Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гість редакції “Традиції і наш родовід зберігаються в глибинках”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Усім життям засвідчую — Одещина не російськомовна!

Слово Просвіти, №12 за 2017 рік

Лариса НЕДІН — заслужена артистка України, лауреат багатьох всеукраїнських і міжнародних мистецьких премій. З 1992 року працює на Українському радіо. Нині обіймає посаду головного редактора Головної редакції мистецьких передач. Веде авторську програму “Вечірній клуб актриси Лариси” та передачі “Від суботи до суботи”, “І знову зустріч”. Про свою багатогранну мистецьку та літературну діяльність, своє бачення проблем української культури розповідає читачам улюбленого тижневика “СП”, який передплачує багато років. Бенефіс Лариси Недін. Будинок актора. 1.02.2005 р. Своєю українськістю завдячую вчителям — Ларисо Миколаївно, нам довго нав’язували думку, що на півдні України ідеї “русского міра” популярні, 3 роки тому була спроба впровадити в Одесі проект “Новоросія”, який успішно провалився. А Ви від самого початку плідно працюєте на українську культуру. Що цьому сприяло? — Я родом із містечка Овідіополь на Одещині. Коли стала заслуженою артисткою України, мене нагородили званням “Почесний мешканець Овідіополя”. Мої земляки за власні кошти за ініціативою селищної ради звели пам’ятник давньоримському поету Овідію. Вони пишаються, що дотичні до такого всесвітньо відомого автора, знають його філософський твір “Метаморфози”. Своєю українськістю завдячую вчителям. Улюблені вчителі мови та літератури Олександра Павлівна Немазенко, Ада Іллівна Андріященко, якій нині вже за 90 років, а ще досі викладає. Усім своїм життям спростовую, що Одещина — це російськомовний край. І в самій Одесі мова специфічна, “одеська”. А в селах усі школи українськомовні, російською там не розмовляють. Звичайно, українська не чиста літературна, суржикована. Тому що там живе багато представників різних національностей: молдаван, гагаузів, болгар, греків, німців та ін. Тут поважають представників різних культур. У школі, де я вчилася, мене завжди чекають. У шкільному музеї є і мій куточок. Щоразу відвідую редакцію нашої газети “Наддністрянська правда”, презентую нові книжки, диски тощо, влаштовую творчі зустрічі із земляками. Я закохана в цей край на кручах Дністровського лиману, де гарячий вітер, у якому мені вчуваються грецькі запахи, бо тут багато диких маслин, де в кожній бубочці винограду тобі всміхається сонечко, де пахощі лиману, степу і моря. У мене там живе мама, брат, там могила мого батька, мої друзі, однокласники, там виросла моя донечка. А яка різноманітна наша кулінарія, вона також свідчить про смаки народів, які там живуть. І досі уявити свою літню відпустку без відвідин Овідіополя не можу. Мені випало двічі записувати на радіо видатного хірурга Миколу Амосова, який відзначав феноменальність нашого краю, де дуже швидко гояться рани, виліковуються різні хвороби. — Одне із Ваших численних мистецьких захоплень — акторська діяльність. Які вистави справили найбільше враження? — Моя творча діяльність розпочиналася 1988—1990 рр. на Буковині, у Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської. Театр із виставами виїжджав до Польщі, Румунії. Коли я повернулася до Києва, п’ять років працювала акторкою в театрі-студії “Будьмо”, яку очолював Сергій Проскурня. 1991 року, за місяць до проголошення незалежності, на сцені театру Франка ми перші театральними засобами заговорили про Леся Курбаса. Це була спільна постановка нашого театру і мистецької групи “Яра” Нью-Йоркського театру La Mama, яку очолює режисер Вірляна Ткач. Ми з цією виставою об’їздили багато міст України, виїжджали за кордон. На початку 1990-х років на центральній площі Мюнхена просто неба грали виставу, присвячену Сергію Параджанову “Віримо, що не помрем”. Я була шокована, що на той час німці нічого не знали про Україну, за винятком Чорнобильської аварії. Лише після Помаранчевої революції про нас заговорив увесь світ. У моєму творчому доробку сім кінофільмів. Коли знімалася, познайомилася з дуже цікавим кінорежисером Василем Ілляшенком. Він мені подарував свою кіноповість “Невідома легенда про Клавдію Прокулу, дружину Понтія Пілата, про Понтія Пілата та Ісуса Христа”. Вона мене вразила, перевернула моє уявлення про християнство. Оскільки на зламі падіння Радянського Союзу і народження України через безгрошів’я в кіно була криза, фільмів практично не знімали, а я шукала матеріал для моновистави у зв’язку з наближенням 2000-ліття Різдва Христового, хотілося нагадати людям про вічні цінності, колосальну жертовність Ісуса Христа — я використала цей сюжет. — Ви стали ініціаторкою відродження і розвитку прекрасного жанру — українського романсу. Що наштовхнуло на таку ідею? — Я зацікавилася: чому в Росії Олександр Малінін із великим успіхом співає романси, не тільки класичні, а й сучасні. А в нас ніхто цього не робить. А потім дізналася, що за радянської влади цей жанр вважали виявом дрібнобуржуазних смаків і виконувати романси було заборонено. Через те, що нашу націю хотіли зробити манкуртом, цей жанр на 5 десятків років припинив свій розвиток. Я рада, що спрацювала петардою, після якої романс почали відроджувати, оскільки мій перший концерт відбувся із великим успіхом. А через рік я зацікавилася: “А чому не прийнято говорити про сучасну духовну пісню і духовний романс”? І ми з композиторами Тетяною Стаматі-Оленєвою, Ігорем Якубовським, Геннадієм Володьком зробили проект духовного, християнського спрямування. Цей концерт відбувся у Галереї Києво-Печерської лаври. У кінці до виступу долучився дитячий хор “Зірниця”, здавалося, що з нами співали маленькі янголята. Цей концерт багато разів показували по телебаченню, у мене вийшли диски, касети. Головне — допомагати людям — Українське радіо — Ваша доля? — Ще в студентські роки викладач режисури Юрій Миколайович Дзюба почав мене залучати до різних радіопостановок, до читання поезії в ефірі. Коли повернулася з Чернівців до Києва, паралельно з театром-студією я вже співпрацювала з українським радіо з 1992 року. 1995-го мені запропонували очолити редакцію розважальних програм, зараз вона називається “Редакція мистецьких передач”: тут з’явилися і культурологічні передачі, і літературно-музичні композиції. 1995 року з’явилася моя програма “Вечірній клуб актриси Лариси”, її не одразу сприйняли в редакції. Програма виходила раз на тиждень. І вже до кінця першого місяця почали надходити стоси листів. Я ніби нічого нового не відкрила — це інтерв’ю з відомими людьми. Але воно розкуте, демократичне, вільне, та при цьому інтелігентне, без брутальності. Я вмію розговорити людей, у бесіді вони ставали самі собою. Під час монтажу намагалася включати цікаві фрагменти, щоб героя передачі, якого знають, побачили під іншим кутом зору. Намагалася показати живу людину зі своїми проблемами, зацікавленнями. Це залучало слухачів, вони почали ділитися своїми проблемами. Заради чого ми обираємо цю професію? Мій учитель Леонід Артемович Олійник казав: “Є Бог, який в якусь мить вдихає життя. Народжується людина. Є лікар, до якого приходимо, щоб підтримувати своє фізичне здоров’я. А на людей мистецьких професій покладена особлива місія, бо йдеться про духовне життя людини”. Якщо передача допоможе хоч комусь, вона недаремна. Ця програма вже 22 роки в ефірі, вона залишається популярною. Зараз менше листів у конвертах, більше в електронному вигляді. Люди звіряються в сокровенному. Це змушує відповідати, по можливості допомагати. — Дротове радіо — стратегічний об’єкт? — Не можна міряти життя в Україні тільки по столиці. Вже за 100 кілометрів від Києва далеко нев кожній хаті є комп’ютер і інтернет, у декого ще є старі телевізори, навіть не кольорові. Треба пам’ятати, що життя акумулюється не тільки в мегаполісах. На моє глибоке переконання, справжня культура починається з периферії. Так, ми в епіцентрі, сюди сходиться найбільше інформації, тут дуже багато можливостей. Але традиції і наш родовід зберігаються в глибинках. Тому мають бути і сучасні технології, і дротове мовлення, воно надзвичайно зручне. От у моєму рідному Овідіополі мама могла слухати це радіо і в хаті, іна подвір’ї. Передавач був трипрограмний. На жаль, голова нашого селища пояснила, що нині з районного бюджету зник навіть параграф “дротове мовлення”, на його підтримання, ремонт не- Кадр з фільму “Страчені світанки” має звідки брати кошти. На державному рівні цьому не надають значення. Можуть статися природні катаклізми, зникне світло… А зараз війна на сході. Далеко не фантастична ситуація, що, наприклад, вибух зруйнував телевежу. Спробуй її відновити. А радіо — котушку протягнув — і в тебе є зв’язок. Наприклад, Лукашенко у Білорусі провів дротове мовлення у кожен будинок. Побачивши, що робиться в Україні, він використовує дротове радіо як стратегічний об’єкт. Можливо, і в нас ним мало б опікуватися Міністерство надзвичайних ситуацій чи СБУ. Невже в нашому політикумі немає людей, які б це зрозуміли? Натомість у Києві виросли цілі будинки, де радіо не передбачене. Це недалекоглядно. — Дуже багато людей люблять радіо “Культура”. На жаль, його не завжди і не всюди легко зловити. Чи можна змінити ситуацію? — Мовлення починалося з українського радіо, телебачення з’явилося потім. Зараз воно перестало існувати як окрема структура, ми філія Національного суспільного телебачення. Це неправильно. Телебачення і радіо мають свою неповторну специфіку. Технологія виготовлення передач різна, засоби різні. Можливо, реформи щось змінять на краще, хоч поки що зміни не зовсім зрозумілі. Ми зараз філія публічного акціонерного товариства “Національна суспільна телекомпанія України”. Що заважає створити дві структури: Національне суспільне телебачення і Національне суспільне радіо? Здогадуюся, чому: у кабінетах високих керівників немає радіоточок,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин