Сторінка · с. 12сторінка оригіналу ↗
ЮРІЙ ІЛЛЄНКО «ДОПОВІДНА Уривки з роману
Слово Просвіти, №13 за 2007 рік
Мій прадід Іван Тарасович, коли швидко почав помирати, виділив своїх дітей, так тоді казали, значить! ся — поділив своє багатство між ни! ми. Тарас був наймолодший — дев’ятнадцять років. Інші шестеро — старші. Тарасу випали коні. Шість кам’яних будинків, дванадцять вітря! ків під Чигирином, млини, ґрунти, па! сіки, молотарки, словом, повний ре! манент гречкосія!хлібороба, елітно! го аграрія — все одійшло старшим. Дідові виділили коней. Дід навіть не дивився у бік Надій! ки і Параски, коли відганяв проти но! чі своїх коней за Дніпро на луки на нічне пасовисько. Тарас брав у їхньо! го батька!рибалки човна!довбанку і гнав табун через Дніпро на острови. Баба Надя казали, що кожного ранку, досвітсонця вони з Тарасею вже чатували на березі і дивилися, як з рожевого серпанку спершу повіль! но випливає стоголовий табун, — ли! ше високо задерті голови виплива! ють, тихенько форкають коні, стри! жуть вухами, зирять виряченими очима, а позаду на повен зріст нав! стоячки у вербовому човні довбанці сам молодий Господь Бог — такий він був гарний. А голови коней йому лише по ко! ліно. Парася почала звечора лягати у довбанку. Тарас робив вигляд, що не помічає дівчини. Так вона й мерзла ночами у човні, аж доки не кинулася з того дерев’яного мосту, стала русал! кою Тарасею. А Надійка щовечора ставала на коліна перед іконою Божої Матері і молилася, коли табун тупотів повз їх! ню мазанку, щоб Господь наслав на коней пошесть. Господь почув її мо! литви і наслав сап. Коні видохли, хоч і були невинні, видохли за три дні. Лише тоді Тарас подивився на дівча. Бо враз став бід! ним, як і вона. Як казали більшовики — востор! жествувала класова справедливість — усі стали бідними. А Надія була красивою як він. На! віть гарнішою. Таких красунь у Чер! касах більше не було ніколи. Спокон! віку. І вже ніколи не буде. Це вже ме! ні казав сам дід Тарас, коли баба На! дя померли. Вони побралися, а че! рез три роки дід Тарас знову став ба! гатієм, бо мав золоті руки, золоту го!
не рахуй, щось близько 250 тисяч людей. Чверть мільйона. Я не згадав дітей на руках у мате! рів. А таких було більшість. Із дітьми. Мінімум двісті п’ятдесят тисяч згоріло в той день під Черкасами за якихось півгодини. Разом із мостом. Поки що я висів на брамі й не знав, що присутній на єдиному, не! повторному сеансі епічного та ще й апокрифічного кінофільму під наз! вою “Міст у смерть”. Із соші, з текучої юрби, з несамо! витого людського чорторию вибрав! ся вершник і під’їхав до брами впри! тул. Наші очі були навпроти, на від! стані, може, метр, не більше. Він був із кубиками на петлицях. Я на них не знався тоді, та й зараз не тямлю. Ма! буть, він був командир. Голова в ко! мандира була перев’язана точно, яку мене. Хіба що вишні не розчавлено на лобі. Вершник перехилився з сідла і зачерпнув із барильця повне горнят! ко води. Пив поволі, смакуючи нашу солодку воду, і роздивлявся мене впритул: — Де тебе поранило? Мене над Дністром…. Я зніяковів, я ще жодного разу не говорив із командиром, та ще й по! раненим. Та ще й на великому коні. — Тебе як кличуть, мабуть Юр! ком? Тут я зовсім зашарівся. Нічого не зміг сказати у відповідь. Звідки він знав, що я — Юрко? Кінь потягнувся губами до моєї руки. Вершник легенько торкнув по! від і повернувся в натовп. Тепер я роздивився, що всере! дині, в гущавині юрби був у команди! ра літак. Літак посувався по соші по! волі, як снула муха. Натовп обтікав його з двох боків, бо рухався скоріше за літак. В натовпі літак прикидався маленьким, іграшковим. Проте то був справжній винищувач — Лавоч! кін. У винищувача було впряжено па! ру волів. Винищувач тягнули задом наперед, тобто літак рачкував, тобто пропелер був позаду, як у Карлсона. Тоді ще ніякого Карлсона серед моїх знайомих не було. Це так, ретро де!жа!вю, фючер ін де паст. Знов мене виперло зі спо! гадів на смітник нікому непотрібних знань!незнань.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
