Незабутні · с. 11сторінка оригіналу ↗
“Пісня — це прапор нації, і дуже важливо для поета, композитора і виконавця-співака ніколи про це не забувати...” Анатолій Мокренко
Слово Просвіти, №13 за 2005 рік
Вісімдесят років тому в Києві народився видатний композитор, народний артист України Ігор Шамо. Талановитий учень славного педагога й композитора Бориса Лятошинського зробив вагомий внесок в українську музику. Він — автор трьох симфоній, кантат “Дума про трьох вітрів” і “Співа Україна”, інструментальних ансамблів, творів для фортепіано, хорів, романсів на слова Тараса Шевченка й Андрія Малишка, понад 300 пісень, музики до близько 40 фільмів і понад 40 вистав, зокрема “У неділю рано зілля копала” за О. Кобилянською, “Планета сподівань”, “Спасибі тобі, моє кохання”, “Горлиця”, “Перший гріх”, “Голубі олені”, “Кравцов”, всі — О. Коломійця, “Пора жовтого листя”, “Таке довге, довге літо”, “Під високими зорями”, “Тил”, всі — М. Зарудного, “Макбет” У. Шекспіра, поставлені в Київському українському драматичному театрі імені Івана Франка. За цикл пісень (“Балада про братерство”, “Києве мій”, “Стоїть над Волгою курган”, “Зачарована Десна”, “Пісня про щастя”, “Не шуми, калинонько”, “Фронтовики”) разом із Дмитром Луценком вшанований Національною премією України імені Тараса Шевченка (1976).
“Вир” (1996 рік) при видавництві “Український письменник”. Писалося мені про Дмитра Омеляновича легко, як промовляла душа, бо таким легким на руку і відкритим світові був поет, і хоча різниця у віці між нами складала двадцять років, я не відчував цієї різниці в літах і мав право називати Дмитра Луценка побратимом, бо так поет написав мені у присвяті на своїй книжці “Березовий дзвін”: “Дорогому побратимові Яремі Гояну на світле щастя і добро дарую сповідь — твій Дмитро. Листопад 1980 року”. Гармонію між людьми, як і в музиці, створював Дмитро Луценко, ія відчував цю гармонію вповні, коли він говорив про своїх побратимів, і про кожного знаходив у душі ласкаві слова. Цікавими були розповіді про те, як створювалися пісні з українськими композиторами. Особливою ніжністю огортав Дмитро Омелянович композитора Ігоря Шамо, якого любовно називав “Ігорьок”. Це була велика і вірна дружба двох інтелігентів, яких збратала не тільки праця над піснями, а й особиста приязнь, славне чоловіче побратимство, коли товариш стоїть за товариша, як стояли в боях фронтовики. Тому й пісні, які створили братове Дмитро та Ігор, а їх понад двадцять, такі щирі й сяйливі, як українська душа, і їх прийняв та полюбив народ. Слова й мелодія зливаються в предивну гармонію і беруть за серце, і живуть пісенно, і їх не розділити, як нероздільною була дружба творців пісні. Летять роки, як розсідлані коні. Відійшов у вічність Ігор Шамо, а за побратимом не стало і Дмитра Луценка, а душі їхні живі й озиваються до нас у піснях. Співаємо їх у родинному колі, співаємо на свята у “Веселці”, співаємо далеко від дому, в чужих краях, співаємо “Україно, любов моя”, “Києве мій”, “Де синії гори”, “Осіннє золото”, “Не шуми, калинонько”, “Зачарована Десна” та інші. А про історію створення кожної з цих пісень і про перших виконавців багато розповідали мені автори — Дмитро Луценко та Ігор Шамо. Згадаю кілька розповідей і самих творців пісень, і співаків.
Ось пісня — “Україно, любов моя”. Уже сама назва пісні викликала незадоволення функціонерів, які керували культурою з високих кабінетів, бо слова поета, слова від серця, звучали як клятва любові до України, а мелодія Ігоря Шамо линула урочисто, широко і привільно як гімн рідній землі, виспіваний її синами. Дмитро Луценко розповідав, як вони писали цю пісню, як легко вона народжувалася, бо душі їхні злилися в любові до України, як до любої матері. Згадували хрещеного батька поета Луценка в літературі, Володимира Сосюру, який зазнав страшних гонінь од сталінських опричників за вірш “Любіть Україну!”, але під тиском страху не відступили від задуму й пісня була написана, і назва її звучала як життєве кредо поета й композитора, лицарів української культури, — “Україно, любов моя”: Моя Україно, Моя Батьківщино, Вкраїно, любов моя! Ти простяглась за сині Карпати В буйних садах і розмаї дібров. Як вірну любов, Як лагідну матір, В серці ношу тебе я. Приспів “Моя Україно, моя Батьківщино, Вкраїно, любов моя!” повторювався кілька разів як могутній акорд, як величний хорал, як домінанта в музиці й молитва української душі, і це дуже не сподобалося чиновникам від культури, бо весь настрій пісні не вписувався в офіційну ідеологічну платформу. Як автори пісні насмілились проявити національну обмеженість, клястися в любові до України, називати її матір’ю, коли з усіх радіоі телеприймачів, зі сцени звучало нав’язливе “мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз”? Пісні почали зв’язувати крила, не пускати в люди, і про це згадував у розмові зі мною наш талановитий співак Анатолій Мокренко, з яким у мене давня сердечна дружба: “Пісня — це прапор нації, і дуже важливо для поета, композитора й виконавця-співака ніколи цього не забувати, а високо нести наш пісенний прапор. Наголошую на цьому громадянському обов’язку творців пісні, бо останнім часом спостерігається відхід деяких композиторів від народнопісенних традицій, занижені вимоги і до поетичного тексту”. Вершиною творчого побратимства Дмитра Луценка та Ігоря Шамо стала пісня “Києве мій”, яка є епохою в українській пісенності й живе з народом як сердечний гімн Києву — серцю нашої України. Ця пісня прийшла з життя, яке побратими щиро любили, отже, вона народилася з любові. Піснетворці розповідали мені, як було створено цей пісенний скарб нації. Якось Дмитро Луценко і видатний співак Юрій Гуляєв ішли Хрещатиком, милувалися красою Києва і чудовим днем, квітами, які цвіли вздовж бульварів і звеселяли душу. Поет і співак зупинилися, зачаровані їхньою красою, а Юрій Гуляєв попросив Дмитра Омеляновича написати пісню про канни, яку він з великою любов’ю заспіває. Тоді й народилися поетичні рядки: В очі дивляться канни, Серце в них переллю, Хай розкажуть коханій, Як я вірно люблю. Поет відчув, що музику до пісні, яка починає народжуватися, може створити тільки Ігор Шамо. Поетичні рядки вже просилися на ноти, настрій був чудовий, і гарного надвечір’я Дмитро Луценко вийшов на Володимирську гірку — святе місце нашої землі і глянув із кручі на Дніпро, київські простори, які хрестив із піднебесся святий Володимир. Душа виспівала нові рядки майбутньої пісні, яка вже починала жити: Грає море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Дніпра. А композитор Ігор Шамо мешкав поруч із Володимирською гіркою і не раз стояв на тому місці, де його друг, фронтова молодість якого теж була прострілена війною, щойно написав вірша про Київ, і дивився не тільки на дніпровські краєвиди, а мовби заглядав у сиві віки та прийдешнє. Тож Ігор Наумович зустрів друга з розкритими обіймами і піснетворці одразу сіли біля фортепіано. Мелодія полилася легко, пісня виходила, мов богиня з білих хвиль, але це вже була пісня не про квіти канни, а про Київ. Запросили Юрія Гуляєва, він познайомився з піснею і попросив авторів уповільнити мелодію, перевести її в темп вальсу, — і полинула пісня про Київ, ще один чудовий твір про Україну. Композитор Ігор Шамо жив у гармонії з білим світом. Жив у гармонії, коли серцем сприймав поетичне слово, і давав йому крила музики, і випускав із душі пісню до людей. Жив у гармонії, коли любив людей і пригортав до грудей вірних друзів, і був із ними поруч, як брат, коли їм було тяжко. Трагічні дні переживала родина Луценків, ридали батько Дмитро і мати Тамара — згасала їх улюблена дочка Ларочка, і в цю тужливу годину, до останньої миті, стояв поруч побратим Ігор Шамо. Жив у гармонії, коли своє мужнє слово громадського діяча ставив на сторожі української національної культури. Пригадую, в листопаді 1978 року композитори Києва зібралися на свій пленум, щоб обговорити долю української пісні, зокрема і сучасної, на яку йшов наступ дрібнотем’я і руйнування мелодії як народного скарбу і генетичного коду нації. Пленум тривав чотири дні. Тоді я зустрівся з Ігорем Наумовичем Шамо у його оселі й мав із ним тривалу розмову про пісню як інтонацію часу, фраґменти якої передаю в цьому спомині:
“Кожен час має свою візитну картку. У музиці — це пісня. Вона відгукується на проблеми життя, кличе вперед. Тому важливо підносити відповідальність творця пісні як особистості, що повинна мати свій голос, не бути схожою на інших. Разом з тим треба наголошувати і на великій відповідальності тих, хто випускає пісню вжиття, не давати дороги дрібному, поверховому, байдужому. Сучасна пісня невіддільна від народної основи, тому треба глибше вивчати народні пісенні традиції й використовувати їх у своїй творчості”. Лебединою піснею Дмитра Луценка та Ігоря Шамо стало “Осіннє золото” — про літа пережиті, як жовтий лист, що опадає з дерева в час осені, і про близький подих зими, і про молодість, яка завжди з нами, і про любов, що ніколи не проминає і світить людині як сонце в небі. Пора весни до мене знов Не вернеться із вирію, Щасливих днів, п’янку любов, Як пісню, серцем вимрію. Багряний цвіт в гаю кружля, Шумлять отави молодо, Чого ж, чого, вдягла земля Осіннє золото?.. Лебедина пісня полетіла в світ і живе. І коли ми співаємо її, то уявляємо світлі обличчя Дмитра Луценка та Ігоря Шамо і чуємо коло серця ніжний дотик білого лебединого крила.
Ярема ГОЯН, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України
z
“Пісня має входити в серце, а не звучати з естради у тій фальшивій манері, яку називають модою”. Ігор Шамо
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
