Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф “Чи зі мною це було, чи ні?” · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЛЛю юббоовв ККУУЗЗН НЕЕЦ ЦО ОВВАА:: Непровінційні мотиви

Слово Просвіти, №12 за 2019 рік

Іду через осінь Серпом холодним осінь трави косить, плоди достиглі в торбу вересень збира. А я іду, до себе, через осінь, нам наодинці побалакати пора. На небо щойно здибав блідий місяць, голівки похилили сумно соняхи, а в серці щем, тонкий, як голки вістря, це плачуть незамолені мої гріхи. Дороги, що не пройдені лишились, чи слово, що на серце каменем лягло... На Божу сподіваюся я милість. Прощаю все, що мені болю завдало. Роздуми У скруті кращого немає, як небо мрійно-голубе, що так надійно обіймає та зачаровує тебе. Гойдають хвилі вітру розум, спинивши біг шалений днів, і весь життям набутий посаг втрачає сенс свій. Поготів, поволі відступає смуток за тим, що так і не збулось... І втрати мають свій здобуток, так споконвіку повелось. Тому жаданно, безтілесно, пірнаєш в голубу купіль, та виринаючи воскресно, долаєш страх, і жаль, і біль. Упало небо... Ще зранку сонце, а під вечір замело... Весна не хоче йти в наш край стражденний. Душа, як пролісок, чекає на тепло, рахуючи надій політ щоденний. Упало небо тихим смутком на поля, що сиротіють в залишках щириці, і поневолена, зажурена земля в тривозі молиться Святій Цариці. Так знівечив її шалений, хижий крук! Тепер вона — у вирвах, сіра зона… Все ж ніжні паростки дитячо-спраглих рук стукочуть в материнське тепле лоно. Земля жадає миру, прагне до весни, надію має хліб святий родити, а не уламки мін та дикі полини. Земля кричить: опам’ятайтесь, діти!!! Кому що... Зозулі вже вдавились галушками, засохли чебреці зелених свят, крокує літо теплими стежками, та жаль щодня збирає болі втрат. Для когось небо синє та безкрає, ласкаве море, золотавий пляж, а хтось у берцях по землі ступає та крає серце об Донецький Кряж. Поволі звикли рахувати втрати, на тій і на зворотній стороні... Лиш вічно пам’ятати буде мати, що син її загинув на війні. Одне бажання Коли життя спинилось, мов зимою річка, від холоду даремних сподівань, сюжети мороку, як виклик потойбіччя, з’ятрили серце до кривавих ран. Здіймаю очі у байдужо-сіре небо. Там зіронька однісінько-одна мене пита: — Чого тобі найбільше треба? — Я хочу, щоб закінчилась війна! Поготів... Так швидко літечко пробігло, лишилось зовсім мало теплих днів. Я ним натішитись не встигла, життям натішитись не встигла поготів... А вже і осінь на порозі, з валізою рясних, сумних дощів. Я їх уникнути не в змозі, а старості минути поготів... Ще день веселкою киває, промінчик сонця на долоню сів. Їх втримати можливості немає, а молодість вернути поготів... Тепер... Тепер я кожен Божий день сприймаю безцінним діамантом на долоні, з яким народжуюсь, з яким згораю у добровільно-дивному полоні. Хвилину радості я зберігаю, у пам’яті карбуючи навіки. Спорідненість з природою плекаю, красу сприймаю, як безцінні ліки. У серпні... У серпні небо синє-синє, Деінде в свитці золотій Дерева. Урожай у скринях. Ще літом пахне деревій. У серпні зорі, як зіниці, Привітно теплі та ясні. Під ними затишно так спиться В копиці сіна, на рядні. У серпні тиха пісня лине — Тремтить, печалиться здаля, Червоним повниться калина, Зітхає стомлено земля. Дрімає нишком на осонні, Пірнувши в кольорові сни.. А осінь поганяє коні, І гірко пахнуть полини. Зустріч Завітала до рідної хати — Так маля припада до грудей. Тут ходила стежинами мати, Звідси в світ я пішла між людей. Тихим шелестом скаржиться груша, Що провідую рідко село, Та признатися щиро я мушу, Все давно, ой, не так, як було. Хтось зрубав біля двору тополю, На подвір’ї чужі спориші... За життя я звикаю поволі Неповторне носити в душі. В ній безсонняться зоряні ночі І мандрують Чумацькі шляхи, До дитинства пробитися хоче Сьогодення через реп’яхи. Там сім’я моя в повному складі На причілку співає пісні, Брат, сестра — голосисті та раді В теплім колі сільської рідні. Я, мала, умліваю від співу На надійних батьківських руках... Що ж так гаряче-боляче зліва, І печалиться в світлих думках? Я на ранок поїду до міста, За минулим печаль промине, Та ще довго колотиме вістря — Чи впізнала та хата мене? Переселенці Переселенці — що то за личина? Як боротьба амбіцій та ідей, Трагічно-болісно-чужа причина У вир страждань занурила людей? Покинули своє живе і мертве, Галасвіта тікали із дітьми Від безнадії. І болить, і терпне Душа. Блука в феєріях пітьми. Переселенці... Де їх Україна? Коли закінчиться сумний політ? Позаду — мрій окрилених руїна, Попереду — надій примарних світ... Деревій В житті, бурхливому, як море, Спливає часом, як хмаринка мрій, Далекий спомин — в літні зорі Так відчайдушно пахне деревій! Біленький кошик серед поля Не претендує на рясну красу, У нього інший сенс і доля, Як ляже косареві під косу. Духмяне сіно у копиці Гірчить медами... З-під прив’ялих вій, Мені ввижається чи сниться Дитинства квітка — “рибка”-деревій. Карпати (майже коломийка) Краю Карпатський! Дивний, чудовий! Серце радіє бачити знову У Черемоші биструю воду, Кедри, ялиці, пишні на вроду. В горах одвіку живуть гуцули, Їх коломийки всі, певно, чули. Файно співає ввечері чічка, Цебром беручи воду з потічка. Лиш повернула в ґражду, до брами, Затрембітала пісня горами. Вівці збирає в гурт до кошари Легінь. Лебідку кличе до пари. Тут від малого і до старого В людях єднання — славити Бога. Храми будують, світлі каплиці Матінці Божій, як голубиці. Від Чорногори аж до присілка В свято лунає ніжна флоїрка. Чисті криниці повні по вінця, Гордо тут кажуть — ми Українці! Доки Карпати стоять і Говерла, Слава Отцю! Україна не вмерла! Зоряний спів В травневу тиху ніч, коли не спиться, Згадавши давні юності роки, Зірок питаю: “Бажане здійсниться?” Мені кивають весело зірки! Пірнають вниз грайливо-мерехтливо, Зникають, не торкаючись землі, А ранок віником змете дбайливо Їх рештки — срібні крапельки малі. Нехай птахи їх вип’ють невгамовні, Росу зібравши з ніжних пелюсток, Щоб почуття збудити невимовні В серцях, почувших зоряний їх спів. Зима у Криворівні Морозно, ясно-зоряно, На горах брили сніжні, Вітри шугають збурено — Зима у Криворівні. Крокує жваво, молодо, Із легкістю чаклунки Малює пензлем-холодом На вікнах візерунки. Мереживом оздоблені Та оксамитом вкриті Ліси, як заворожені, В Карпатському повіті. Лиш Черемош не кориться, Потоком тисне кригу. Зима, як біла горлиця, Гортає чудо-книгу. Святами прихорошені, Як іграшки, будівлі... У січні оголошені Казки у Криворівні. Різдво, щедрівок ластівки Стукочуть в кожну браму. Їх привітавши радісно, Святкує люд на славу! Чи було, чи ні... Лиш ві сні тепер до мене в гості Завертає юність із села, Де колись в веснянім розголоссі Кетягом калиновим цвіла. Де мені співали ясні зорі У серпневу тиху, теплу ніч, Де криниці, чисті та прозорі, В очі зазирали віч-на-віч. Там ступали хутко по толоці Сонцем припорошені ступні. Був весь Всесвіт на моєму боці, Обіцяв дороги осяйні... Чи зі мною це було, чи ні? Осінній пейзаж Трава зелена, а дерева голі — Це колоритний осені пейзаж. Опале листя вже змарніло долі, В природі тихо і прозоро аж... Дощі холодні зникли раптом з двору, Вітри сховались нишком в бур’яні. Погожий день в осінню пізню пору, Як цвіт розалій пишний на вікні. Тумани зранку, наче кволі діти, Піднявшись густо — стомлюються вмить. На синім неба тлі біляві віти Берізок. Гарно! Аж душа щемить. Любов Федорівна Кузнецова народилася на Дніпропетровщині. З дитинства зачарована красою рідного краю та зоряного неба, що знайшло відображення у віршах та пісенних текстах авторки. Дорога життя привела на Донбас, де працювала науковим співробітником у науково-дослідному інституті з безпеки в гірничій промисловості. Тема патріотизму та любові до рідної землі — одна з основних у творчості. Публікувалася в багатьох періодичних виданнях, в збірниках поезій на Донбасі та за його межами.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин