Спадщина · “В часи Грінченка націоналізм означав патріотизм, а не шовінізм”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
У слові Бориса Грінченка — сила зброї Публіцистична спадщина Бориса Грінченка
Слово Просвіти, №12 за 2019 рік
Василь ЯРЕМЕНКО, професор Публіцистичні жанри: нариси, фейлетони, критичні статті, полемічні статті тощо — серцевина журналістики. Публіцистика у будь-якому періодичному виданні творить обличчя цього видання, декларує належність його до тієї чи тієї ідеології. Комуністична ідеологія трактувала Бориса Грінченка як ідеолога буржуазного націоналізму, як “співця петлюрівщини”. Це здобуток радянської методології. В часи Грінченка націоналізм означав патріотизм, а не шовінізм. Космополітизм трактували як інтернаціоналізм. З часом суть термінів змінилася до протилежної. Грінченко відстоював визначений Шевченком національний шлях розвитку України і в реалізації цього шляху бачив суть свого життя. Він схилявся до ідеології радикалізму і для реалізації програми національного розвитку і побудови національної держави створив Українську радикальну партію, згодом об’єднався з Демократичною партією Л. Жебуньова в Українську радикально-демократичну партію. Серед 15 партійних брошур кілька написав сам Грінченко, а ще він уклав (№ 7) збірник поетичної публіцистики “Червона квітка”. “Листи з України Наддніпрянської”, “Галицькі вірші”, “На беспросветном пути”, “Зачем?”, “Тяжким шляхом”, “Було, є, буде”, “Нова сем’я”, “Нарід в неволі” — це класика української публіцистики неубутнього значення. Ці твори мають вивчати студенти-журналісти, які історію журналістики мають вивчати не як історію періодичних видань, а як історію української суспільно-політичної думки, відбитої на сторінках цих видань. 1892 рік засвідчив остаточний ідеологічний і культурно-науковий вибір Бориса Грінченка. Свідченням цьому є полеміка Грінченка з Драгомановим про шляхи розвитку України і роль Шевченка в націєтворенні (“Листи з України Наддніпрянської”). Цього ж року Б. Грінченко започаткував статтею “Галицькі вірші” гостру дискусію з Іваном Франком, фактично поставивши на новий рівень проблему соборності України під кутом зору єдиної для Галичини і Наддніпрянщини літературної мови, як норми. І нарешті, 1892 року було утворено “Братство тарасівців”. Серед його засновників були Б. Грінченко, В. Боровик, І. Липа, М. Міхновський, до них приєдналися М. Коцюбинський, В. Самійленко, Є. Тимченко, М. Вороний, О. Черняхівський, В. Шемет. Цю акцію задумав і зреалізував Олександр Русов, який під прикриттям статистичної експедиції на Полтавщину зібрав групу студентів Одеського, Київського, Харківського університетів, аби вони встановили між собою зв’язки і перед початком статистичних робіт з’їхалися до Канева, на Чернечу гору, де на могилі Тараса Шевченка дали клятву працювати все життя задля національного відродження і розвитку України. Центром “Братства тарасівців” обрали Харків, та після арештів і обшуків серед інтелігенції Київський гурток остаточно переняв на себе лідерство (1893 р. обшук був і в Бориса Грінченка, що змусило його залишити вчителювання в школі Х. Д. Алчевської на Луганщині і переїхати до Чернігова). 1891 року львівська “Зоря” друкувала повість Б. Грінченка “Сонячний промінь” і на першій сторінці (ч. 12) помістила його портрет, а тогочасний головний редактор “Зорі” Василь Лукич у супровідній (першій біографічній) статті до портрета 28- річного Бориса Грінченка уже відзначив його заслуги в українському письменстві і науці: “На ниву літературної діяльності виступив він з початком 1880-х років і зразу вже виявив талант неабиякий. Досі пробував своїх сил і в поезії і в белетристиці, критиці і в популярних літературно-наукових розправах — а всюди з успіхом дуже добрим...” Та шлях до того, як “Зоря” стала “числити його між своїх найщиріших помічників”, був складним і трудним. Сам Борис Грінченко в автобіографії для “Історії літератури руської” професора О. Огоновського писав: “Скоро (р. 1881) дізнався я про Галичину, — побачив “Діло”, а р. 1883 і “Зорю”, то зараз з усієї сили прихилився до галичан... Тим часом ніхто й не озвався, а праці часом клалося багато... Тільки д. Ів. Франко озвався p. 1886 до мене: од його діз% нався я, що мої праці варті друку. За це по% винен я йому дякувати”. Тільки непохитна впевненість Бориса Грінченка у потребі спільної праці українців у Австро-Угорщині і в Росії не дали йому зневіритися у своїй роботі. Праця задля України уже з початку 80-х років ХІХ ст. стала його програмою, життєвим credo, громадянським обов’язком, справою служіння народній просвіті і творенню єдиної літератури для селян та інтелігенції. За незалежної України увага до “Листів з України Наддніпрянської” Бориса Грінченка і “Листів на Україну Наддніпрянську” Михайла Драгоманова значно посилилася. Здійснено кілька перевидань цих пам’яток гострої полеміки з національного питання і шляхів подальшого розвитку України. Однією з перших робіт після 1991 року на цю тему була брошура відомого українського вченого в діаспорі академіка НАН України Аркадія Жуковського “Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу”, видану 1994 року в Києві з нагоди 100-річчя появи цих пам’яток. М. Драгоманова вчений А. Жуковський атестує як “політичного мислителя, історика, публіциста”, а Грінченка називає “письменником, фольклористом, педагогом, відомим, перш за все, завдяки його славнозвісному словникові української мови”. Це твердження потребує уточнення, яке б пояснило кілька речей. На 1892 рік Б. Грінченко ще не мав слави ні фольклориста, ні автора “Словаря української мови”, який постане майже на 20 років пізніше. 1892 року Грінченку було лише 29 і був він відомий як педагог, саме тоді працював учителем на Луганщині у приватній школі Х. Д. Алчевської в с. Олексіївці, як письменник, автор поезій і повістей із життя української інтелігенції — “Сонячний промінь” і “На розпутті”. Борис Грінченко був відомий під прибраним ім’ям Василя Чайченка. Для публіцистичних листів він уже прибрав інше ім’я — Вартовий. Треба згадати, що І. Нечуй-Левицький виступив у цей час під іменем Баштового. Уже псевдоніми підкрес-
“Братство тарасівців”
лювали роль, яку брали на себе відомі діячі: бути на сторожі, вартовими, баштовими, себто бути охоронцями національних інтересів свого народу. Якщо Драгоманов як публіцист і полеміст уже відбувся і з авторитетом і славою трибуна уже закінчував свій шлях, а для більшості українських інтелектуалів був незаперечним авторитетом, то 29-річний Борис Грінченко тільки починав шлях борця за національну ідею — соборну, демократичну, вільну Україну без російського гніту і русифікації, нищення культури, зокрема нищення мови як форми тієї культури, засобу її збереження і передачі наступним поколінням. Попереднього 1891 р. статтею у львівській “Правді” Грінченко публікує гостропубліцистичну статтю “Галицькі вірші”. Ці дві статті і представили українській і слов’янській спільноті нового ерудованого, пристрасного публіциста Бориса Грінченка, який “на рівних” уже міг полемізувати з М. Драгомановим і І. Франком. Утворення “Братства тарасівців” було 1892 р. знаковою подією в ідеологічній боротьбі Бориса Грінченка. Ідеолог “Братства тарасівців” І. Липа написав програму товариства “Profession de foi молодих українців” і опублікував 1893 року на сторінках львівської “Правди”, де щойно друкувалася стаття Б. Грінченка “Галицькі вірші”, до обговорення якої включилися Іван Франко, Агатангел Кримський, Ілля Кокорудз та інші. Публіцистична активність Б. Грінченка визначалася програмою “Братства тарасівців” і широкою зацікавленістю української громадськості. “Наша інтелігенція була відірвана від народу, мало підготовлена до міцного єднан% ня, щоб це закохання в естетичну вдачу на% роду (А. Ніковський розповідав, що його брат викрав собі дружину в сусідньому селі, “бо в неї хода ловка” — В. Я.) та його над% звичайно звеличену чистоту етики мало б спроможність дати як%небудь примітні практичні результати, корисні українсько% му народові” (с. 86). Дві публіцистичні праці Б. Грінченка “Нова сем’я” і “Було, є, буде” поширювалися в 60-х роках ХХ ст. у “самвидаві” шістдесятників. Сказане в них було суголосне їхнім заявам, боротьбі, ідеалам майбутньої України. “Рівности, братерства, волі, пра% ва кожному жити, як він хоче, — ось чого бажав і козак%запорожець, і хлібороб%селюк, і Семен Палій, і Юрко Немірич. Виборовий лад, народоправство, вільна просвіта, вільне слово людське — ось яким ладом хотіли наші предки досягти тих ідеалів”. І далі, продовжує Б. Грінченко: “Поставлений між трьо% ма державами, що його роздирали, край наш знесилений упав у нерівній борні за ці ідеали [...] і вони, сі ідеали, живуть і досі в душі у нашого народу. Обстаючи за людську волю, палкими словами протестуючи проти нево% лі, Шевченко тільки виявив з геніальною си% лою те, що носить у собі душа народна; він
[...] казав те, що наболіло в душі народній за довгі роки нещасливого історичного життя. І ми, духовні ученики Шевченкови [...], див% лючись на всі народи, на всіх людей, як на своїх братів, — ми, разом із тим, згадуємо з лицарською гордістю, що ми сини україн% ського народу, який боровся (і може бореть% ся й досі) за ті ідеали, що їми живе або пови% нен жити ввесь світ”. Це все писав і виголосив Б. Грінченко в Чернігові у жовтні 1894 року, себто 125 років тому. Сказане було актуальним 125 років тому, не втратило своєї актуальності в 60—70-х рр. ХХ ст. і, на жаль, актуальне і сьогодні, в ХХІ ст. Публіцистичне слово Б. Грінченка піднесене до рівня художності — складова нашої духовності. “Згадай% мо, — закликає Б. Грінченко, — чим ми були, за віщо боролись! Згадаймо, що ми, як і всі люде, маємо право жити своїм власним життям! Візьмімо цю думку собі в душу, в серце, зробімо її частиною нашого Я, і тоді ми станемо вільні духом. А вільні духом не бояться ніяких припин, ніяких перешкод, бо знають, що вони — вільні, що їх ідея — прав% да, і що та ідея не вмре, а подужає”. Це були пророчі слова. Хіба не про це сьогодні десятки разів повторює святійший патріарх Філарет: “Ми переможемо, бо за нами правда, а де правда — там Бог. А Бог непереможний”. Уже 1883 року 20-річний учитель виступає зі статтями про “мету народної школи” у Санкт-Петербурзькому педагогічному журналі “Русский начальный учитель” (№ 5, с. 296—299). “Народный учитель М-р-с” (так підписував свої статті в цьому журналі Борис Грінченко) фактично дискутує з редакцією журналу, яка зробила до статті три полемічні примітки: 1) не маючи ніяких знань, селяни не можуть висловлюватися про придатність чи непридатність тих знань; 2) автор, мовляв, забув сказати, що розвиток без знання неможливий, буде уявним і носитиме характер заучування думок учителя; 3) Грінченко вважає помилковими думки, що за допомогою народної школи можна підготувати селянського хлопчика до практичного життя як селянина, а редакція у примітці відстоює такі думки як правильні (“это справедливо”). Редакція нічого нового не побачила у статті, але привітала сам факт, що учителі на питаннях мети народної школи зупиняються. І все. Грінченко заперечував приготування учня народної школи до селянського життя як кінцеву мету народної школи. Він вважав, що народна школа має виховати розум дитини, наскільки це можливо для народної школи, розвинути його, зміцнити і зробити його здатним до подальшої діяльності — “именно в этой дальнейшей деятельности и лежит вся суть. Только работая над своим развитием самостоятельно, по выходе из школы, человек из народа и может принести себе пользу и приобрести необходимые знания”. Виходячи з такого визначення мети народної школи, педагог, що ще не підписався своїм власним ім’ям, вважав, що ті знання, які дає народна школа, — це лише засіб для розвитку розумової сили учнів. Репертуар навчальних дисциплін, за Грінченком, має строго відповідати цій меті народної школи. Через двадцять років, після відміни “стеснений малорусского языка” ситуація докорінно змінюється, а чи змінюються педагогічні погляди Грінченка на “мету народної школи”? 21 вересня 1884 р. гласний від Нижньої Сироватки Василь Попов доповідав на черговому земському зібранні: “На днях от заведующего училищем учителя Гринченко получено заявление (прилагаю в копии) о том, что по закону в Нижне-Сыроватском образцовом училище положено два учителя при 120 учащихся, а так как их в прошлом году было 167 и в настоящем году он начал принимать новых, коих дойдет до 200 душ, поэтому необходимо обществу
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
