Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постаті · “Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Борець за справедливість

Слово Просвіти, №12 за 2024 рік

Віктор СКРИПНИК, почесний краєзнавець України, м. Слов’янськ Переглядаючи матеріали про Слов’янську “Просвіту”, натрапив на власну статтю “Вижив політв’язень”, опубліковану в обласній газеті “Донеччина” 15 лютого 2008 року. Це був своєрідний подарунок нашому земляку, колишньому в’язню сталінського ГУЛАГу, активісту Всеукраїнського товариства “Просвіта” Івану Івановичу Луценку, якому того дня виповнилося 85 років. А познайомилися ми в редакційному кабінеті міськрайонної газети “Вісті”, куди ветеран прийшов у пошуках правди. Він розповів. Родина Луценків – роботяща, сільська, багатодітна: чотири сини і стільки ж дочок. У 1929 році, коли в селі Новоселівка Слов’янського району почали організовувати колгосп, батько відмовився до нього вступати. Що робили з такими – добре відомо. Спасибі, хтось шепнув, щоб тікав, а то заарештують. Встиг. Подався на будівництво заводу в Краматорськ, а сім’ю вивезли на Самарські ставки, що в сусідній Дніпропетровщині. Обставини склалися так, що Луценки, як і тисячі, мільйони жителів України, опинилися на окупованій німцями території. Після тривалих блукань Іван перейшов лінію фронту в Ростовській області й у серпні 1942 року став червоноармійцем. Взимку 1943 року, коли закінчувався розгром оточеної армії Паулюса, Луценко отримав осколкове поранення ноги. Після лікування в шпиталі служив у запасному полку. Там його й відібрали на навчання у Батайській школі пілотів. Але до закінчення війни їх випустити не встигли й перевели в Армавірське військове училище льотчиків. Там на Івана Луценка чекав неприємний сюрприз: контррозвідник виявив у його документах деякі розбіжності й запроторив до камери попереднього ув’язнення, а через два дні відправив у в’язницю, що знаходилася у підвалі гарнізонної контррозвідки. Там за нього взявся слідчий капітан Абуразаков. Він висунув Луценку звинувачення втому, що той приховав деякі епізоди зі своєї біографії при вступі до Батайської школи пілотів у березні 1944 року. Потім йому приписали видачу фашистам партизан у Слов’янську, вихваляння німецької техніки, навіть націоналізм. Як же – розмовляв майже українською. Дійшло до того, що він не Луценко, а Васько, шеф концтабору в місті Барвінкове Харківської області у 1942 році і народився не в 23-му, а на 10 років раніше. Хто знає, чому його не “шльопнули”, як це робили зі “зрадниками” під час війни чи з “ворогами народу” у передвоєнні роки. Може тому, що після Перемоги сталінський режим намагався показати “демократизм”, правосуддя. От і возили Івана Луценка з міста в місто, влаштовували очні ставки. І хоча слов’янці не впізнали у ньому зрадника партизанів, а барвінківці – німецького прислужника Васька, трибунал військ МВС у Донецькій області, 7 серпня 1946 року впаяв йому 10 років в’язниці і 5 років позбавлення всіх громадянських прав? “За що?” – відповіді на це запитання Іван Іванович так і не отримав. Покарання відбував в Усольських (Північний Урал) таборах. Жили і працювали в’язні ГУЛАГу майже однаково: бараки, колючий дріт, жорстока охорона, непосильна праця при мізерних харчах. Для прикладу візьмемо щоденниковий запис І. Луценка, датований 2 січня 1947 року: “Мороз градусів сорок. Мучить слабкість, з кожним днем все важче йти в робочу зону, а вона за 12 кілометрів від жилої зони, а ще проклятуща норма. Нас у ланці четверо. Я і Коростильов вважалися ще міцними, а двоє інших ледь переставляли свої опухлі ноги, адже нас виганяли на мороз голодних, вимучених, о сьомій ранку, а заганяли в житлову зону для годування клопів о восьмій вечора. 13 годин на морозі! По пояс в снігу треба пиляти ліс, обрубувати сучки, спалювати їх…”. І так щодня. Десятками, сотнями в’язні вмирали. Їм на зміну прибували нові етапи. І. Луценку пощастило. Коли він зовсім заслаб, відправили його в табірну лікарню, а потім призначили хліборізом. Та ця посада була досить небезпечною, оскільки претендентів на неї, особливо “урків”, було дуже багато. Тож цілком закономірно, що на Івана було кілька замахів. Невдовзі із “придурка”, так у таборах звали тих, хто потрапив в обслугу, працював у житловій зоні, Іван знову став роботягою й дійшов до такого стану виснаження, що потрапив у розряд доходяг. Це й визначило його подальшу долю. Після смерті сталіна режим у ко вишила відомі вислови В’ячеслава Чорновола: “Україна починається з тебе”, “Я б обрав життя, яке прожив”. Цей стяг волонтери передадуть на фронт воїнам ЗСУ, які виконують заповіти Чорновола, захищаючи Європу і Україну від зловісних російських імперіалістів. Потім у трапезній залі Свято- Покровського храму ПЦУ парафіяни, волонтери ЗСУ та Полтавський офіс УІНП влаштували показ документальних фільмів, присвячених В’ячеславу Чорноволу. таборах трохи послабшав, зрідка стали застосовувати дострокове звільнення. 13 серпня 1954 року Івана Луценка рішенням Пермського облсуду звільнили як безнадійно хворого. А ще через два роки його реабілітували – вирок трибуналу “за недоведеністю звинувачення” скасували. Оскільки 30-річний Іван Луценко повернувся з табору додому, в Слов’янськ, “безнадійно хворим”, то роботу йому підшукали по здоров’ю – страховим агентом. Одночасно добивався справедливості. І не тільки для себе, а й для побратимів – політв’язнів, яким пощастило вижити у сталінських таборах смерті. Він став активістом створеного у Слов’янську товариства жертв політичних репресій. До речі, першим прихистком цієї громадської організації став прес-клуб редакції міськрайонної газети “Вісті”, а на її шпальтах було опубліковано кілька десятків нарисів про реабілітованих. Стараннями керівництва Товариства жертв політичних репресій (К. М. Колесников, І. І. Луценко) на будинку, де колись був міськвиконком, встановлено пам’ятну дошку на честь загиблих політв’язнів. У важкі 90-ті роки становлення незалежної Української держави І. І. Луценко, користуючись зв’язками з українською діаспорою в США, організував доставку одягу та взуття для побратимів і малозабезпечених сімей. Посилки з Америки, де жив місяцями, відправляв як конкретним адресатам, так і великовагові – через гендиректора товариства “Нива” В. С. Малюгу. До речі, Віктор Семенович приятелював з головою міського осередку ВУТ “Просвіта” В. Ф. Савенком, передав йому в центрі міста, в тимчасове користування великий плодовоовочевий магазин, де був облаштований єдиний на Донеччині “Будинок “Просвіти”. Там був зал місць на сто, а ще бібліотека книг українських авторів з Америки, Австралії та інших країн. Це знову ж таки постарався Іван Іванович Луценко – зібрав, надіслав. А ще він доправив у ЗОШ № 4 та педагогічний ліцей різографи для друкування різної документації та українських підручників, яких у той час катастрофічно не вистачало. Якось при зустрічі І. Луценко похвалився, що писав листа президенту В. Ющенку з вимогою встановити реабілітованим політв’язням таку ж пенсію, як і тим, хто їх гнобив у таборах, а за каторжну працю виплатити таку компенсацію, яку Німеччина заплатила остарбайтерам. Не потрапив той лист до президента. З секретаріату повернули, бо “не зрозуміли суті прохання”. – Та я ж за справедливість борюсь, – сказав мій співрозмовник. – До ста років житиму, а доб’юся! Не дожив. У листопаді 2012 року І. І. Луценко пішов у засвіти. У некролозі В. С. Малюга написав: “Він був справжнім патріотом і мужньою людиною. На його долю випали жахливі випробування, але він не зламався і до кінця своїх днів залишався зразком життєлюбства й оптимізму”. А щоб слов’янці не забули свого земляка-доброчинця, пропоную одній з вулиць, що підлягають перейменуванню, надати ім’я Івана Луценка. мади. Там продемонстрували документальний фільм “Правди дороги терниста”. Завідувачка бібліотеки Людмила Заливча представила виставку книг. Це публіцистика авторства В’ячеслава Чорновола, видання про історію Руху та біографічні збірки про життєвий шлях видатного борця за незалежність. Учасники заходів ділилися спогадами про буремні 90-ті та В’ячеслава Чорновола. Полтавський офіс УІНП

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин