На перехрестях історії · “Ефект розірваної бомби небаченої сили набула збірка текстів за однією із назв “Протоколи сіонських мудреців”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Чим завинили грішні діти Сіону, або Як трагедія однієї національної меншини спровокувала вселенську катастрофу
Слово Просвіти, №12 за 2024 рік
Тарас ГОЛОВКО
Є твори, які варто читати мало не під мікроскопом, не поспішаючи, щоб не пропустити щось важливе задля глибшого розуміння авторського задуму. Така думка виникає по завершенню читання двотомника Олександра Солженіцина “Двісті років разом”. До творчого спадку нобелівського лавреата, яким він став за внесок у світову літературу, можна ставитись по-різному. Здавалося б: постраждала людина від свавілля сталінського режиму, несправедливо відсидівши немало років у радянських концтаборах, заявила про себе як непримиренний дисидент й автор сенсаційного свого часу художньо-історичного твору “Архіпелаг ГУ- ЛАГ”, за що й була примусово викинута за кордон, а все ж чомусь не змирилася з розпадом Радянського Союзу, фактично заперечуючи право кожної з колишніх п’ятнадцяти республік жити окремо, мати власну незалежну державу. Рецепти Солженіцина стосовно майбутнього реформування РРФСР, викладені в есе-маніфесті “Як нам облаштувати Росію”, передбачали, хоч і завуальовано, приєднання до неї у майбутньому колишніх республік з втратою кожною набутого державного суверенітету. Вкрай важлива тема, досліджена на межі століть Солженіциним у праці “Двісті років разом”, присвячена історії взаємин між росіянами і євреями впродовж минулих віків. А взаємини ці, прямо скажемо, були вкрай антагоністичними і суперечливими водночас, що призвело до фатальних наслідків, а головне – жодним чином не слугувало добрим прикладом вирішення національного питання спочатку в Російській імперії, потім у Радянському Союзі, а згодом і в нинішній Російській Федерації. “Двісті років разом (1795-1995)” стоїть дещо осторонь у співставленні з уже згадуваним “Архіпелагом ГУЛАГом” чи “Одним днем Івана Денисовича”, “Раковим корпусом”, “У колі першому”, “Буцалося теля з дубом”, “Червоним колесом”. Можливо, причина цього — суб’єктивна, а часом занадто упереджена, авторська оцінка подій та діянь їхніх учасників, яких у двотомному виданні безліч. Тут чітко простежується бажання Солженіцина переконати євреїв, які мешкають у різних країнах світу після еміграції з СРСР, покаятися за причетність до злочинів єврейства, винного, на думку автора, у найбільших жертвах терору 20-30-х років минулого століття після узурпації влади в Росії більшовиками-ленінцями. Солженіцин робить ретроспективний огляд минулих віків, аби читачу стало зрозуміло, звідки і коли з’явилися євреї на землях східних слов’ян, починаючи з часів Київської Русі. В авторській розповіді Москва не згадується, а лише Київ, київські князі Святослав й Ігор, котрі своїми походами проти Хазарського каганату і до Криму створили передумови для заселення юдеями Києва і його околиць. У древньому місті над Дніпром колись поруч із Золотими розташовувалися і Жидівські Ворота, які час не зберіг,
так само як і цілий єврейський квартал, де відбувалась жвава торгівля і укладалися торгівельні угоди. А далі автор переноситься з V–XIII століть (стільки проіснувала держава Київська Русь) одразу у XVIII, коли в Російському царстві зійшла на трон імператриця-німкеня Катерина ІІ. Саме у період її правління, як наголошує Солженіцин, після трьох поділів Польщі до російської держави відбувся масовий відтік євреїв, незадоволених соціальним статусом у Речі Посполитій. Відтак постало питання їхньої інтеграції у російське суспільство, одразу спровокувавши низку проблем, починаючи з розселення і працевлаштування, і закінчуючи здобуттям освіти, асиміляцією, міжконфесійною адаптацією.
Олександр Солженіцин, лютий 1974 року
Грубе і свавільне вирішення цього на місцях царськими вельможами в масштабах країни відразу заклало тріщину у міжетнічні стосунки між євреями та росіянами, а також представниками інших національностей, незадоволених порядками в абсолютистській державі. Солженіцин шукає причини виникнення непорозумінь на прикладі організації різноманітних промислів, поширених при правлінні Катерини ІІ. Дуже швидко, правдами і неправдами, єврейство прибрало до рук виноробство у Росії, шо давало стабільний прибуток і можливість нарощувати потужності. Автор вказує на два негативних фактори, які одразу постали перед самодержавством і змусило його не лише реагувати, а й вживати конкретних заходів щодо виправлення ситуації. Поперше, російське купецтво, яке опікувалося не лише торгівлею, ай усім, з чого мало зиск, виявилося неконкурентоспроможним у порівнянні з євреями-комерсантами, здатними, як часто кажуть, робити гроші з повітря. По-друге, посилилась соціальна напруга у російському суспільстві, яке все більше починало зубожіти через нестатки та негнучку економічну політику царського уряду, а тому населення спивалося від безвиході. Оточення Катерини ІІ під нашіптування доморощеного купецтва нічого іншого не придумало, як переконати царицю, що в усьому винні євреї-інородці, бо, мовляв, безсовісно ведуть конкуренцію і всупереч християнській моралі споюють російський народ. Як запевняє автор книги, ще більше поглибилась тріщина між двома етносами, коли імператриця указом 1791 року запровадила так звану смугу осілості для євреїв, заборонивши їм мешкати у великих містах імперії, виселяючи їх на національні окраїни – Катеринославську, Київську, Волинську, Подільську, Херсонську, Таврійську, Чернігівську, Полтавську, Мінську, Віленську, Бессарабську, Астраханську та Кавказьку губернії, а також в Курляндію. Фактично цим рішенням Катерини ІІ було закладено міну уповільненої дії, що з плином часу призведе до величезного вибуху й багатомільйонних жертв серед цивільного населення у деспотичній державі. Щоправда, на перших порах ніщо не віщувало настання катастрофи, яка б загрожувала існуванню монархічного режиму. Солженіцин згадує сенатора-літератора Гавриїла Державіна, котрий вже при царюванні Павла І і за його дорученням спробував системно підійти до вирішення єврейської проблеми, оскільки вона все більше викликала занепокоєння у царських сановників. Автор аналізує цікавий документ, підготовлений цим вельможею за результатами його інспекційної поїздки до Білорусі, де виник голод. У звичайному неврожаї через погані погодні умови Державін уздрів підступи євреїв, які за борги скупили у місцевих селян усе збіжжя, тим самим інспірувавши безхліб’я. В низці заходів, які він пропонує вжити з метою запобігання у майбутньому подібних інцидентів, це обмежити вплив кагалів на єврейську громаду. Цій деталі з документу автор приділяє особливу увагу, бо кагал (вузьке коло ортодоксальних євреїв, наділених самоврядними функціями і досконало обізнаних з кодексом релігійно-юридичних правил), на його думку, протистояв подальшій асиміляції євреїв у Російській імперії, дбаючи про збереження їхньої національної ідентичності. Рабини, відіграючи виняткову роль у кагалах, виступали проти отримання освіти єврейськими дітьми в навчальних закладах імперії, а не в хедерах і єшивах (Закон 76 Шульхан Аруха – юдейський довідник релігійних правил і ритуалів забороняв євреям віддавати своїх дітей на навчання до християнських шкіл, гімназій, університетів), а ще заперечували укладання змішаних шлюбів з гоямихристиянами і тому подібне. Парадоксальна річ, ні Катерині ІІ, ні наступним правителям Московії так і не вдалося “приручити” євреїв і зробити з них громадян, вірнопідданих російському престолу. Приписи Державіна щодо залучення інородців юдейського віросповідання до громадського життя, аби відбити у них бажання збагачуватись за рахунок інших, залишилися добрими намірами. Єдине, на що він спромігся, то це заснувати “Комітет з впорядкування євреїв”, в якому національна община запідозрила обмеження прав кагалів. І тут вперше, як випливає з розповіді Солженіцина, постає загадковий ритуал, який євреї застосовували стосовно своїх одноплемінників: на того, хто загрожував єврейській спільноті, накладався харем (заборона), іншими словами проклинання. Хоч Державін і не сповідував юдаїзм, над ним таємно провели містичний ритуал, а щоб підстрахуватись, ще й підкупили членів цього комітету, остаточно паралізувавши його роботу. Імператор, втомившись від активності Державіна, звільнив його з посади міністра юстиції, а, по суті, даючи “зелене світло” і надалі займатися комерцією євреям, апетити яких почали швидко зростати. Перетягування канатів між царедворцями і метикованими євреями то затихало, то із подвоєною енергією пробуджувалось і набувало гіпертрофованих форм. Повз Солженіцина не проходить жоден вартий уваги факт, зокрема, намагання вищих царських сановників розчинити єврейський етнос у загальній народній масі через асиміляцію, відмови від догматичної віри, опанування трудомістких спеціальностей, пробуючи з євреїв зробити землеробів. В одному з епізодів книги йдеться про те, як в середині ХІХ століття на терени України було переселено 1800 єврейських сімейств. Комусь спало на думку спрямувати їх до Херсонської губернії, де вже існували господарства німців-колоністів і місцевих українських селян. Аграрії-неофіти отримали земельні наділи, сільськогосподарський реманент, худобу, певне фінансування… Після першого року господарювання євреїв на родючих південних землях ревізори, яких царський уряд відряджав відслідковувати ситуацію, забили на сполох: практично ніхто з переселенців-євреїв так і не опанував аграрної справи, довівши свої сім’ї до крайньої межі зубожіння. Солженіцин, як і більшість тодішніх свідків своєрідної соціалізації національної меншини, схиляється до думки, що основною причиною прорахунків російського самодержавства в бажанні зробити з євреїв хліборобів було небажання останніх займатися сільським господарством, бо це потребувало значних трудомістких затрат і не давало великих прибутків малим господарствам. Набагато охочіше євреї виявляли інтерес до банківської і фінансової справи, в яких вони утримували лідерство в усьому світі, а ще до торгівлі, медицини, гуманітарних і точних наук, нафтогазової галузі, аграрно-переробного і ювелірного підприємництва. Солженіцин на цифрах ілюструє як за короткий час саме у цих та інших ділянках бізнесу сформувався потужний єврейський капітал. Скажімо вже у другій половині ХІХ століття чверть цукрової промисловості у Південному краї (читай – в Україні) належала євреям. Так само ними контролювалось 60% хлібного експорту, а ще левова частка лісової промисловості й торгівлі лісом в усій імперії. Після закінчення Кримської війни (1853–1856) євреї-капіталісти почали інвестувати власні фінанси у будівництво залізничної мережі, що сприяло освоєнню малодоступних і віддалених територій. Чи оцінювалася належним чином вся ця ініціатива у деспотичній державі? Зовсім ні, бо до уваги бралося не перетворення всього господарсько-економічного комплексу фактично аграрної країни на індустріально розвинену, на кшталт західноєвропейських держав, таких як Велика Британія, Франція, Німеччина або Італія, а зростаючий вплив новонародженої єврейської буржуазії на політичні процеси в середині країни при зовнішній підтримці з боку фінансово потужного міжнародного єврейства. Першими, хто агресивно поставився до цієї тенденції, виявилися російські шовіністи різних мастей. Не гидуючи брутальними методами, вони почали розкручувати маховик антисемітизму, що значно поглибило протиріччя на міжетнічному ґрунті. Книжка рясніє детально описаними Солженіциним провокацій та ексцесів, які хвиля за хвилею прокочувалися країною, викликаючи зворотну реакцію. Тут і погроми у містах з компактним проживанням євреїв, судові процеси, пов’язані з нібито ритуальними вбивствами, антисемітські публікації у пресі, демонстрації з вимогою скасувати дискримінаційні рішення царського уряду, і чимало іншого, що дало поштовх до організації озброєних загонів самооборони за етнічною ознакою, небажання служити у царському війську, вчинення терористичних актів, спрямованих проти вищих імперських сановників. Ефект розірваної бомби неба-
Ушер Гинцберг, за однією з версій, автор сумнозвісних “Протоколів сіонських мудреців”
ченої сили набула збірка текстів за одною із назв “Протоколи сіонських мудреців”, а за іншою – “Протоколи засідань Всесвітнього союзу франкмасонів і сіонських мудреців”, поширеної в Росії на початку 1900 років. Солженіцин розглядає її лише в контексті укоріненої версії про те, що нібито цей документ, який
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
