Палітра · “Просте і зрозуміле є дуже непростим і вимагає шалених зусиль”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Дует двох сердець
Слово Просвіти, №12 за 2019 рік
Очі її — чисте дзеркало душі, що випромінюють мрійливу закоханість у навколишній світ, позитивну енергію думки. А на обличчі — незмінна м’яка природна усмішка доброї і мудрої української жінки. Це той образ Дарії Кузнецової, який одразу впадає у вічі кожному, хто вперше знайомиться з мисткинею. Ті ж враження — від її полотен, які світяться чудодійним світлом духовним. І в унісон — щемливо-проникливе, перейняте ностальгійними нотками поетичне слово мами Дарії, Любові Кузнецової, поетеси з окупованої російськими найманцями Макіївки. Уривки з її віршів доповнюють, гармонійно поєднуючись з пейзажами, сюжетними картинами чи квітковими композиціями доньки, що представлені були на художній виставці в Національному музеї літератури України. Нині ця виставка відкрилася в галереї Товариства “Просвіта”.
Микола ЦИМБАЛЮК Фото Едуарда ОВЧАРЕНКА Назву виставки — “Краса нашого світу” — навіяно не спонтанними враженнями весни. Епіграфом до неї Дарія взяла уривок з маминого вірша: “…Хвилину радості я зберігаю,// У пам’яті карбуючи навіки.//Спорідненість з природою плекаю,//Красу сприймаю як безцінні ліки…” Цю чарівну красу рідної землі вона черпала не лише з рідної маминої малої батьківщини — Січеславщини, ай на Житомирщині, в Любарському районі, куди доля занесла 2014 року їх, переселенців з Донецька; в Карпатах, у відомій мецці української інтелігенції — Криворівні; на Черкащині, де Шевченковий дух гайдамацький пломеніє; зрештою, у серці України — Києві, де знайшла нині прихисток українська донецька родина. Увібравши чутливою душею всю цю довколишню красу, Дарія вилила її на полотна своїх талановито написаних картин. Але найголовніше в них те, що вони світяться, дихають близькою і рідною для кожного з нас Батьківщиною. Павло Мовчан, відкриваючи виставку, вдався до порівняння: — Нам накидається, здавалося б, неймовірно популярний за кордоном Казимір Малевич. Він, безперечно, цікавий і оригінальний художник минулого. Але, як пояснила Тетяна Толстая, в його оцінці — наша інфернальність, занурення в якісь тартарари. Це була велика провокація, там панує дух сатани. Це справді так, як і методичні намагання деяких далеких від українських інтересів олігархів ворча біографія художника оповита ореолом трагізму, а мистецький спадок засвідчує беззаперечну унікальність його таланту. Ще за життя Лимарєв знайшов прихильників у професійному середовищі, проте не здобув успіху в царині офіційного радянського мистецтва, оскільки був відвертим у своєму баченні життя і не допускав жодної фальші заради показу “реальності в її революційному розвитку”. Виконувати замовлення худфонду майстрові було надзвичайно важко: він не міг писати те, що не вражало. Звідси його постійні розбіжності з позицією “ортодоксів”. Анатолію Лимарєву вдалося вийти за межі усталеності, не вдаючись до експериментів безпредметного мистецтва і працюючи у
Дарія Кузнецова
Володимир Семистяга нав’язати нашому суспільству духовно-естетичні цінності, які фактично нищать національний дух, гуманістичну складову нашого мистецтва. Павло Михайлович згадав і оцінки Євгена Маланюка,
його роздуми про модерне мистецтво і про місце українців у ньому, зокрема творчість Павла Архипенка. — У своїх скульптурах, — сказав він, — Архипенко вийняв із образу людини все, залишивши оці всі оригінальні звивини, вихолостивши середину людської сутності. Там немає самої людини. Хоча, треба віддати належне, він компенсував свої ново-пошуки тим відомим скульптур-
Після відкриття виставки ним Шевченком. Цим він хотів компенсувати всю свою втрачену глибину національну. Тому я дуже вдячний Дарії Кузнецовій за те, що вона цю глибину сьогодні дарує нам. Її полотна — це вікна у великий, багатобарвний український світ. Що творчість Дарії Кузнецової належить до самобутньої, оригінальної, енергетично насиченої школи, говорив один із
Павло Мовчан
Сергій Гальченко перших киян, хто гідно оцінив талант художниці, — Сергій Гальченко, заступник директора Інституту літератури НАН України. В одному сільському пейзажі він відчув поезію Павла Тичини. — Зрештою, майже всі картини Дарії, — сказав він, — це потужне джерело енергетики. Моє мірило, оцінка того чи того мистецького твору: чи хотів би я жити поруч з ним, чи хотів би, щоб він був присутнім у моєму житті? Картини, сюжети, образи Дарії органічно поєднуються з моїм світовідчуттям. Їхня енергетика наснажує, піднімає дух, вони милують око. Оце я бачу на її картинах. Глядачі того вечора на відкритті вернісажу дуету Кузнецових були цілком солідарні й одностайні в оцінках творчості донеччанок — доньки і матері. Не тільки закон про державну українську мову міг би і може українізувати Донбас, а ще більше і безкровніше — висока поезія Володимира Сосюри, Василя Стуса, пісні Анатолія Солов’яненка і творчість багатьох інших наших відомих українцівсхідняків. До них сьогодні можна долучати і творчість яскравих і безперечно талановитих українок Кузнецових з Макіївки. Бо Донбас був і залишиться частиною нашої України.
биться дуже непросто. Це не конфлікт, це необхідна умова творчого процесу. Ніщо не може статися раптом і відразу, весь час відбувається процес боротьби з самим собою. Просте і зрозуміле є дуже непростим і вимагає шалених зусиль”. В експозиції з родинного архіву вперше представлено понад 40 етюдів 1950–1980-х років, виконаних у техніках акварельного, олійного та пастельного живопису. Основний корпус робіт складають пейзажі, які у своїй етюдності бентежно бринять співзвуччям полум’яних барв і стверджують пробудження стихії кольору — стихії ейфорії та смутку Анатолія Лимарєва.
Прес#реліз Аукціонного дому “Дукат”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
