізнесові успіхи” базувалися не на модернізації промисловості чи аграрного сектору (в цілому народно-господарського комплексу), і не на впровадженні новітніх технологій, інвестуванні нових виробництв, збільшенні ринку праці. Доля України “жирних котів” не цікавила. Тактика олігархів була примітивно-прагматичною: ЗМІ їм були потрібні для виборчих кампаній, для просування у Верховну Раду “своїх депутатів”. А далі все було, як і передбачалося: залежні від власників мішків із доларами “політики” гуртувалися у парламентську більшість і в такий спосіб олігархи одержували прямий доступ до державного бюджету, який використовували не на розвиток національного бізнесу й розквіт України, він був джерелом непомірного особистого збагачення членів кількох кланів (пізніше клани були потіснені Однією донецькою родиною). Так український народ став працювати не на благо України, не на зростання загального добробуту, а на збагачення тисячі “обраних” родин. У результаті національний інформаційний простір, як і вся Україна, був розділений між олігархами, а державному телебаченню й радіо, програми яких значною мірою відповідають своєму призначенню бути джерелом суспільної інформації, було відведене скромне місце в ефірі (комерційні канали нині мають майже стовідсоткове охоплення поширенням своїх програм на території України, а національний телеканал — ні (?!). Будучи господарями у парламенті та уряді, олігархи сформували відповідне їхнім споживацько-егоїстичним інтересам законодавство щодо вітчизняних ЗМІ. Рекламний ринок переміг інформаційний ринок. Прибутки йшли не на розвиток національної інформаційної галузі, а на збагачення нових “хазяїв України”. Сьогодні в нашій країні практично відсутні незалежні ЗМІ. В ефірі панують російськомовні телерадіокомпанії, кіоски в центральній і південно-східній Україні пропонують винятково неукраїномовні газети й журнали. Громадяни нашої держави живуть у чужому — іншомовному інформаційному середовищі, перебувають під тотальним впливом чужої нашому народові ідеології, культурних традицій і моралі. Про яке виховання патріотизму чи духовного удосконалення суспільства може йтися? Опонент скаже: “Споживач диктує ринку”. Мабуть, Л. Кучма та його однодумці добре знали, що потрібно тому споживачеві. Але ще більше вони знали про кремлівські настрої й московський диктат. І тому, коли І. Драч (у 2000— 2002 роках) і його однодумці спробували зробити рішучі кроки щодо підпорядкування інформаційного простору інтересам України, Л. Кучма став реагувати на більшість ініціатив Державного комітету з інформаційної політики, телебачення і радіо України отими, винесеними у підзаголовок, фразами. Мовляв, не будемо дратувати Кремль… “ИЗВЕСТИЯ в Украине” зареєстрував харківський колгосп, а “Комсомольская правда в Украине” офіційно задекларувала свій вихід і в українськомовному варіанті Перший крок І. Драча і його оточення — намагання здійснити перереєстрацію і друкованих, і електронних ЗМІ. Не з метою закрити відверто промосковські газети й телерадіоканали — за читача чи слухача-глядача треба боротися якісним теле-радіо-чи друкованим продуктом. Але “гості” повинні виконувати вимоги чинного законодавства й сплачувати податки за присутність (одержання прибутків) в Україні. Потрібно було навести елементарний порядок у національному інформаційному просторі, який до того багато хто вважав прохідним двором, полем, де можна збирати по кілька врожаїв за рік. Під час ознайомлення з документами реєстрації з’ясувалося, що відому московську газету “Известия” зареєстрували на прохання правління одного з харківських колгоспів (?!). Редакція “Комсомольской правды” обіцяла під час реєстрації виходити у двомовному варіанті, але й надалі лишилася російськомовною. І такою спотвореною була загальна картина. Але не тільки ідеологічні завдання вирішувала Москва в Україні. Фінансові теж. Чи є прибутковим наш інформаційний простір? Безумовно. Приклад харківського підприємця Б. Ложкіна тому доказ — нині він входить до найзаможніших громадян України (70-й у списку сотні мільярдерів і мільйонерів). Зареєстровані з порушенням чинного законодавства російські пресові видання приносили (й приносять!) їхнім господарям немалі прибутки. Тож боротьба за Україну (точніше, її знищення) велася й ведеться не лише в мілітарному розумінні, а й в економічному. Ось чому офіційна Москва не забарилася з відповіддю. “Украина закрывает русские газеты” — подібними заголовками зарясніли київські й московські видання. Але ми продовжували свою роботу. У програмі дій Держкомінформу створили нові всеукраїнські друковані видання, повернули ЗМІ в правове поле України, припинили незаконне завезення (контрабанду) на територію нашої держави російських газет і журналів, змінили чинне законодавство для зміцнення позицій і розвитку вітчизняних друкованих видань і радіо й телебачення. Лише через кілька місяців, що минули з дня призначення І. Драча очільником Держкомінформу, 19 липня Державна Дума РФ ухвалила Постанову “у зв’язку з дискримінацією російської мовив Україні”. Завершувалася Постанова закликом до президента Путіна ініціювати вживання відповідних заходів щодо порушення українською владою партнерства між країнами в гуманітарній галузі (?!). Московський тиск був настільки потужним, що діяльності Держкомінформу присвячувалося понад 60 (а то й 70) публікацій за місяць. У подібному обстрілі перебували хіба що структури, якими опікувалася тоді віцепрем’єр із енергетичних питань Ю. Тимошенко. Держкомінформ атакували не лише московські видання, а й російськомовні, що виходили в Україні. Цікаво, що “герої” всеохопного наступу на український інформпростір і сьогодні, як кажуть, “при деле”. Активними учасниками телепрограми “Свобода слова” на ICTV (ведучий А. Куликов) залишаються і сьогодні Я. Соколовська (“Известия в Украине”), О. Мусафірова (“Новая газета”) й інші борці за “русскую Украину” (в їхньому розумінні — Малоросію). Президент Л. Кучма та його оточення зупиняли будь-які спроби зміцнити позиції українських друкованих видань та електронних ЗМІ. Зате розквітли, мов будяки на смітнику, різні комерційні телей радіоканали. Більшість із них і сьогодні існують, годуючи споживачів ерзацом — неякісним

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин