10 “Нове українське суспільство вимагає істотного “ремонту” гуманітарних дисциплін”. На часі · с. 10сторінка оригіналу ↗
Академік НАНУ Степан ПАВЛЮК: «Рятуймо українську науку!»
Слово Просвіти, №12 за 2017 рік
“Власне міста визначають майбутнє…” — Як науковці Вашої установи практично намагаються (цитую Президента) “перетворити Україну на сучасну європейську державу”? — Успіх у науковій сфері можливий, якщо кваліфікація вчених досягає або перевершує рівень сучасних європейських чи світових професійних інтелектуалів. Такі вимоги панують у системі нашої Академії наук, і вони, власне, закладені перед колегами Інституту народознавства. Більшістю цих вимог я задоволений. Мене тішить, коли схвалюю документи для участі у наукових зустрічах у світових інтелектуальних центрах із різних питань соціогуманітарних наук. У такий нелегкий, але ефектний і ефективний спосіб українська наука інкорпорується у світовий інтелектуальний простір, навіть у таких проблемах, які й не особливо притаманні для світу, — як, скажімо, національна культура (у широкому розумінні цієї суспільної сфери). Звичайно, світові науково-педагогічні центри дуже зацікавлені у фундаментальних природничих дослідженнях, а на традиційну культуру більше звертають увагу з позиції естетичного зацікавлення. Але — увага! Дізнаючись, вони дедалі більше захоплюються, і цей стан переростає у стан прискіпливого і уважного вивчення. Маємо у цьому процесі добротні наслідки, коли плануються синтетичні наукові проекти, до яких залучені вчені Інституту. Однак головне — результати. І на міжнародній науковій ниві, і у своєму рідному суспільстві владні інститути потрібно забезпечити здібними, професійними, патріотичними інтелектуалами, які хоча б опанували істину, що наука необхідна не тільки для знань про Всесвіт, а й про тактику і стратегію розвитку свого народу. Тож для справи успішної розбудови держави необхідно з’ясувати поведінкову культуру, а з цим — і потенційні ресурси, які можна було б подесятерити, якби врахувати емоційно-естетичну складову його характеру. Оперувати такими нюансами можуть керівники, наділені владою, з настановами добропорядності, християнської етики. А вони, на жаль, виявилися бездарними, безвольними “самохватами”, залишивши наукову сферу на самовиживання, катастрофічно обмеживши фінансування галузі, особливо — в останнє десятиліття. Академічна наука зберегла й утвердила прикметну стильову ознаку: фундаментальність наукових ідей не лише прикладної, а й соціогуманітарної сфери, усвідомлюючи, що нове українське суспільство вимагає істотного “ремонту” гуманітарних дисциплін від здебільшого фальшивої імперсько-комуністичної історіософії. І цей “ремонт” повинен був здійснюватися на наукових засадах об’єктивності, всеохопності, ґрунтовності й послідовності вивчення того чи того суспільного явища, за винятком фрагментарності. Реальність цих академічних настанов на суспільний виклик проявилася в усьому соціогуманітарному спектрі наук, принципово змінивши радянські ідеологічні акценти, що стало методологічною основою для висвітлення суті національної пам’яті, історії, культури, світоглядності. Уже не розколисують своє етнічне походження три східнослов’янські народи в історіографічній колисці російської імперської ідеології. Українські вчені довели, що кожен народ, щоб бути повноцінним, мусив мати свою колиску. Бо відомо, що недоглянуте дитинство може спричинитися до неадекватної поведінкової культури дитяти — у народі кажуть: “важка дитина”. Та й Іван Мазепа — уже не проклятий народом, і наші політичні лідери, і діячі науки, культури, письменники — уже не буржуазні запроданці, і січові стрільці та воїни УПА захищали таки свою Вітчизну від різних окупантів. А яка подвижницька праця закладена академічними вченими-літературознавцями, щоб без купюр можна було прочитати весь літературний процес в Україні!? Я цим хочу підкреслити, що, завдяки академічному стилю, системній методиці, методології, творчим навикам, згромадженню гідних вчених в академічних установах, можливе послідовне повновартісне дослідження будь-якого суспільного явища, уникаючи епізодичності, поверхового насвітлення, банальної міфологізації. Академічні вчені-етнологи, мистецтвознавці повернули з небуття заборонені в радянську епоху теми етногенези українців, етнічної історії, цілісного культурно-мистецького процесу в Україні. Завдяки працям відомих сучасних українських мистецтвознавців можливо було визначити рівень і місце національної художньої культури в контексті Європи, цілісно охопити українську художню культуру в європейському контексті. Але це можливо лише за наявності відповідного творчого середовища, у якому вже були напрацьовані дослідницькі традиції, праця велась у певному алгоритмі, фундаментально, формувалася мистецтвознавча школа. Стиль академічних інституцій уможливлював реалізацію цілісних творчих проектів — як це можна простежити на прикладі мистецтвознавчого осередку Інституту народознавства НАНУ, коли були створені ґрунтовні дослідження про українську малярську культуру, виконані відомим вченим Павлом Жолтовським і його учнями. Інший відомий вчений — лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Володимир Овсійчук чи не вперше в Україні довів синхронність розвитку української художньої культури і суспільства з європейською існуючою практикою у середньовіччі, зокрема в часі Ренесансної епохи. У новітню українську добу вчені розробили наукову програму дослідження мистецької культури України в діахронії, на всьому тисячолітньому проміжку буття українців. Не роблячи некоректних закидів вченим з-поза меж Академії наук, все ж слід відзначити, що організація творчих проектів за академічним алгоритмом важко уявляється. Ще одна ілюстрація. Чорнобильська катастрофа. Міг буквально щезнути на очах унікальний архаїчний пласт традиційної культури Полісся. Академія наук, маючи у своїй системі відповідні інститути, доручила розробити державну програму для мінімізації страхітливих наслідків атомної катастрофи у сфері культури і її реалізації Інституту народознавства. Починаючи з 1994 р., понад півсотні вчених з академічних інститутів — дуже часто з Ліною Костенко, щороку в межах трьох місяців скрупульозно фіксували виявлені у кожному із сіл першої і другої зон, частково — третьої, а також — у переселенців усе, що стосувалося традиційної культури, побуту, археології, краєзнавства, навіть етнодіалектології тощо. Уже декілька сотень сіл щезли з мапи України. Залишився виняткової вартості зібраний вченими матеріал із життєдіяльності населення Поліського краю. Це була по-справжньому подвижницька праця переважно академічних вчених. Інший аспект. Новітня українська доба в стані формування стратегії розбудови і стабілізації суспільства, уникнення кризових явищ.
На жаль, досі були поза увагою державних чиновників виявлені негативні тенденції у етнокультурній сфері держави, без полагодження яких не мислиться належне виховання гідності за свою країну, історію, культурні набутки, і, врешті, самоетноідентифікація — бути українцем, із пристрастю відстоювати свою Державу, змагатися за її розквіт. — Колиска етнокультури — село чи місто? — У цьому контексті вагомими стали здобутки вчених про субкультуру українського міста. Зрозуміло, що місто акумулює у собі, абсорбує без огляду на естетичні, моральні чи аморальні прояви, масову сучасну культуру; через місто проходять інформаційні потоки, що теж впливає на становлення особи. Не володіти знаннями про виникнення сублокальних груп і їх взаємодію; про “приблатньону” субкультуру, творену маргіналами із середовища соціально невлаштованих людей, наркоманів тощо, значить пустити розвиток міста і держави на самоплив. Етнокультурні аспекти конкретних особливостей рецепції різними етносоціальними групами міського населення, інформації мас-медіа та новітньої реклами, котра впливає не лише на ті чи ті настанови, очікування та стереотипи мислення різних груп мешканців міста, а й на сам стиль життя, на систему ціннісних орієнтацій, на повсякденні стосунки і навіть на вербально-комунікативну поведінку мешканців міста, — усе це актуалізує дослідження урбанізації. В академічному середовищі розгорнуто дослідження в галузі урбаністичної етнології з огляду на їх вкрай важливий прикладний характер у ділянці етнополітики, мовного будівництва, деколонізації міської культурно-цивілізаційної сфери. Адже саме міста сьогодні визначають усі головні перспективи сучасних етносоціальних та етнокультурних процесів України. У багатьох містах і великих міських агломераціях національно свідомі українці, на жаль, ще не мають адекватного для себе культурного і спілкувальницького довкілля: почувають себе наче в діаспорі. Комунікативно-контактна мережа великих міст України з її цілковитим домінуванням російського мовлення та російської вуличної субкультури наче “випадає” із живої тканини українського етнокультурного організму. З іншого боку, загальновідомо, що власне міста як осередки, де концентрується не тільки людність і промисловість, а й культура, наука, шоу-індустрія, інформація, розмаїті можливості рекреації тощо, визначають майбутнє, визначають перспективи усіх соціальних, зокрема — етносоціальних процесів. Усі наймодерніші інновації, усі “ембріони” майбутнього, усі визначальні вектори суспільно-політичного розвитку зароджуються і формуються саме в містах. Тому українство поза містом означає тільки одне: українство — поза добою, українство без майбутнього, українство без перспективи.
“А схеми все одно працюють” — Як розуміти, що в Законі України “Про наукову і науковотехнічну діяльність” держава повинна виділити з бюджету на науку щонайменше 1,7 % ВВП, а в Законі “Про державний бюджет України на 2016 рік” ці видатки становили лише 0,16 % ВВП? — Якби керівники держави не були настільки очерствілі, зокрема, в останньому десятиріччі, а залишилася б у душі хоч часточка сорому, то не ганьбилися б перед світом фактом здирливо зменшеного виділення коштів на НАНУ удесятеро! Ні-ні, не десять відсотків, а більш ніж удесятеро! Із закладеної Законом норми 1,7 % від ВВП, вдумайтесь — лише 0,16 %! І вдумайтесь ще в інший парадокс — НАК “Нафтогаз України” є теж державною установою, де оплата праці також повинна бути врегульована до розумного рівня, а в той же час “благодійний” Уряд ухвалює тарифні ставки керівництву цієї установи у таких розмірах, що просто дивуєшся: керівнику держустанови затвердили місячний оклад у два мільйони (2 000 000) грн, а наглядовій раді — у межах 800 000 тис. грн?! Для Інституту народознавства, в якому є вчені найвищої кваліфікації — академіки, члени-кореспонденти, лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка та ін. (усього 188 працівників), виділили аж 840 000 тис. грн(!) як місячний кошторис на всі видатки (?). Мовляв, ні в чому собі не відмовляйте, на зарплату заледве вистачить 50—55 % (!?), до зовсім мізерної зарплати, яка в середньому становить 6-7 тис. грн. А які захмарні зарплати в багатьох інших державних компаніях і державних службах? Чи не сміхотворно звучить виправдання від державних очільників стосовно вписаних зарплат — щоб не крали?! Жах! Цілі полчища правоохоронців, сплачувані за наші кошти, чим займаються? Можливо, забезпечують безпеку господарів вищої владної касти? Напевно, у цьому правда… і в цьому трагедія! А над науковцями вченими можна і познущатися. Для влади цілком нормально, що керівник НАК “Нафтогаз України”, який нічогісінько не виробляє, оплачуваний у два з половиною рази більше, аніж весь колектив Інституту, який за принизливо низьку платню завзято розкриває для світу велич нашої історії і культури!
Президент України Петро Порошенко підписав нову редакцію Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”. Через якийсь час Петро Олексійович у своєму Твіттері намагався запевнити громадян України: “Цей Закон відкриває перед наукою унікальні перспективи, перед науковцями, які хочуть перетворити Україну на сучасну європейську державу”. Цікаво, які думки викликали ці запевнення керівника країни у самих науковців, адже закон діє понад рік. Про це ми запитали у директора Інституту народознавства НАНУ академіка НАН України Степана Павлюка.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
