Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Він самотинно торував свій поетичний шлях, вважав, що книга має бути літературною подією”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Повернення на “круги своя”

Слово Просвіти, №12 за 2024 рік

Рецензія на видання “Джерельний дим” Григорія Кириченка (К., ТОВ “Юрка Любченка”, 2024. – 408 с. + LII іл.). Спільний проєкт сина поета, доцента Університету Григорія Сковороди в Переяславі Тараса Кириченка і професора Василя Яременка. Юрій КОВАЛІВ В українському літературному житті сталася неординарна подія, котрої літературна громадськість чекала пів століття: нарешті з’явилася поетична книжка “Джерельний дим” одного з перших шістдесятників, унікального поета-метафориста Григорія Кириченка в упорядкуванні невтомного дослідника письменства професора Василя Васильовича Яременка (керівник проєкту, науковий редактор) і доцента Тараса Кириченка. Вітаємо їх. У назві книжки відбилася авторська воля поета. Ошатне видання, супроводжене довільною післямовою В. Яременка й скромно поданими документами і спогадами про поета, доповнене фотоматеріалами “Життя Григорія Кириченка у світлинах”, засвідчує живучість лірики, витиснутої літературним офіціозом поза письменницькі береги, переконує, що, на відміну від нього, андеґраунд завжди перебував і перебуває в глибинному епіцентрі творчого процесу. Родом з Нової Басані на Чернігівщині (14 квітня 1939 – 27 грудня 2010), Г. Кириченко після закінчення середньої школи й служби у війську навчався на філологічному факультеті Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (нині – Київський національний університет ім. М. Драгоманова), котрий, на жаль, не закінчив через “непорозуміння” з викладачами. Як не парадоксально, його виключили за “незнання” мови, в стихії котрої він жив, хоча мав претензії до граматичних уніфікацій, про що згадує тогочасний аспірант В. Яременко. Пізніше поет отримає-таки диплом журналіста, працюватиме, осівши в Березані, на Баришівському районному радіо й кореспондентом обласного радіо… Серед шістдесятників Г. Кириченко був колоритною постаттю за нетрафаретними поглядами й лірикою, котра не вкладалася в типологічні ряди. Найбільше він запам’ятався в “Студії “Молодь”” при видавництві “Молодь” (на розі бульвару Шевченка й вул. Пушкінської), яку вів Д. Білоус, в колі М. Сома, Ірини Жиленко, О. Булиги, П. Засенка, С. Тельнюка, Вал. Шевчука, М. Сіренка, В. Мельника, Б. Мозолевського, М. Слабошпицького та ін. Дебют тільки одного вірша “Вечорова пісня” (“Літературна газета”. – 1961. – 15 вересня) привернув увагу шанувальників лірики. Згодом М. Рильський мав намір написати “коротке благословення” до поетової добірки в “Літературній Україні” (1963). На той час Г. Кириченко активно друкувався, особливо в 1965 р., в журналах “Дніпро” (Ч. 2), “Зміна” (Ч. 7), “Ранок” (Ч. 6), “Сучасність” (Ч. 2), в альманасі “Вітрила” (1965), в антології “Шістдесят поетів шістдесятих років” (1967). Його помітив І. Кошелівець (“Панорама найновішої літератури в УРСР”, 1963, 1974; “Сучасна література в УРСР”, 1964). І зненацька Г. Кириченко, який підготував було рукопис поезій (1963) до друку, зникає, один раз промайнувши в журналі “Вітчизна” (1974. – Ч. 1). В. Яременко опублікував пізніше дрібку його віршів у четвертій книзі видання “Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.”: У 4 кн. (2001), поеми “Посвист Овлура”, “Заліщина” — в журналі “Київ” (2005, 2007). Як інші аутсайдери (Б. Мамайсур, М. Холодний, Надія Кир’ян, М. Саченко, В. Назаренко та ін.), Г. Кириченко не випав, як би скрутно не було, з творчої колії. Свідчення тому – дослідження “Творча постать Григорія Кириченка у художньому просторі шістдесятництва: знак лакуни” (2007) доцента Сумського педінституту Мирослави Домчук і нарешті – повноцінне видання вибраного “Джерельний дим”. Власне, то вірші, котрі вимогливий автор сам скрупульозно добирав. Добре знаючи видавничу кон’юнктуру, не сприймаючи лукавого пседовіршування “соцреалістів”, не поділяючи роздвоєння свідомості колись близьких йому за духом шістдесятників, він самотинно торував свій поетичний шлях, вважав, що книга має бути літературною подією. Очевидно, тому виникали непорозуміння із сучасниками, наприклад, В. Коломійцем, який наприкінці 90-х років пропонував поетові виступити лише з добіркою в альманасі “Боян (Поезія – 97)”, бо, мовляв, “ти втратив період часу”. Насправді Г. Кириченко нічого “не втратив”, як й інші талановиті аутсайдери визначав своєю творчістю сутнісні особливості української лірики і часи її випробувань на справжність. Г. Кириченко з’явився в літературі з виробленим ідіостилем, ів поезії, і в житті мислив метафорами, щільно загорненими в герметичну семантику. Іноді одивнені тропи так автономізувалися, що не надавалися першому-другому читанню, приховували властивий тільки їм ключ декодування. Поетичне мовлення Г. Кириченка з ознаками hapax legome- non (лат.: один раз) виривалося за межі внормованої граматики в простір неусталеного семіозису, “розчахненого” синтаксису, який ніби формувався на очах, з частотними інверсіями й еліпсами. Поет спирався на ідіоматику народного образотворення, найвиразнішу в ранній період його творчої еволюції, невдовзі герметизовану в “темний стиль”, який дещо “випрозорився” на межі століть. Поет схилявся до силабо-тоніки, в ранній період іноді поданої через графіку “драбинок” для увиразнення поетичного мовлення, звертався не лише до катренів, а й п’ятий шестивіршів з різними варіантами римування, децими, навіть сонетоїдів, зазвичай не дотримувався “вимог” точного римування. В його полістильовій палітрі домінували експресіонізм з асиметричним контрастуванням елементів зображення, захоплювало вибухоподібне діонісійство внутрішньо надламаного буття. Кириченкова всюдиприсутня метафора з поєднанням найвіддаленіших, найнесумісніших асоціацій поновлювала барокове мислення, коли вона, а не поняття, визначала специфіку “істинного знання”, мала особливість не так кончетизму, як культизму (культуранізму), викликала асоціації з “темним стилем” іспанського поета Л. де Ґонґори-і-Арґоте, котрий не піддається логічному аналізу, як і поширений в народному мовленні фразеологічний зворот. Таким в загальних рисах постає ідіостиль Г. Кириченка, адекватно відображений у всіх розділах його книжки “Джерельний дим”: “Різьба по каменю (ужинок 1961–1965)”, “Оркестр соняхів (ужинок 1970-х років)”, “Джерельний дим (ужинок 1965–2005)”, “Я судьби храмний гостинець… (ужинок різних років)”. Традиційна поетика зазнавала смислових трансформацій. Переважно флористична метафора сягала пластичного ущільнення у звично-незвичному часопросторі (“спіле сонце // По городах, // Мов помідор, / Скотилося // В Остер...”) на тлі дійства з профетичною символікою (“Ти бачив, / Як у місяця із рота / Очерет росте?”), баладний сюжет стосувався козацького чину: “Ти бачиш, / Як Данило Нечай // На вороному / Скаче?”. Батальна кульмінація нерівного, фатального для Данила Нечая бою з ляхами-сіроманцями (“Стежка від переправи // Вкрилась трупами, / Працював запорожець // Правою: / Ліва була відрубана”) переводить персонажа в легенду при вранішньому сонці. Автор назвав баладу ноктюрном, хоча вона не має ознак меланхолійного, елегійного жанру, хіба композиція розгортається вночі, а місяць асоціюється з “козацьким сонцем”, символізує містичну владу нічних сил: “Довелось побачить / Людині, / Як у кінських // Чорних очах / Місяць грав // На очеретині”. Тропіка при предметній фактурі може звестися до натяку, як у вірші “Сонцеворот”, присвяченому В. Яременку. Баладна “всесяйна” ніч, яких в Україні “безліч”, зберігає пам’ять про звичайного чоловіка, який “морочивсь […] над ґрунтом у колгоспі, / як Нестор над літописом у Лаврі. / У заводі / Ладнав просторі сіті… / Спіткнувшися, закрив свинцево рот”. Ліричному оповідачу не властивий розпач, хоча йдеться про втрату дорогої людини. Він дотримується спокійної епічної інтерпретації трагічної події в безмежжі вічності: “Відбувсь останній наш сонцеворот…”. Можливо, тому поет застосував евфемізм, не називаючи того чоловіка й не деталізуючи жахливого випадку. Метафору зазвичай вважають прерогативою поезії, протиставної прозі. Г. Кириченко спростував такі уявлення. Метафора виконує в його ліриці наративну функцію. Схожість між нею й оповіддю довів П. Рікер, вбачаючи в них “інтеліґібельну матрицю” з подібним розвитком сюжетних ліній (конфігурацій), завершуваних пуантом. Вірш “Марудна водь підперла всюди греблі…” має структуру новели-вираження й драматизованого мовлення, схвильованість якого фіксована енжамбеманами. Ліричний герой, простуючи додому знайомою йому дорогою, уявляє, як би якнайшвидше “зойкнув би від клямки / У взгрузлих сінях виснажений крок”. Не маючи особливого гостинця, він позичає його в щедрої природи: “І чемно я за ґратами дерев / Горбульку сонцю зрізую у торбу / Для матері…”. Для Г. Кириченка поезія була, як для птаха повітря. Він жив нею, мислив метафорами, не маючи можливості друкуватися, працював над рукописом збірки “Джерельний дим”, “до себе приміряв – / Кольчугу з роси”, вподібнювався до самотинного крука з проникливим зором. Потребуючи віршового простору, звертався до циклів й поем, в яких панує або еротична стихія, або духовний подвиг. Лібідозний шал в потоках весняної вегетації переповнює цикл “Янголи снігу”. “Клечальне лоно” стає епіцентром всесвіту, круг якого вирують сердечно-тілесні пристрасті, генетично закладені від міфічного Ора. За екстатичними поривами проглядається таємна купальска атрибутика: “Засяла папороть, як ряска, / Під нею знаджену пристанком, / Де світла витрушено в’язку / Щербить мені глечану станом”. Строфа, уточнена орудним відмінком “під нею”, не з’ясовує, хто вона, пов’язана з папороттю. Автору самозрозуміло, про кого кон-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин