Сторінка · с. 8сторінка оригіналу ↗
«Я — УКРАЇНИ СИН…» ПАМ’ЯТІ БОРИСА ГРИВАЧЕВСЬКОГО
Слово Просвіти, №13 за 2007 рік
го буття моїх краян, відтвореного у Храмі Господньому місцевими жи! вописцями та окриленою церков! ними кантами. Бо що може бути ви! ще могутнього хоралу “Христос воскрес, смертію смерть здолав! ши” і отого правічного великодньо! го: “Христос воскрес — воістину воскрес!” Саме в цих людях Поліс! ся, загнаних силою в колгоспи, при цих словах завше бриніла сльоза… Це пізніше, набагато пізніше прий! де до мене глибинне усвідомлення трагедії народу, на землі якого тво! рилася Армія без держави, кращі сини і дочки якого мали високу мі! сію боротися в лавах Української Повстанської Армії і проти більшо! виків, і проти фашистів. І хоча радянська імперська про! паганда щодня вдовблювала нам, юним піонерам!ленінцям, що тут були “сильні духом” лише партиза! ни!медведєвці, людська пам’ять карб за карбом ставила свої мітки в дитячій душі. Скрізь: біля чистодже! рельних і таких глибоких саме у Мо! шаниці криниць, де збиралися час! то жінки, на якихось дивних пагор! бах у лісі, коли грибники сідали на перепочинок і залишали тут рештки їжі (новітня історія на цих братських могилах героїв УПА поставила кап! лиці, хрести, пам’ятники), за поми!
Прямий ефір Бориса Гривачевського нальною чаркою, коли захмелілі чо! ловіки стиха починали співати “Ще не вмерла Україна”. Хтось із мудрих навчав: дослухайся голосу землі. Я це усвідомив сповна тут, на пагор! бах Нової Мошаниці, де кожна лю! дина й досі залишається для мене втіленням краси і вічної любові до України. І справді, вже вкотре пов! торю за поетом “Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину”. Рік 1998!й. На сільському май! дані відкриваємо обеліск тим си! нам, дочкам, матерям цього ма! ленького у всесвіті і такого велико! го колись у моїй дитячій душі села, які загинули в битві за незалежну Україну з вірою, що вона таки буде. Бо ніхто і ніколи не зможе забути того, що пережите цими людьми в ім’я волі, пережите настільки тра! гічно, що не земля, а зорі тут вми! валися сльозами… Ніхто і ніколи. На тому стоїть і стояти буде цей і досі багатостраждальний край. Моя Рівненщина. Моя Погорина. Моя земля, на скрижалях історії якої трепетно!мужньо бринітиме завше святе слово: Свобода! Б. Гривачевський”.
Це писалося для якоїсь Рівнен! ської газети. І якщо продовжити, хай і не так поетично, Борисів життєпис, то варто згадати що по закінченні Дрогобицького нафтового технікуму він рік працював дизелістом нафто! газових промислів Полтавщини. (У знамениті Великі Сорочинці переї! хали батьки). Але Слово, що посія! лось у душі бабусиними казками, маминою піснею та ще добрими вчителями, вже нуртувало тим нев’янучим черешневим цвітом, що напророчив: “Буде щасливий!” Пішов студіювати його таїну на українську філологію Шевченкового університету. Тут зустрів своє справжнє кохання — вірну дружину Людмилу (до речі, мою колишню ученицю з Єнакієвого на Донеччині, де я колись викладала українську мову і літературу…) Вона і познайо! мила мене зі своїм нареченим. А ко! ли вони одружилися і народили до! нечку Олесю, я покликала Бориса на радіо писати сценарії для музич! ної редакції, аби хоч якось полегши! ти студентське безгрошів’я. (Тоді ще поняття “гонорар” не було таким “девальвованим”). Так ми стали ко! легами. Далі було радіомовлення на Київ (1980), проба сил у гострій зло! боденній публіцистиці, що намага! лася прорвати цензурні бар’єри. Саме тут уперше прозвучав цикл радіофільмів Бориса “Соловецький реквієм”, створений за архівними матеріалами Соловецького табору особливого призначення. “Біль, що вихлюпнув з мого сер! ця у цих радіофільмах, не згасав, — напише пізніше Борис. — Навпаки, якась незвідана сила знову й знову запалювала в мені свічку Пам’яті, і я ставав паломником не до Святої обителі, а до Соловецької Голгофи XX ст. До кам’яниць, від яких морями і ріками, лісами і болотами північни! ми розповзався на схід велетенської імперії хижий спрут ГУЛАГу. На моє переконання, сьогодні надто важли! во заповнити білі плями історії Укра! їнської нації публікацією документів, фактів, спогадів, вписати біль і страждання… і силу людського духу, і могуть патріотичного руху опору супроти більшовицької орди. А отже, створити Вічний Літопис Правди — пам’ять про мертвих, заповіт “жи! вим і ненарожденним…” Одним із перших Борис напи! сав ту сторінку Літопису Правди своєю книгою “Листи із Соловків”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
