Сторінка · с. 12сторінка оригіналу ↗
ПЕРШОДРУК
Слово Просвіти, №13 за 2007 рік
— Отдать конци! “Надежда Крупская” закричала нелюдським голосом — У!У!У!!!! — ніби вперше прочитала записку Ста! ліна: — Отдать конци, — вивергла з білої труби в чисте блакитне небо протуберанець ще більш чистої, бі! лосніжної пари і відвалила у вічність поза розкладом. За розкладом у світі десятий день йшла Друга світова війна. Другу світову війну розпочав мій молодший братик Михайло I!й. Точнісінько, як було із першою світовою. Коли в Сараєво вічний сту! дент Гаврило Принцип на принцип — замочив із нагана германського ерц! герцога Фердінанда і тим розпочав війну. Таке сподіяв і мій молодший бра! тик Міся, як він сам себе поважно на! зивав. Міся тріснув мене по голові де! рев’яною тріскою, коли я хотів улізти в його візок. Та так влучно, що про! бив у моїй голові дірку, — ну, не зов! сім у голові, а лише в шкірі на голові. Нічого суттєвого з тієї дірки не витек! ло, крім, хіба що, трохи мозку. Це я так тоді думав, бо переля! кався. Добре, що крові майже не було. Лише мозок. Але я заволав так, ніби справді стікав останніми краплинами крові. Вибігла з дому мама і нагримала на нас: — Ап’ять вайна! Ніякої війни не було й близько. Ми, мирні онуки, мирно гралися на купі тирси, стружки і дерев’яних обрізків біля верстака діда Тараса. Дід Тарас, окрім того, що був ді! дом, був ще й теслею, й столяром — саме того дня він майстрував візка на коліщатах своєму наймолодшому онуку Михайлику. Візок виходив гетьманський — із точеними балясинами дверцят і різь! бленою спинкою над шкіряним си! дінням, як у шестисотому мерседесі. Міся мабуть боявся, що ми, старші онуки, його розкуркулимо, заберемо візка собі, то й розпочав війну. Наступного дня з самого ранку чорна тарілка радіо на стіні у кімнаті Місі з мамою таки підтвердила, що війна почалась. Міся заплакав, бо він, звісно, то! го не хотів. Він був гарний хлопчик. І ніколи не бився. То було лише раз у його житті. Запевнити Місю, що нема його провини в тому, що почалася війна, не змогли ні мама, ні баба Надя. — Еге, ви самі ж казали — ап’ять війна… — ридав Міся. Міся ніби відчув, що він буде пер! шою жертвою тієї війни в нашій сім’ї. Брата не стало менше аніж за рік. Він помер в евакуації в Новоси! бірську від крупозного запалення ле! генів на тлі повного виснаження ор! ганізму. Потім, після війни, в сорок сьо! мому, в мами знайшовся ще син, якого вона назвала теж Михайлом. Михайло!II!й виріс розумним і толерантним, ніколи не бився, став кінорежисером і деканом кінофа! культету. Має доньку балерину, кра! суню Іванку, яка закінчила балетне училище при Большом Театре в Мос! кві, а танцювала в Німеччині в Штут! гардському театрі, а тепер — у Празькому, бо в Україні таланти ніко! му не потрібні. Вона в нас нью!остарбайтер. Але це все потім. Поки що ж я не плакав, що поча! лась війна. Навпаки, я почувався героєм і примусив маму зробити мені повну перев’язку голови. Мама була медсестрою, то ж зробила перев’язку по повній прог! рамі “важке поранення голови”. Два тижні я відмовлявся знімати ту пов’язку. Розшукав у дідусевому са! дочку першу дозрілу вишню і розча! вив її на бинтах. Вийшло, наче кульове наскрізне поранення в лоба. Коли вже мама силоміць!таки зняла з мене пе! рев’язку, боячись, що під нею щось
с. 13 · сторінка оригіналу ↗
Потім зблизька, коли я вже роз! гледів обличчя льотчика, з!під крила вдарило вогнем. Кулеметна черга прошила палубу навкіс. Літак над самою нашою трубою вийшов з піке, перестав вити і стрім! ко пішов у небо. Другий і третій проробили зі мною те ж саме. Але вже ніхто в мене не влучив. Коли літаки знов заходили на повторну атаку, з заходу, із!за золо! тоніського лісистого берега виско! чив винищувач Лавочкін. То був мій тезка — Юрко. Більше не було кому. Я певен. Він таки діс! тався пального. Бій був коротким. Юрко йшов на таран. Очевидно, в нього не було набоїв. Юрко зава! лив двох. Першого просто в лоба, а другого, що летів трохи ліворуч і по! заду, зачепили юркові уламки: відір! ваний хвіст, зламані крила, розкруче! ний ґвинтом двигун. Уламки потра! пили німцю під ґвинта. Німцю віді! рвало пропелера, тому, другому нім! цю. І розтрощило, розпороло фюзе! ляж аж до хвостового руля. Третій німець втік. На палубі витягали, висмикували з натовпу вбитих і передавали над головами до рятівних шлюпок. По! складали в одну шлюпку всіх сімох і вкрили брезентом. Шлюпка була від мене на відстані витягнутої руки. Тоді всі побачили в абсолютно порожньому від хмар, літаків, зірок, Бога, кольору і пташиних криків безлюдному небі — іграшковий па! рашутик, під яким розгойдувався маятник!цяточка живої плоті. Як іг! рашка на новорічній ялинці. Був у нас до війни такий парашутик зі срібного паперу з позначкою “ОСО! ВІАХІМ” — “общество содействія армії, авіації і морскому флоту”. Я завжди вішав його на самісіньку верхівку на довгій срібній нитці. Ві! шати парашутика був мій, юрковий, привілей. Гарячим низовим вітром від па! лаючого мосту парашут вирвало з мого пасторального жанру, підхопи! ло смердючим крутіжем чаду і потас! кало ігрицем по діагоналі порожньо! го неба, навкіс, пругом униз понад водою, до прилук під цукроварнею. Парашутиста вже перло пекель! ним протягом низько над водою і він швидко наздоганяв нашого паропла! ва. Льотчика протаскало розпече! ним вітром уздовж борта “Надежди Крупської”, за метр над шлюпкою зі свіжими трупами, мені тоді здалося — на відстані їхніх витягнутих рук, що стирчали з!під брезенту. На стропах парашута гойдався мій знайомий. Юрко. Мертвий!мерт! вісінький. Без шапки. Голова його бу! ла перев’язана сліпуче чистими бин! тами. Він посміхнувся мені, коли в аб! солютній тиші, прослизнув повз ле! єрну огорожу, повз шлюпку, повз по! рожній капітанський місток, повз мою старість. А ще він сказав мені мертвими губами, коли пролітав повз мене: — Не обертайся… За кормою біло!білої, сполотні! лої, зблідлої від жаху “Надежди Крупської” згоряли живцем двісті ти! сяч людей. Чи близько того. Чверть мільйона. — Отдать конци!.. Не обертай! ся!.. На цьому самому пароплаві, “На! дежде Крупской”, я повертався, ми повертались — вже без Місі, з еваку! ації з Сибіру в рідні Черкаси. Про це я напишу тобі, святий Петре, якось іншого разу. Зараз писати не можу, чомусь зупиняється серце. Який несмак, серце, зупинятися на півслові… Як жити — ти стукало вправно, а як згадати те життя, так ти відразу в кущі, відразу зупинятися… Я тобі покажу, як зупинятися… Ти б краще зупинилося, коли я писав заяву в партію. Все одно… зу… пи… ня… є…
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
