Пошта “СП” · “Нація, яка не читає, яка не знає своєї історії, не здатна перемогти”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Все починається з небайдужості
Слово Просвіти, №12 за 2024 рік
Так називається один із недавніх дописів громадської діячки та волонтерки Руслани Корінної, голови Благодійного фонду “Серця незламних”. Діяльність цієї організації час від часу відбувається фактично по всій лінії зіткнення, від півночі Харківщини і до Херсона, тобто на прифронтових та фронтових територіях, а водночас і в бойових частинах по всій передовій лінії оборони. Нещодавно Руслана взяла на себе ще й місію доставити і передати з рук у руки книжки від ВУТ “Просвіта”. В одному з недавніх чисел “СП” ми вже подавали інформацію про це, а сьогодні розмова з Русланою перейшла на глобальніші теми, бо без книжки як суспільного явища повноцінне життя неможливе, а Україна – немислима.
– Як сприйняли військовики, з якими ви мали честь спілкуватися, сам факт даруван6 ня їм з побратимами, серед іншого, і книжок від ВУТ “Просвіта”? – Паперові книжки безумовно потрібні. Ще до початку нашої спільної ініціативи з ВУТ “Просвіта” під назвою “Книга як зброя” була впевненість у важливості цієї ініціативи, проте були й сумніви щодо її реалізації на практиці. Як вона буде сприйнята захисниками? Чи справді читатимуть? У багатьох людей, які знають про війну лише з екрана телевізора, могло скластися хибне уявлення про побут солдатів на передовій. Нібито воїни місяцями живуть в окопах. Насправді ж є час бойових завдань і час у місцях дислокації, так званих “розполагах”. Найчастіше це людські оселі, покинуті господарями або винайняті у них. Саме звідти хлопці й ідуть на бойові завдання і повертаються. І у них має бути час на відпочинок, на відновлення, фізичне й психоемоційне. Наша ініціатива з ВУТ “Просвіта” перевершила всі очікування. Часто хлопці розповідають, як шукали в зайнятих будинках книжки і саме українські. Навіть ті воїни, що в повсякденному спілкуванні є російськомовними, мають інтерес до українського слова, проте знаходять Лермонтова, Достоєвського… Показовою була остання зустріч із захисниками, коли привезену нами допомогу вони склали в кузов свого “хамера”, а книги взяли з собою в кабіну. Це дуже красномовно демонструє їхнє ставлення до нашої ініціативи й української книги загалом. Електронні книги – це сучасно й прогресивно. Але приємного шелесту сторінок, запаху друкованої книги не замінить жоден бездушний екран. Днями мала змогу прочитати негативний коментар щодо нашої ініціативи. І стало сумно… Не від коментаря навіть, а від того, що деякі люди не здатні мислити глобально. Нація, яка не читає, яка не знає своєї історії, не здатна перемогти! Коли передаєш військовим разом із допомогою книги, то саме ними вони цікавляться найбільше. Адже, прийшовши з позицій, вони вмикають “Старлінк” і читають, як і ми щодня, соцмережі та телеграм-канали. А книга – то вічність, мудрість і сила. Коли кожен із нас це зрозуміє, то ми однозначно виростемо й зміцніємо як нація. – Хто ці люди, яких ви звете Захисника6 ми і з пієтетом пишете це слово з великої лі6 тери? – Хто ті люди, з якими спілкуюся в бойових підрозділах? Дуже різні. Це певний “зріз суспільства”. Люди з різним досвідом. Але є показові моменти. Зокрема ставлення до жителів прифронтових територій. З ними Захисники діляться ліками, продуктами. Роблять дрібний ремонт будинків, що постраждали від обстрілів. Те, що в їхніх силах і можливостях. Навіть у ставленні до тварин, що залишилися бездомними і без господарів, можна побачити людяність і доброту наших Захисників.
Солдати їх лікують, годують, евакуюють. Знаходять їм через соцмережі нових господарів. Головний висновок, який я зробила зі спостережень і спілкувань: це найдостойніші люди, це наш золотий фонд. Саме вони почнуть і здійснять становлення нової України. – Прошу висловити ваше бачення суті не6 щодавньої конфліктної ситуації в Україні що6 до того, чи можна вважати російськомовних військовослужбовців українськими воїнами. – Так, я стежила за цією ситуацією, і тут я повністю на боці Захисників. За своїм характером я завжди проти радикалізму, в чому б він не виявляв себе. І ніхто не має морального чи іншого права повчати їх у чомусь. А особливо люди далекі від фронту і далекі від розуміння того, що там відбувається. Але хворобливо бажають возвеличитися, принизивши інших. Це проблема вигадана, її насправді нема. Я бачу бажання і готовність солдатів спілкуватися українською. Я бачу підрозділи, в яких абсолютно комфортно “вживаються”, співіснують україномовні й російськомовні воїни, розуміють одне одного й абсолютно не конфліктують! Не можна змусити любити! Любов можна виплекати, лагідно й поступово, без примусу й гноблення. Інакше викликаємо лише супротив. І спільна ініціатива просвітян і нашого фонду “Книга як зброя” допоможе цим людям природним шляхом повернутися до української мови. Бо вони справді мають бажання читати українською. – Пам’ятаю ваше визначення корис6 тувачів соцмереж: “нечитачі”. А тепер ви маєте можливість через газету звернути6 ся до людей, які є справжніми читачами, які не уявляють себе і Україну без друко6 ваних книжок і преси. Яке основне пові6 домлення ви хотіли б донести цим лю6 дям? – Насправді є велика проблема, про яку мало говорять. Бо маємо зараз дві України. Одна – це та, що воює і допомагає воювати, тобто військовики, волонтери й люди, що допомагають ЗСУ. Але цих людей насправді небагато в кількісному порівнянні з населенням країни. Інша, теж Україна, керується принципом чи правилом “жити життя”. Жити своїм життям, у якому ніби й немає війни. І між цими Українами прірва. Передбачаю, що вона поглиблюватиметься. Ті, хто не допомагають зараз, так само й після перемоги не допомагатимуть навіть у справі реабілітації поранених воїнів. Вважаю своїм життєвим кредо відомі слова польського письменника, репресованого московсько-більшовицьким режимом, Бруно Ясенського: “Не бійся ворогів – у найгіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – у найгіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджу-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
