Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
5 Шпитальні нотатки “Разом подолаємо ворога. Відстоїмо свободу нашої країни”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

«Я дуже люблю родину»

Слово Просвіти, №12 за 2017 рік

Маргарита ДОВГАНЬ Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО Негативи Зателефонувала двадцятилітньому киянину Олександру Палію, старшині мотопіхотної роти. Познайомилася з ним місяців два тому в неврології. Багато поранень і важка контузія. Зателефонувала і… здивувалася голосу здалека, аж із полігону біля Гончарівська на Чернігівщині! Найперше цікавлюся здоров’ям Олександра. “Не дуже добре”. — “То як Вас лікарі так швидко назад у військо відправили?” — “Спитайте у лікарів”, — і сумно, і болісно прозвучала його відповідь. Не вистачає фахівців, то високе військове начальство тисне на лікарів, аби швидше виписували. Ще негатив. Зустріла у травматології давнього знайомого полковника Ковтуна. Понад рік тому він був у візочку, а тепер — на милицях. Радісний момент зустрічі пригнітила коротка, нервова розповідь полковника: побував за кордоном, де розібралися, що перші операції були неправильними. Треба переробляти. Півтора року мук і знову все спочатку! Більше цей мужній чоловік не міг нічого сказати… Тяжко переступив поріг і двері корпусу за ним зачинилися. Два бійці 30 січня під Авдіївкою, коли бандити обстрілювали наші позиції, міна влетіла в окопи, де були на посту два бійці — сержант Андрій Галич, киянин, командир БМП-2, і 23-літній солдат Микола Фіщенко, подолянин, який тепер лікується у Вінницькому шпиталі. Біля Андрія Галича — його кохана дружина Марина. У нього покалічені обидві ноги, роздроблене стегно. Операція за операцією, апарат Єлізарова. І… сила духу. Добрі родичі, які не залишають хлопця на самоті, постійний зв’язок із побратимом у Вінниці, а ще тепло доньки Катрусі — усе це дає надію на одужання. Короткі зустрічі Роздуми хірурга Прямую до палати травматології. Зустрічаюся у коридорі зі знайомим хірургом. Ярослав Володимирович Купченко поділився своїми тривогами: деякі хлопці, підлікувавшись, за чарку беруться. Лікар пропонує психологам, громадськості опікуватися хлопцями, створювати групи, гуртки за інтересами, шукати мистецькі таланти серед колишніх фронтовиків. З приязню згадав хірург свого колишнього тяжкопораненого пацієнта Василя Стуженка. Сила волі дає йому достойно жити і тепер. Сам упіймався Коридором травматології біжить солдат із пораненою рукою. Хлопець оптимістичний, приязний. Солдат 24-ї бригади 1-го механізованого батальйону ЗСУ Олександр Ільїн. Родом із Волині, з села Велика Ведмежка Маневицького району. Чула днями, як пліткували: по селах ловлять хлопців і силою відправляють на фронт. — Тебе ловили й упіймали? — Я сам упіймався — треба країну захищати… У кінці січня потрапив у халепу під Попасною. Олександр вірить — ще попрацює за своєю професією на мирних будовах. Він — зварювальник. Вірити в себе Олександр Миколайович Морозов — головний старшина батальйону. До центральної артерії лівої руки підключено катетер, через який в організм вводять ліки ще з 5 лютого цього року. Розтрощені кістки руки підтримує апарат Єлізарова. Ліва нога без колінного суглоба. Скалічений весь лівий бік, навіть обличчя, щелепа. Та він про себе і говорити не хоче. До Морозова прийшов бойовий побратим Олександр Ніколаєв, прапорщик, командир ІІІ взводу першої роти 1-го батальйону. Хлопець воює з 8 березня 2014 року! Він нещодавно виписався зі шпиталю, а сьогодні вже прийшов до побратима. Після тяжкого поранення 2014 року вилікувався — і знову на фронт. Вже цього року отримав контузію, на ліве вухо тепер чує на 60 %. І знову — на передову! “Там мої хлопці. Мушу стояти з ними, аби ворог не продерся до вас!” Друзі прощаються. Ніколаєв іде з палати. На фронт… Тарас Стефанів Олександр родом із міста Українки, що поблизу Києва, хоча тепер родина живе у Білій Церкві. Батько був офіцером, став військовим і син. До теперішнього керівництва новостворюваної армії у воїна багато питань. Говорять про натівські стандарти. Де вони? Якість одягу погана. Де це є, аби солдат за свої гроші шукав кращий одяг, взуття?! А у нас так ведеться. Старі совкові кадри — велике гальмо. А серед молодих, на жаль, часто лише прагнення влади і грошей. Здолати ці проблеми допоможуть патріотичне національне виховання, суворі закони й суворе покарання за їхні порушення. Дружина Антоніна долучилася до бесіди, розповіла, що вони мають шестимісячного онука Марка. P. S. Через якийсь час вирішила зателефонувати до Олександра. Дружина Антоніна повідомила, що нього завершилася серія операцій, зараз перепочинок. Дозволили обережно стати на ногу. Став. І страшно заболіло. Виявилося, є ще один перелом, раніше не помічений. Перепочинок відміняється… Доброволець з Веселого Подолу В одній палаті з Морозовим лежить уродженець Полтавщини 24-літній Ігор Бахмут, студент вищого професійного училища, аз серпня 2014 року доброволець українського війська. — …Стояли на посту з товаришем, старшим солдатом Віталієм Карповим у Авдіївці на позиції Алмаз. Під час обстрілу поранило міною. Добре, що встигли по радіо сповістити про поранення. Через п’ять хвилин (!) нас під обстрілом винесли хлопці-санітари. Вдячні їм! Ігор без правої ноги, друга скалічена так, що хлопець її не відчуває. Поки що. Уже пережив перші кілька операцій. Попереду їх багато! Моя сім’я — головне Віталій Карпов, 1975 року народження, закінчив медичне училище. Фельдшер. Він із Сумщини, Краснопілля. Віталій розповідає мені про свого діда — ветерана Другої світової війни. Йому 96 років. Голова родини! В часи тої війни зустрів у Німеччині землячку, котру вивезли на чужину як робочу силу. Там у них народився батько Віталія. Повернулися в рідні краї. “А у мене є Оксаночка і двійко діток: 16-літня донька Анна і 9-літній синок Тимофій…” Йому хочеться говорити про родину: “Моя сім’я — головне. Я дуже люблю своїх”. Прості й відверті слова солдата в екстремальних умовах. Тарас Григорович Спершу пішов воювати тато. Згодом і 23-річний син… Тарас Григорович. Опинився в одному з батьком підрозділі. Спершу син був старшим солдатом-кулеметником. Підучився, став сержантом. Виконував обов’язки командира взводу 53-ї механізованої бригади ЗСУ. Сімейний дует фронтовиків Стефанових із села Смодна Косівського району на Івано-Франківщині. Тато має хист до художньої обробки дерева. Син закінчив музичну школу по класу скрипки у Косові. На війні скрипку довелося замінити кулеметом, автоматом, але позивний в армії дали — “Соліст”. — Ще 20 червня 2015 року поранило ліву руку. У 66-му мобільному Львівському шпиталі її підлікували. Потім Червоноармійський шпиталь, а тоді 30 днів перепочинку вдома. Згадую, як не міг звикнути до тиші. Аби заснути, вмикав музику. Тоді знов на фронт, під Авдіївку. Привезли нам нову зброю. Перш ніж роздавати і користуватися нею, треба перевіряти. Моя бригада одержала завдання перевірити цю зброю. Це було на полігоні під Чугуєвим, на Харківщині. Зима. Холод. Земля засніжена, а мусив, лежачи на цій землі, прицілюватися. І так дві доби. Андрій Галич з дружиною Мариною Тримався, поки не звалив сильний біль. І ось я у Київському шпиталі, у кардіоревматології. Тримаюся на знеболювальних. Аналізи зробили, виявили викривлення хребта. Лікар Вікторія Ярославівна Заруцька насварила мене, що про поранену руку не сказав, що затягнув із ревматичними проблемами. Ровесник-однопалатник Дмитро Буць із Харківщини на боці лікаря, бо вже добре знає, що таке реактивний артрит. Але хлопці молоді й з допомогою лікарів подолають свої недуги. Несподіване свято душі З Марією Стус, рідною сестрою великого поета, їдемо в Макарів, що на Київщині, на зустріч з учнями Макарівської школи-ліцею, на своєрідний історичний урок, присвячений воїнам АТО, темі підступної московської агресії проти незалежної України. Школа-ліцей велика, 900 учнів! Зал повнісінький, переважно старшокласники. Багато хлопців і дівчат у вишиванках. Тут і вчителі-мовники, історики, начальники з району. Організатор — викладач історії Ольга Семенівна Семененко. Придивляюся до оформлення, а на стіні праворуч — газети з моїми репортажами з Київського військового шпиталю! Починається дійство. На екрані — фільм: портрети моїх героїввоїнів — Антона Воленка, Юрка Пашистого, Сергія Бабського, Романа Капація, Валерія Кузніченка, Юрія Ляшенка, Віктора Гончарука. Ще і ще імена, портрети… Старшокласники читають зі сцени їх- Маргарита Довгань з друзями

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин