Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · с. 8сторінка оригіналу ↗

ЗАСЛІПЛЕНІ ЗОЛОТОМ У ФАНТАЗІЯХ ПРО «ФАНЕРУ»

Слово Просвіти, №13 за 2005 рік

ДІАЛОГ ФАХІВЦІВ — Володимире Макаровичу, ось уже декілька місяців, як чи не з усіх засобів масової інформації (телебачення, радіо, преси) ми довідуємося про напружену ситуацію, що виникла в Національному музеї Тараса Шевченка. Часто її представляють як конфлікт між адміністрацією (Сергій Гальченко, Тетяна Андрущенко) та більшістю наукового колективу. Предмет протистояння — побудова оновленої експозиції музею, яку є нагода створити у зв’язку з ремонтно-реставраційними роботами, що нині ведуться в музеї. Ви відомі не лише як знаний шевченкознавець, але і як експозиціонер. Гадаю, що киянам і гостям столиці ще впам’ятку прекрасні виставки, концепції яких Ви розробляли: “Святий Київ наш великий”, експозиції, присвячені пам’яті Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Василя Тарновського та інші. І всі вони будувалися на оригінальних матеріалах, утім числі й на малюнках Шевченка. Із однієї з останніх публікацій Сергія Гальченка та Тетяни Андрущенко із лункою назвою “Малярство “під фанеру” (“Дзеркало тижня”, 5 березня 2005 р., стор. 20) можна зрозуміти, що суть конфлікту в тім, що вони за максимальну репрезентацію оригіналів Шевченкового малярства, а “опозиція” — за традиційне представлення у копіях (власне — “під фанеру”). Чи це справді так? — Справді, так пишеться у згаданій Вами публікації, і, на жаль, не тільки в ній. Але в дійсності — це зовсім не так. Мені дуже довго не хотілося виносити, як-то кажуть у народі, сміття з хати, поготів — із Шевченкового дому. Але оскільки публікації на кшталт тієї, що в “Дзеркалі тижня”, є образою честі та ділової репутації наукового колективу музею, то спробую спростувати бодай деякі з її тез, однак почну з більш раннього інтерв’ю самого Гальченка часопису “Дивослово”, де всі пропоновані ним “новації” викладені прямо, в усій їхній оголеній красі, без жодних словесних вуалей і драперій. На запитання: “Що нового Ви особисто хотіли б внести в експозицію?”, Гальченко відповів: “Мені б дуже хотілося відвести окремі зали для найкоштовніших експонатів, наприклад, графіки й живопису, для картини “Катерина”, для матеріалів про Кирило-Мефодіївське братство… Відвідавши лише ці чотири зали, глядач може збагнути велич нашого геніального поета і художника” (Дивослово, 2004, №12. — С. 9). Прочитавши таке, в людей, утаємничених у проблеми побудови музейної експозиції, виникає одразу декілька запитань: “Як можна, оглянувши зали, в яких представлено переважно малюнки та картини Шевченка, збагнути його як геніального поета? Припустимо, що хтось, бодай автор ідеї, таки збагнув. Але що тоді (і навіщо?) виставляти ще в дванадцяти експозиційних залах, які також призначені для того, аби допомогти відвідувачу “збагнути велич нашого геніального поета і художника”? Для чого (чи для кого) такий міні-музей у великому музеї? Далі спробуємо пролити світло на ці, здавалося б, риторичні запитання, але зауважмо надалі знакову для Гальченка тезу про “чотири зали, серед яких буде і зо ” (підкреслення наше — В. Я.) — Пане Володимире, і все ж. У статті “Малярство “під фанеру” автор і авторка декларують свої погляди як всуціль новаторські. Назагал, публікація рясніє словосполученнями “нова епоха”, “новому чиниться опір”, “новаторський підхід”, “виникли дві концепції: традиційна і новаторська” тощо. Як трапилося так, що Ви, той, хто в останніх своїх книжках так багато справді нового сказав про Шевченка-художника, не поділяє думок “модерністів”? — Річ у тім, що все те “новаторство” — самі лише декларації, ну, а балачки про “новаторську концепцію” не можуть не викликати усмішки, адже з початком рело тий Станіслав Бушак монтно-реставраційних робіт адміністрація поставила перед науковим колективом завдання: не змінюючи ні наукової концепції, ні обладнання, ні основного художнього оформлення діючої експозиції (на це немає ні часу, ні коштів) удосконалювати лише систему розміщення експонованого матеріалу. Аби не втомлювати читача, не стану “теоретизувати” на теми, “що таке музей Шевченка”, “яке його значення”, яким він був до “згорнення” експозиції. Законстатуємо таке: музей є, його зібрання унікальне, його експозиція до останнього часу, в цілому, була однією з найкращих із-поміж літературних та художніх музеїв України. Створена вона, як про це правильно пишуть Гальченко та Андрущенко “талановитими художниками А. Гайдамакою і В. Солодовим”. Оригінальність і специфіка нашого музею в тім, що він, за суттю своєю, є літературно-художнім, а з огляду на знаковість постаті Тараса Шевченка в українській історії, певною мірою — ще й історичним. У цьому й криється складність експозиційного вирішення проблеми адекватного представлення літературної та образотворчої спадщини митця та її художньо-історичного значення. Від часу відкриття останньої експозиції музею минуло 16 років. Зрозуміло, що в умовах незалежної України є потреба засобами музейної мови увиразнити образ великого Митця і подвижника Нації. Попередня, як і оновлювана експозиція, будуватимуться за хронологічно-тематичним принципом завдяки продуманій сув’язі різноманітних експонатів, які всебічно й повно висвітлюють творчість великого поета й художника. — Пане Володимире, після прочитання статті у “Дзеркалі тижня” складається враження, що опоненти авторів наполягають, щоб залишити все без змін, як було раніше, а Гальченко та Андрущенко пропонують хоч якісь, але все-таки новації. — Таке враження складається тому, що автори публікації використовують старий і нешляхетний прийом замовчування думок інших. Уже не один рік минув відтоді, як у музеї було проведено закритий конкурс щодо оновлення експозиції. Утому конкурсі кращою було визнано мою роботу і тоді мої пропозиції складали одинадцять сторінок машинопису. Але були тоді ж не тільки мої пропозиції. Знаєте, аби не уподібнюватися декому й не бути голослівним і велеречивим, я зачитаю витинок із тодішніх моїх пропозицій, які стосуються саме представлення образотворчої спадщини Шевченка й зовсім не “під фанеру”. Ця цитата багато прояснить. “Не прагнути виставити буквально все й одразу (передовсім, це стосується графіки Шевченка). Пропоновані відбір, розрядка або варіантність не тільки забезпечить лаконізм експозиції, зручне розта- Т. Шевченко. “Катерина” шування матеріалів для їх огляду, але й дасть можливість періодично виставляти оригінали акварелей Шевченка. У діючій експозиції в системі добору й групування матеріалів домінуючим є біографічний принцип. Нині є можливість і потреба виокремити з колажного розмаїття твори Шевченка-художника, представити їх у комфортному окремому зоровому ряду (або рядах), по можливості, просторово організувати їх у межах залів за жанрами з використанням способів і прийомів галерейної репрезентації. Наприклад, якщо навіть не повертатися до давньої ідеї залу Володимир Яцюк “Катерина”, то можна в такий спосіб, як у нинішній експозиції, “вивести” в один блок портрети, скажімо, Лизогуба, Кейкуатової та Лук’яновича. На виокремлення й акцентацію заслуговують також серії “Мальовнича Україна”, “Притча про блудного сина”, автопортрети Шевченка, цикли краєвидів та ін. Виокремлення й групування може робитися як у площинах існуючих архітектурних дзеркал, такі окремо виготовлених для цього модулях, що забезпечували б належний світловий та температурно-вологісний режим, а відтак, — безпошкодне зберігання оригіналів, які, до того ж, можна було б взаємозамінювати”. — Якщо я правильно зрозумів, то Ви також за максимально можливе представлення в експозиції Шевченкового малярства і графіки? — І не лише я, а й науковці музею, які опонують Гальченкові і створили альтернативний тематико-експозиційний план. На жаль, мене від цієї роботи тепер відлучено. Але сам Ваш сумнів, що виник після читання статті, зумовлений ще одним нешляхетним прийомом її авторів: це зміщення акцентів, аж до підміни понять і декларування напівправди. У своїх писаннях і публічних виступах вони безупинно повторюють, неначе й справді “під фанеру”, всім зрозумілі, навіть банальні речі, не мають викликати в невтаємниченого читача підозру: “Значить, хтось проти цього!” Ось і в “Дзеркалі тижня” читаємо: “Новаторський підхід має на меті саме змістове розкриття багатогранності митця через унікальний музейний предмет, і особливо через його малярську спадщину”. Справді, важко з цим не погодитися, позаяк це самозрозуміло. Для тих, хто вже встиг потрапити в полон подібних повторювань-заклинань і повірив, що музей побудовано на суцільних копіях, що Шевченкові твори “лише зрідка і в досить обмеженій кількості виймались із фондових сховищ музеїв”, скажу таке: малярство Шевченка (власне, його олійний живопис), який хочуть зосередити в “золотій” залі, ніколи в фондових сховищах не перебував, а вже більше як півсторіччя виставляється в постійних музейних експозиціях. Так само Гострі питання оновлення експозиції Національного музею Тараса Шевченка в Києві після його ремонту обговорює мистецтвознавець Станіслав Бушак із відомим шевченкознавцем, працівником музею Володимиром ЯЦЮКОМ. Лише за два останні роки побачили світ три монографії Володимира Яцюка — “Малярство і графіка Тараса Шевченка: спостереження, інтерпретації” (2003), “Віч-навіч із Шевченком: іконографія 1838— 1861 років” (2004) та “Не забудьте пом’янути: Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури. 1890—1940” (2004). Інтерв’ю взяте з приводу появи в “Дзеркалі тижня” (за 5 березня 2005 р.) статті нинішнього директора Національного музею Тараса Шевченка Сергія Гальченка та працівника музею Тетяни Андрущенко “Малярство “під фанеру”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин