Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ПАМ’ЯТЬ

Слово Просвіти, №13 за 2007 рік

Емма БАБЧУК, ведуча програм Національного радіо, заслужена журналістка України Густо всіяний зорями Чумаць! кий шлях. Долі нашої української. Кажуть, що ті зорі — то чисті й світ! лі душі тих, чиє земне життя було яскравим і щедрим на добро. Вони сяють!мерехтять для нас, живих, щоб із дороги не збилися. Щоб, здіймаючи очі до неба, ми згадува! ли і пам’ятали… Посилає нам із високості свої сполохи незгасна зоря Бориса Гри! вачевського — відомого україн! ського журналіста, який поклав на олтар України своє чесне по! лум’яне слово, свою відданість і своє синівське серце. Гірко усвідомлювати, що він по! кинув цей світ у розповні творчих сил, так і не здійснивши багатьох своїх мрій, планів і телевізійних проектів, які могли б стати окрасою Національного телеефіру, як, зреш! тою, усе, що народжувалось у його світлій голові і йшло до людей із!під його пера. Доля відміряла йому трохи біль! ше піввіку — всього 53. Мені важко писати про Бориса в минулому часі: він — мій учень, на! багато молодший мене. Маю честь зватися його вчителькою. Ось вам документ: підпис!автограф на книзі “Листи з Соловків”. “Дорогій Вчи! тельці моїй на радіо (а дружини моєї — в школі) з вірою, що наша Україна ніколи більше не знатиме такого лиха. Буде!таки світла годи! на!” 3.ХІ.92 р.” У цій першій (і останній) книжці я натрапила на тривожні (може, пророчі?) і несподівані як для Бори! са, великого життєлюба й оптиміс! та, слова: “…Зримо відчуваю, як у мені звучить страх перед смертю, біль і страждання перед тією прірвою, в якій обривається нитка людського життя… В уяві — шалений шквал смерті… І людина — маленька лю! дина, зі своїми хибами, радощами і печалями, зі своєю любов’ю, охоп! лена тим шквалом. І нема кінця! краю її розпачеві: “Я хочу жити!..” Так писав, творячи свій Соло! вецький реквієм по “тисячах і тися! чах українців, закатованих сталініс! тами на цій, колись райській, землі посеред моря Білого”… Він “зримо відчув” останні хвилини життя Євге! на Плужника, Миколи Куліша, Костя Буревія, Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Миколи Зерова, Миколи Вороного і багатьох інших синів і доньок України, кому при! святив щемні й болючі сторінки своєї книги (а пізніше — пронизливі телеесеї). Їх скосила жорстока то! талітарна коса. Бориса вихопила з наших рядів невблаганна недуга. Рік тому. 28 березня 2006 року. В останні свої хвилини він також мо! вив: “Як хочеться жити!” І відлетіла зорею його душа — туди, до плеяди одержимих страдників, про яких писав. Може, разом нині вибудову! ють на небесах свою Україну — мрію, якою снили? Хтозна.. А того сумного березневого дня українська журналістика втратила талановитого, вдумливого та без! компромісного публіциста, щирого патріота, перспективного організа! тора, що був свідомий свого покли! кання. Із!поміж багатьох своїх колег! телевізійників він вирізнявся емо! ційним, образним, пристрасним ху! дожнім словом, барвистою і бага! тою мовою, яку знав бездоганно. Запалювався сам і прилучав до спів! думання усіх, хто був поруч із ним у студії і потойбіч екрана. Так було, ко! ли вів свої “Розмови про духовність” на радіо і гарячі “Дискусії лідерів” на телебаченні, коли подавав на суд глядачів свої чотири фільми “Україна нескорена”, трилогію “Свою Україну любіть”, відеофільми “Соловецький

с. 9 · сторінка оригіналу ↗

Борис Гривачевський біля Кобзаревого дуба Тож коли Всеукраїнське това! риство “Просвіта” ім. Т. Шевченка 2003 року уклало угоду з НТКУ про започаткування телемарафону “Та! расова церква”, Борис рвійно взяв! ся за цю роботу. Ось він, урочистий, усміхнений і натхненний, на екрані. Звучить його голос… “Всі ми, шановні телеглядачі, стаємо віднині творцями великої Шевченкіани XXI століття. Долу! чившись до святої справи будів! ництва храму Тарасового, стаємо будівничими новітнього духовно! го фундаменту вже Незалежної своєї держави. Ми, журналісти, будемо цю справу продовжувати. І хочемо, аби ви разом з нами серцем, душею торкнулися благо! датних куточків України, освяче! них іменем Тараса. Далеко не всі зможуть побувати в таких місцях. І саме Перший Національний вхо! дить до ваших осель із Шевчен! ком XXI століття. Без Тарновських ми не мали б сьогодні Шевченкіа! ни, без меценатства насамперед кожного з нас — не буде Тарасо! вого храму. Збудуємо миром — будемо з миром!” Я перечитую рядки Борисових сценаріїв, вчитуючись у перелік імен учасників передач, добре зна! них у світі й маловідомих, але відда! них справі духовного відродження України і упевнююсь (вкотре!) “Як много важить слово”, мовлене сер! цем. Він скликaв Україну на велику толоку, умів вселити в людські душі віру, надію і любов. Недарма прог! рама була висунута на здобуття На! ціональної премії ім. Т. Шевченка. Але тим більш гірко й прикро було мені читати численні “заяви! протести”, “службові записки”, до! повідні на адресу Олександра Са! венка, або Тараса Стецьківа (екс! президенти НТКУ) про те, що пере! дача не вийшла в ефір, або зазнала невиправданих скорочень, або на її зйомки не знайшлося коштів та про інші недобросовісні “теледиверсії” навколо неї. Процитую рядки звер! нення до Т. Стецьківа — (тоді прези! дента НТКУ): якому було не до цієї програми, бо готував трансляцію “Євробачення”. “Національний телемарафон “Тарасова церква” має створити те! левізійну Шевченкіану, за що нам вдячні мільйони глядачів — від учнів і вчителів до пенсіонерів. Завдяки телепрограмі вони побачили Бату! рин і Качанівку, Умань і Суботів, Седнів і Кам’янець, Меджибіж і Миргород. Програма стала місцем дискусії української інтелігенції. Є. Сверстюк, М. Сядристий, Б. Олійник, П. Мовчан, М. Жулин! ський, Н. Матвієнко, Н. Крюкова — і не тільки вони були учасниками пе! редач. Певен, вони необхідні нині. Держзамовлення планує вихід програми до 200!ліття нашого Коб! заря. Але ви, шановний пане прези! денте, своїм усним розпоряджен! ням зняли її з ефіру, і з 12.09.2005 р. вона не виходить. Як автор і ведучий, як просто глядач національно свідомий, як журналіст, який має свій доробок на теренах боротьби за незалежність, я протестую проти такої наруги над програмами національного телема! рафону “Тарасова церква” і вимагаю від Вашої команди належного вико! нання Державного замовлення”. Відстоюючи право на ефір, Бо! рис звертався по підтримку до ба! гатьох відомих державних мужів і авторитетів від культури. Але ніхто зних не зарадив справі. І він вдаєть! ся до ще одного рішучого протесту. Із доповідної записки: “22.08.2005 р. о 14.10 у програмі НТКУ кілька разів пробіг рядок: “На знак протесту проти наруги над програмами Шевченкіани “Тарасо! ва церква” — викрадення 10 хв. ефірного часу та перенесення програми в “глухий” ефірний час — ми будемо виходити на архівних матеріалах. Заявляємо: в НТКУ розпочалися репресії проти Шев! ченкіани і програм державного за! мовлення. І це в країні, де Прези! дентом є В. Ющенко!” То був останній вихід “Тарасової церкви” в ефір. Пізніше в листі до редактора “Телекритики” Наталі Лі! гачової Борис напише: “Я намагався і продовжую творити нашу духовну ауру, серцевиною якої є поетичні або ж просто житейськи мудрі згус! тки слова геніїв України. Маю на цей творчий доробок повне право, як ук! раїнський філолог насамперед і як журналіст, до чийого слова дослуха! лися і в 90!х, і нині, та й, зрештою, як людина, яка вже переступила півві! кову межу і має таки чималий досвід відстоювання позицій національної журналістики і свободи слова у цій державі… Аж воно тут, виявляється, нікому не потрібне…” Ця боротьба була виснажли! вою, забрала багато сил. До остан! нього він вірив, що справедливість переможе, що він зможе реалізува! ти задумане: створити телевізійну “Енциклопедію міст і сіл України”, відзняти цикл документальних есе! їв про історію великих українців, які з різних причин залишили Вітчизну і спричинилися до розвитку інших держав і народів — “Повернення з Ирію”. Розробленим авторським проектам не судилося здійснитися. Підтятий тяжкою недугою, Бо! рис сам відлетів у вирій… Залишив по собі довічний зойк печалі своїй мамі Вірі Тимофіївні, журавлину ту! гу дружині Людмилі, батьківський заповіт синові Максиму і доньці Олесі з її родиною. Залишив право на поминальну чарку своїм добрим друзям і однодумцям. Творчу еста! фету — новому поколінню україн! ських журналістів. А двом його онучатам — Іванці, яку ніжно й безмірно любив, і Бог! даночці, якої так і не встиг дочека! тися, хай мудрою дідовою пам’ят! кою залишаться слова, якими він завершив одну з останніх своїх пе! редач: “Найкраще бути самим со6 бою. Я був, є і помру українцем. Я завжди пильнував, щоб не принизити своєї гідності і пиша6 юсь тим, що не принизив моїми діями гідності мого народу. Я ві6 рю в зорю України!” Із цією вірою залишаймося і ми, сучасники Бориса Гривачевського. Пам’ятай, Україно, свого вірного сина… Хто захоче вклонитися світ6 лій пам’яті Бориса Гривачев6 ського, запрошуємо до Будинку вчителя 31 березня о 17 годині на вечір спогадів і шани.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин