Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · с. 12сторінка оригіналу ↗

П’ЯТА СУТНІСТЬ

Слово Просвіти, №13 за 2005 рік

ПОГЛЯД Із дитинства маю респект до календарів — отих, товстеньких, що висять на стіні й щодня втрачають по листочку. Мама купувала календар тижнів за два до Нового року, і можна було — розгорнувши навмання — зазирнути в прийдешнє. Довідатися, що на листочку “День народження” розташований, як завжди, портрет Ворошилова; 1-ше Травня припадає на неділю (шкода вихідного дня, що пропав), але 1-го вересня також буде неділя (і канікули стануть на цілий день довшими). Календар мій на стіні Здохлу муху колисав. Що там випаде мені, Знають Бог і комісар. Одного разу таку коломийку крізь вуса прошепотів мені на вухо дід Мельник, наш сусід, і притиснув палець до губів — мовчи, мовляв, нікому нічого… Зазирнувши в такий календар кілька тижнів тому, я довідався, що на 29 березня ц. р. припадають три, сказати б, різнокаліберні свята. Перше — “червоне”: День житлово-комунального господарства. І два “чорних” — Міжнародний день ліквідації расової дискримінації та Всесвітній день поезії. Он як, пані та панове, в поезії ВСЕСВІТНІЙ день, а ми й не знали. Утім, святкування у нас таки відбулося, бо практично на цю дату припав славний ювілей славної Ліни Костенко. Поезію — попри специфіку цього поняття — можна визначити як засіб мовного контакту між людьми. Найкращі комп’ютери навчені складати поганенькі вірші. Для викладу славетної теореми Ферма, над доведенням якої математики всього світу марно билися три сотні років, вистачає шести слів (українською) і восьми математичних символів. Кожний справжній вірш (на нього може вистачити й чотирьох рядків) є водночас і теоремою, і її доведенням. Власне, тому перед поезією пасують найпотужніші комп’ютери. А Поет, якому пощастило віднайти в душі геніальний рядок, не пояснить, як саме він це зробив, і жодним навмисним (не стихійним) зусиллям не повторить такої процедури. “Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог” — це, загалом, не про поезію. Але існує легенда, що Адам і Єва до вигнання з раю розмовляли віршами. “Коли співав ще камінь, мали крила змії// і Єва одягалась в черемхове листя”, — ось коли це було. У черемхове листя одягнув Праматір український поет Богдан-Ігор Антонич сімдесят років тому. Сьогодні ми живемо в часах, коли дійшло до того, що поети мусять виправдовувати своє право на існування, а коли не вміють на це спромогтися, то починають зневірюватися. А втім, стосується це не тільки поетів, але взагалі письменників і митців. Розуміння суспільної ролі мистецтва, побажання й вимоги, що їх ставить творцеві громадянство, не є чимось сталим. Сьогодні поети начебто мусять творити для сучасності, підпорядковуватись якійсь ідеї, доктрині, програмі, групі. Вони йдуть ще далі, намагаються не тільки ставити проблеми, але їх розв’язувати, ще й виставляти непомильні дороговкази. Такими чи приблизно такими словами розпочав свій виступ Антонич, коли одержував літературну нагороду львівського Товариства письменників і журналістів за свою другу книжку поезії “Три перстені”. А продовжив словами Пруста: “Митець служить батьківщині, але, коли довершує своє відкриття, не думає про батьківщину, але тільки про правду, перед якою стоїть”. Традиційна поетика як словесне віддзеркалення ментальності цілого народу народжує рядки й ме-одного примирити з українською поезією”. Насамперед, читачів, яким набридли бундючні поетичні декларації, що ховають відсутність таланту. Чи вже потрапляли вам на очі, добірне товариство, глевкі “помаранчеві гімни” (які відрізняються, скажімо, від “жовтневих” лише підмальовкою слова, а не його поетичними тембрами)? Сам Антонич у виступі, про який ми говорили на початку, сказав про це так: “Письменники стають безпорадні або спрощують себе до ролі групових гітаристів якоїсь фірми з крикливою вивіскою… Хочу й маю відвагу йти самітно і бути собою”. Не знаю, чи знайдеться бодай ще одна рівновелика формула для знамена, під яким іде через життя справжній Поет: хочу й маю відвагу бути самим собою. Але бути собою не можна в юрбі чи на партійних зборах… Це робиться самітно. Рано, в 28 років, посиротивши українську Музу, Антонич пішов, не стабілізувавши свого стилю. Позначені мало не однією датою, читаємо гіпербуло незрозумілим багатьом із тих (вони й досі не перевелися), кому не щастить зрозуміти різницю між російським Словом та імперським Параграфом. З іншого боку, галицькі русофіли (яким, зрозуміло, милішим був Параграф) не мали жодних підстав, щоб записати Антонича у свої зшитки. У його поезії з часом набирають ваги урбаністичні за формою, модерні (не модерністські) за сутністю мотиви. Не підважуючи основоположного традиціоналістського капіталу, нові рядки нових віршів засвідчують, що Антонич бачить увесь світ, — насамперед, у його трагічній недосконалості. “Місяць, розп’ятий на антенах…”; “У ванні короп золотистий // плюскоче, наче з піни панна…”; “До зір пришпилені кокарди літаків…”; “На амбразури місяць сперся // й по шибі, мов краплина, сплив…”. Зрештою два геніальні рядки: “В малій кімнаті стіни, наче руки, // тримають полохливу тишу в жмені”. І поруч (ну, зовсім просто, і ми з вами щось таке візьмемо та й придумаємо, правда?): “Мов чорний кіт, сів череватий чайник…” Якщо повернутися до сьогодення, то часом дратують, а часом смішать деякі шанувальники російської словесності, готові читати радше суахілі, ніж українською. Водночас — знаю це з власного досвіду — деякі й гадки не мають, що в Києві пише й видається “їхня” (не за духом) Катерина Квітницька — найбільше надбання російської поезії в епоху “після Ахматової”. День поезії можемо вважати днем Вірша чи днем Поета. Різниця невелика, але вона є. “Болить натхнення крові”, — одного разу написав Антонич. Там, де є натхнення, не минає без крові; поєднавшись, вони завжди болять. Народжений далеко від Дніпра і за-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин